Трансатлантичні чвари кидають тінь на стратегічний вибір Європи
Економічні, військові й філософські підвалини повоєнного світового порядку лежать у руїнах. Але крізь дим над ними проглядається геополітичний імператив: конкурувати чи здатися?
Імператив стосується обох боків Атлантики, хоча інтерпретації суттєво різняться. Із погляду Сполучених Штатів, доба субсидованої гегемонії скінчилася. Американські платники податків більше не нестимуть витрати і ризики для захисту невдячних союзників-дармоїдів. Вони також не прийматимуть світову економічну систему, яка виснажує їхні робочі місця і суспільство. Не шануватимуть віджилі елітарні цінності, що маскують ці тягарі лицемірною мовою обов’язку. Із цієї точки зору, перші тижні адміністрації президента Дональда Трампа були необхідною декорацією. Та справжнє питання полягає в змаганні з Комуністичною партією Китаю (КПК).
Із погляду Європи легковажне руйнування визначеної системи, що формувалася десятиліттями, спричинить катастрофу, та й свідчить про недолугість і відверту театральність з боку США, які написали правила повоєнної світової системи, розбагатіли в ній і здобули повагу. Навіщо від неї відмовлятися? Навіщо руйнувати? Навіщо ідіотські істерики, тарифи і погрози? Якщо США відмовляються від глобального морального, економічного і стратегічного лідерства, то колишнім союзникам потрібна диверсифікація. Незважаючи на зовсім іншу інтерпретацію подій, головне питання лишається незмінним: як бути з Китаєм?
Перетин інтересів не є новим явищем. Останніми роками ставлення США і союзників до Китаю начебто перегукувалося. США тиснули на європейських союзників, щоб ті уникали технологій Huawei. Військові зв’язки, обмін розвідданими і заходи «м’якої сили» допомогли створити формальні і неформальні коаліції проти діяльності КПК, спрямованої на посилення впливу: від колишнього формату співробітництва «17+1» у східній частині Європи до британських угод з Австралією про атомні підводні човни.
Тепер усе це під сумнівом, а утверджені табу порушуються. Литва вважає, що її гамбіт у Тайвані (відкриття майже офіційного посольства у Вільнюсі) був помилкою. Британський начальник штабу оборони адмірал сер Тоні Радакін відвідав Пекін з неоголошеним візитом. Прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес зустрівся там із Сі Цзіньпіном і назвав Китай «важливим партнером». Лідери ЄС і КПК спільно виступають за вільну торгівлю і засуджують зрив, спричинений новими тарифами Трампа.
Таке китайське рішення на позір видається привабливим для Європи: провчити американців і заробити при цьому трохи грошей. Але на практиці самі проблеми. Провідна дипломатка ЄС Кая Каллас зробила різку заяву, назвавши Китай «ключовим поплічником» війни Росії в Україні. Помилкові кроки адміністрації Трампа меркнуть на тлі безжальної меркантильної торговельної політики Китаю, зокрема субсидій та інших порушень роботи ринку, а також систематичних крадіжок інтелектуальної власності, не кажучи про орвеллівську політику стеження, безжальне придушення прав меншин і початок блокади Тайваню. Політика самого Китаю щодо Європи останніми місяцями жорсткішає. Спеціальний представник КПК з європейських справ Лу Шає не лише визнає захоплення Криму Росією, а й ставить під сумнів суверенітет колишніх радянських республік — країн-членів ЄС, Латвії, Естонії і Литви.
Союзники США можуть прагнути ідеального світу, де їхні слабкості й інтереси враховуватимуть у Вашингтоні, і, можливо, настане час, коли президентська адміністрація чіткіше усвідомить їхню цінність. Та європейцям також не завадить поміркувати про те, що більш згуртоване й рішуче лідерство перетворило б їхнє колосальне багатство і владу, яка визначає правила, на реальний геополітичний вплив. Але це не змінює реального вибору, який стоїть перед нами зараз. Поступатися протягом наступних десятиліть глобальним лідерством Китаю, із незворотними поступками у сфері торгівлі, політичного впливу і технологій? Чи працювати пліч-о-пліч зі Сполученими Штатами, хай як важко це робити?
Одне слово, тим, хто нарікає на лад «Америка понад усе», слід розуміти, що «Китай понад усе» сподобається їм ще менше.