Мій юний приятель, харківський драматург-початківець і останній романтик нашого часу одного разу вирішив, що готовий до Подорожі. Саме з великої літери, бо це не просто мандрівка з дівчам на курорт, а справжній цивілізаційний прорив.
Світлий, наївний, з осяйними очима й тріпотливими вушками, що світяться ніжним рожевим, наш герой – дитя нового періоду історії, тому до своєї авантюри готувався належним чином: збирав гроші, робив документи, вираховував маршрут, завів сторінку в ЖЖ, аби ділитися своїми враженнями і щоб ніхто не хвилювався, що він зник. Бо вигадав він непересічне – доїхати з Харкова до Китаю автостопом. Через РФ і Казахстан.
Ми заздрили його дурості та рішучості. Супроти Піднебесної нічого не мали – нас лякала лише Росія. Картинка: український хлопчик сам-один у безкраїх степах. Плюс бозна-які водії за кермом, провінційні міліціянти, мирні селяни з вилами і таке інше. Але Росію він проскочив «на дурика». Казахстану майже не помітив і, перетнувши кордон, почав пробиратися безмежними рисовими полями в бік Пекіна. Перед ним лежала дорога в тисячу лі, котра, як казав давній мудрець, починається з одного кроку. Цей божевільний його зробив – і саме тут почався великий цивілізаційний прорив. Дрібні, полохливі, якісь «не такі» мешканці «чайна-таунів» усього світу там виявилися великою спільнотою на своїй території. З’ясувалося, що довготелесий, клаповухий білий хлопець на тлі китайської сільської глушини не просто дивна істота, а ніби не зовсім людина. З нього постійно кепкували й шарпали, як циркову мавпочку.
Як не дивно, наш мандрівник в обстановці цілковитого неглобалізму спромігся заглибитися в нетрі Китаю – частково пішки, іноді під’їжджаючи на розбитих автобусах, з вікон яких на нього з жахом дивилися підстаркуваті селянки. Він запросто контактував з місцевим населенням, яке тягло його частувати до хати, куди миттєво набивалися сусіди. Наш хлопчик був щасливий, Подорож вдалася. Так тривало до того часу, поки в нього на півдорозі не вкрали паспорт.
Скажіть, будь ласка, кому в китайській провінції потрібен український паспорт? Хіба як сувенір. І мандрівник поплентався здаватися владі, бо документи все ж таки в нього раз у раз перевіряли. Влада відтранспортувала його до омріяного Пекіна, в наше посольство. Де якийсь час він ще вештався давньою столицею, поки його з почестями та довідкою, яка засвідчувала особу, не депортували на батьківщину.
Тут він став стовідсотковим героєм, довго розповідав про свої блискучі поневіряння й підтвердив давню істину про принципову відмінність Сходу від Заходу, сформульовану ще Кіплінґом. А ще торочив про «тягар білої людини» – мавпочки у величезному чайна-тауні.