Китайський вік

Світ
4 Жовтня 2014, 17:15

Шанхайська організація співробітництва (ШОС) об’єднує шість держав: Китай, Казахстан, Киргизстан, Росію, Таджикистан та Узбекистан – і має на меті стати головним інститутом безпеки у своєму регіоні. Але місце її фундування і цілі переважно пов’язані з Піднебесною. Тому Захід тривожить те, що група хоче розширюватися і до неї прагнуть приєднатися Індія, Пакистан та Іран: виникнення такого собі НАТО під проводом КНР, до якого, схоже, тягнуться навіть дружні до Америки Індія і Пакистан. Але такий погляд на те, чим намагається стати ШОС, спрощений. Це й справді загроза для світового порядку під проводом Америки, але набагато завуальованіша.
11–12 вересня ШОС провела 14-й щорічний саміт у столиці Таджикистану Душанбе. Організація погодилася прийняти процедуру розширення спочатку для тих держав, які вже мають статус спостерігача. Вочевидь, наступного року до неї вступлять Індія і Пакистан. Іран наразі не може претендувати на членство через санкції ООН. Ще одна держава-спостерігач – Монголія – має демократичну форму правління і вже давно сумнівається, чи варто вступати до цього авторитарного клубу. Афганістан, також спостерігач, має інші пріоритети.
Саміт ШОС відбувся одразу ж після саміту НАТО в Уельсі. Це дало китайським і російським оглядачам нагоду засудити спосіб мислення ХХ століття, холодної війни або конфронтації, який панує в Альянсі, й похвалитися тим, чим Шанхайська організація співробітництва відрізняється від таких «пережитків минулої ери» (за словами міністра закордонних справ Росії Сєрґєя Лаврова), де певні блоки держав нав’язують жорстку дисципліну.
У серпні ШОС провела найбільші у своїй історії спільні військові навчання – тренувальну антитерористичну операцію в китайській провінції Внутрішня Монголія за участю понад 7 тис. військових. Проте ініціатори цієї організації наголошують, що вона є не альянсом на зразок НАТО, а радше партнерством, яке не націлене на боротьбу з противником. Це не зовсім правда. ШОС завжди була відкрито спрямована проти трьох лих: тероризму, сепаратизму та екстремізму. У Китаї – у Сіньцзяні, у Росії – в Чечні, у країнах Середньої Азії – у Ферганській долині і кордоні з Афганістаном. Усі країни – члени організації стоять перед загрозою ісламського тероризму.
Тому в Душанбе голова КНР Сі Цзіньпін закликав держави ШОС «зосередитися на боротьбі з регіональним екстремізмом та інтернет-тероризмом». Останнім часом у Китаї загострився екстремізм із боку етнічних уйгурів-мусульман. Уйгурські бойовики вчиняють теракти в Сіньцзяні та інших районах країни. А також воюють у складі джихадистських угруповань за кордоном. Наприклад, у підконтрольних племенам районах Пакистану. За де­якими даними, частина з них вступили до «Ісламської держави» («ІД») на території Іраку та Сирії. Цього місяця чотирьох уйгурів за підозрою у зв’язках з останньою затримали на індонезійському острові Сулавесі. Вони виїхали з Китаю через Південно-Східну Азію.

КНР створює найрізноманітніші блоки, у яких їй належить велика, інколи панівна роль, натомість США участі в них не беруть

До успіхів Піднебесної в Середній Азії в останні роки можна зарахувати співпрацю з місцевою владою щодо депортації нелегальних мігрантів, переважно невдоволених уйгурів, тож тепер вони шукають шляхи для еміграції через Лаос і Таїланд. Проте це радше результат нарощення присутності та економічного впливу КНР у регіоні, завдяки чому було досягнуто домовленостей про видачу нелегалів, а не заслуга самої ШОС. Те саме стосується й економічних завдань, які Китай поставив перед Шанхайською організацією співробітництва. Країни, які до неї входять, лежать на «новому Шовковому шляху», який просуває Сі Цзіньпін. Але мрію можна побудувати лише на основі двосторонніх угод, а не комюніке із саміту організації.
Якщо розглядати ШОС не як регіональний безпековий блок, а як марну спробу боротьби з транс­кордонним тероризмом і зміцнення натомість інших зв’язків, вона видається не такою вже й небезпечною. Її привабливість для Індії та Пакистану також бачиться очевидною з огляду на виведення військ НАТО з Афганістану і можливу дестабілізацію ситуації в регіоні. Членство у Шанхайській організації співробітництва не передбачає особливих витрат, але при цьому може гарантувати певні вигоди. Наприклад, Індію «обробляють» і Китай (минулого тижня Сі Цзіньпін здійснив широко розрекламований візит до країни), і Сполучені Штати. Вступ до ШОС дав би цій країні нагоду продемонструвати свою незалежну зовнішню політику і відмову приєднуватися до антикитайського блоку.
Проте для КНР (а ще більше для РФ) членство Індії та Пакистану стало б палицею на два кінці. ШОС більше не скидалася б на середньоазійський «клуб за інтересами» і набула б світової ваги. Але, як показує досвід інших регіональних угруповань, розширення завжди відбувається за умови узгодженості. Індія, навіть маючи «сильну руку» Нарендри Моді, почуватиметься не у своїй тарілці в клубі авторитарних держав. Діяльність ШОС буде ще менш ефективною, ніж досі.

Будівельні «БРІКети»
Фактично навіть Росія і Китай, схоже, самі не знають, чи хочуть вони, щоб ШОС стала впливовою. Чотири її члени належать також до очолюваної Росією Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). РФ сподівається ще й на розширення свого Євразійського союзу з Білоруссю і Казахстаном. А КНР звертає увагу на ще одну організацію – «Конференцію зі взаємодії і заходів зміцнення довіри в Азії» (СІСА).
Однак зосереджуватися на потенційних конфліктах між організаціями, які просуває Піднебесна, означало б не помітити головного. Провідна роль США в Азії спирається на низку двосторонніх угод про безпеку і безліч інклюзивних міжнародних інститутів, причому всі вони відкриті для Китаю. Але КНР і сама створює найрізноманітніші блоки, як-от ШОС, СІСА, БРІКС (куди крім неї входять Бразилія, Росія, Індія та Південна Африка), Три­стороння комісія (наразі без­діяльна) з Південною Кореєю і Японією та Регіональне все­осяжне економічне партнерство, у яких самій їй належить велика, інколи панівна роль, натомість США участі в них не беруть. Навіть більше: Америка дістала відмову, коли попросила про статус спостерігача в ШОС. КНР не просто кидає виклик наявному світовому порядку. Вона повільно, незграбно і явно без чіткої мети будує новий.

 

Автор:
The Economist