– Професоре Гхошал, вважається, що баланс сил поступово переміщується в Азію і ХХІ століття цілком можна було б визначити як «століття Азії» чи «азійське століття». Це несе зміни у відносинах Індії та Китаю?
– Більшість аналітиків говорять про баланс сил, який переміщується в Азію і відкриває азійське століття. Індія і Китай вже перетворилися на країни, які демонструють найбільш високі темпи економічного зростання, що поставило їх у ряд основних дійових осіб не тільки в Азії, але також і на глобальному рівні. І вони поступово набувають більше важелів в управлінні міжнародною системою – політичних, економічних та стратегічних. Китай на даний час є другою за величиною економікою у світі, обігнавши Японію і, як вважають, перевершує навіть і Сполучені Штати. Індія, як також вважають, стає третьою по величині економікою світу.
У Азії є також інші країни, такі як Індонезія і В'єтнам, в яких є величезні потенційні можливості, щоб з’явитися у якості важливих акторів і рушіїв зростання. Природно, що у такому разі значення Азії буде зростати, особливо за умов спаду у Європі і часткового спаду американської економіки.
Але в Азії є також і проблеми, особливо на політичному і стратегічному рівні міждержавної конкуренції. Застарілі конфлікти, які залишилися у спадок від історії, формування націй і наявний дефіцит довіри між країнами Азії, що дозволяє зовнішнім силам відігравати важливу, а іноді і небажану роль у азіатських справах.
Для пробудження азійського століття необхідно об’єднати свої дії, управляти розбіжностями і розвивати механізм, який допоміг би відновити автономію стосовно впливу зовнішніх сил.
– Здається, що на стратегічному рівні Китай бажає підтримувати стабільні відносини з Індією. Проте на тактичному рівні, територіальні і прикордонні суперечки виступають, як найбільш значущі і складні проблеми, котрі стоять перед двома країнами…
– Індія і Китай є великими країнами, котрі сусідять одна з одною, несучи при цьому тягар старих історичних непорозумінь і уявлень про самих себе, які часто стають зразком для наслідування. Тому природно, що існує певне стратегічне суперництво і конкурентна боротьба між ними. Дружелюбність/ворожість і сила/слабкість є будівельними блоками сприйняття образу іншого. У наслідку цього дії країни сприймаються в залежності від того, як сприймаюча сторона розглядає її зображення, що стає важливим елементом в розумінні міжнародних відносин і зовнішньої політики країни.
Сприйняття може стати похідною від ситуації у якій знаходиться на даний момент влада, але ці уявлення здатні формувати те, як влада буде розглядати і використовувати їх для прийняття рішень. Так, дослідник Девід Скотт припускає, що зв'язок між сприйняттям і рішеннями влади ілюструється негативним загальним сенсом міжнародних відносин, котрий можна визначити, як «синдром дилеми безпеки». Конструктивізм в міжнародних відносинах, який робить акцент на більш незначній ролі образів, уявлень і неправильного сприйняття, є важливим інструментом для розуміння динаміки і складності китайсько-індійських відносин.
З точки зору сприйняття і зображення іншої сторони, кожен дотримується стереотипів стосовно іншого. Експерти з індійсько-китайських відносин зазначають, що до цього часу є особливо небезпечними психологічне відчуження і антагонізм, які спрацьовують на рівні масового сприйняття між китайським і індійським народами.
Страхи і побоювання є домінуючим фактором в індійському сприйнятті зростання ролі Китаю в Азії. Так само китайське сприйняття Індії характеризується глибокою підозрою щодо індійських намірів, як це визначив китайський вчений Цзин-Донг Юань, який працює в Австралії. Він підкреслив, що «взаємні підозри стосовно намірів один одного» до цього часу визначають стиль відносин між Китаєм і Індією.
На двосторонні взаємини також накладає свій відбиток їхні більш широкі взаємини з іншими країнами: у випадку з Індією – це зростаючі стратегічні відносини зі Сполученими Штатами, Японією і АСЕАН (зокрема з В'єтнамом), а у випадку з Китаєм – його поточні програми воєнного захисту і ядерні відносини з Пакистаном. А також все більший стратегічний і економічний китайський вплив на інші країни Південної Азії, такі як Бангладеш, Непал і Шрі-Ланка, що лише підсилює підозрілість сторін одна до одної і знаходить свій відбиток в їхній політиці та діях.
– Як ви думаєте, можливості співпраці між Китаєм і Індією набагато більші, ніж суперечки?
– Можливості для співпраці, безумовно, великі. Наприклад, з питань охорони довкілля, формування багатополюсного світу і переходу до нового азіатського століття. Але дефіцит довіри між ними разом із своєрідним сприйняттям один одного стоять на шляху до більш плідної співпраці. Проте це не усуває усі можливості, особливо з окремих питань.
– Професоре Гхошал, як ви можете оцінити значення економічної взаємодії між Делі та Пекіном?
– Економічна взаємодія існує, і тому торгівля між двома країна стрімко збільшується, але вона є більш сприятливою для Китаю і викликає заклопотаність в Індії з приводу нерівної торгівельної практики. З іншого боку, Китай не хоче, щоб Індія стала активним гравцем в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і завжди виступав проти присутності Індії в архітектурі безпеки і економічній архітектурі в Азії. Наприклад, в Східноазійському саміті АСЕАН+3 і т.д. і т.п.
Після створення EAS (East Asia Summit – Східноазійський саміт – форум 18 країн, включно зі Сполученими Штатами і Росією. Засідання EAS проводяться після зустрічі лідерів АСЕАН щорічно. Перший саміт відбувся в Куала-Лумпурі 14 грудня 2005 року – Ред.) виникло питання – чи майбутнє Співтовариство Східної Азії виникатиме на базі EAS чи АСЕАН+3. Китай разом з Малайзією виступає за АСЕАН+3, як фундаменту майбутньої організації у той час, як Японія і Індія наголошують на тому, що EAS повинен стати ядром Співтовариства Східної Азії.
Китай, зокрема, рішуче виступав проти включення Індії і Австралії до EAS при підготовці до його заснування на початку 2005 року. Пекін навіть пішов на те, щоб надіслати дипломатів до Лаосу, котрий на той час був представником інтересів Індії у АСЕАН, та інших країн Південно-Східної Азії, щоб відмовити їх лобіювати індійське членство.
Пекіну не вдалося реалізувати свій план, оскільки крім Малайзії, яка мала свої власні доводи проти того, щоб Індія і Австралія стали членами EAS, майже всі країни Південно-Східної Азії підтримали участь Індії в EAS, можливо вбачаючи у цьому корисний стабілізатор для стримування зростання потуги Китаю, а також підтримали участь Австралії. Сінгапур і Індонезія були найбільш активними прихильниками включення Індії в процес EAS, показуючи цим своє ставлення до неї і сприйняття її як відповідальної держави, яка може сприяти миру, стабільності і розвитку в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Не зумівши не допустити Індію, Австралію і Нову Зеландію до EAS, Китай тоді виступив з новою пропозицією для того, щоб зменшити їхню роль у цій організації, а саме розділивши EAS на дві групи держав: основну групу Азіатсько-Тихоокеанського регіону (тобто АСЕАН плюс Китай, Південна Корея і Японія), з Китаєм у якості домінуючого гравця, і периферійних або вторинних держав – Індії, Австралії та Нової Зеландії, «аутсайдерів», як вважали в Китаї. Напередодні зустрічі на вищому рівні Пекін запропонував, щоб вже існуюча АСЕАН і плюс три країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, а не 16 членів EAS повинні стояти біля керма під час формування майбутнього співтовариства.
Китайська пропозиція поділу EAS на два блоки в кінцевому підсумку призвела до значного розколу і викликала критику його хитрого прийому, націленого на те, щоб управляти, розділяти і володарювати в Співтоваристві Східної Азії, яке перебуває у процесі формування.
Індія і Китай також мають різні погляди стосовно механізму забезпечення порядку в Азії. Нью-Делі хоче архітектури безпеки, яка є відкритою, всеохоплюючою і «поліцентричною», і не згоден із тим, щоб якась країна домінувала у регіоні. З іншого боку, Пекін говорить про регіональне середовище безпеки взаємної стабільності і гарантій взаємної довіри та подолання розбіжностей шляхом діалогу на рівних.
У той же час, хоча й існують відмінності в мисленні китайських експертів щодо бажаної мети безпеки, яка може сприяти інтересам Пекіна і його керівництва, але всі вони сходяться в одному питанні – що Китай повинен тримати верх в будь-якій архітектурі, котра з’являтиметься у майбутньому.
Між тим, найбільш цікавою спробою осмислити складності майбутньої ролі Китаю у політичній архітектурі Азії, яка з’являється, зробив директор Центру стратегічних досліджень та управління конфліктами в Китайському університеті іноземних справ Су Хао. Су Хао припускає, що різні інституційні центри ASEAN+1 і +3, та сама АСЕАН, безпосередньо пливатимуть на значне розширення співробітництва між трьома державами Північно-Східної Азії, що слід розглядати, як компонент більш широкого процесу регіонального співробітництва.
Су Хао, як і багато інших китайських аналітиків, рекомендує АСЕАН+3, яка виключає США і також Індію, але включає Північну Корею і Японію, що повинно стати основним інструментом для створення будь-якої регіональної організації в регіоні. Він називає АСЕАН+3 «ядром горіха» у Співтоваристві Східної Азії. Оболонкою ж є, на його думку, Індія і дві західні країни – Австралія і Нова Зеландія.
У схемі, яку вибудовує Су Хао, метою оболонки має стати захист ядра від пошкодження, в даному випадку від втручання з боку Сполучених Штатів. Погляди Су Хао відображають зростаючий консенсус у Китаї з приводу того, що для виконання регіональних зобов’язань і збереження лідерства необхідно пропонувати нові способи для досягнення своїх стратегічних і економічних інтересів та зміцнення своєї історичної позиції – перебування у центрі регіональних справ.
– Це видно з того, як Китай розвиває порти в та військово-морські бази в Пакистані, М'янмі, Бангладеш і Шрі-Ланці…
– Китай збільшує свій стратегічний і економічний вплив у Південній Азії через агресивний економічний наступ – «дипломатію чекової книжки» і розвиток інфраструктури, у Південній Азії, на задньому дворі Індії, Китай позиціонує себе, як важливого актора і постійно розширює свій зростаючий економічний і стратегічний вплив у регіоні. З найбільшою у світі виробничою базою, і зі зростаючою фінансовою потугую, Китай з’являється у якості основного торгівельного партнера в усіх практично країнах Південно-Східної Азії.
За останні роки найбільш вражаючим є економічне і стратегічне зростання впливу Китаю у Шрі-Ланці, де він бере участь в масштабному проекті розвитку стратегічно розташованого порту Хамбантота, який виріс на місці рибальського селища і швидко розвивається в новий порт. Китайці вторгаються і в інші традиційні індійські сфери впливу – Мальдіви. Також Китай розвиває портові споруди у Пакистані, Бангладеш і М'янмі. Він планує побудувати залізничні колії в Непалі, щоб підключити непальську залізницю до тієї, що вже існує у Тибеті, підриваючи цим традиційний вплив Індії у цій країні. І одночасно роблячи безпеку Індії більш уразливою від загроз з боку Китаю.
Бангладеш запропонувала Китаю військово-морський доступ до свого стратегічно важливого порту Чіттагонг, а це Нью-Делі давно шукав, але безрезультатно. Індія хотіла б отримати доступ до порту Чіттагонг, щоб направляти запланований імпорт природного газу з М’янми до своїх північно-східних регіонів. Китай цікавить Бангладеш через її величезні запаси природного газу, в кількості яких вона здатна змагатися із Індонезією. Географічна близькість Бангладеш з М'янмою робить і м'янмські запаси доступними для Китаю. Китай і Бангладеш розглядають свої двосторонні відносини у якості протидії зростаючій економічній і політичній могутності Індії в регіоні Південної Азії.
Найбільш важливими для сприйняття Індією Китаю, який оточує Індію, є зв'язки Пекіна з Ісламабадом, котрий довго блокував Індії доступ до Західної і Центральної Азії, в той же час прокладаючи Каракорумське шосе для прямого доступу Пекіну до Євразії. Крім того, протягом останніх років Пакистан зв’язував від 500 до 700 тисяч індійських військ в долині Кашміру, непрямим чином допомагаючи Китаю ускладнити оборону Індії на спірному кордоні. Китай, згідно індійського сприйняття, агресивно переслідував цілі оточення Індії, реалізовуючи свою політику «низки перлів» навколо Індії, створюючи екзистенційну загрозу безпеці Індії.
Враховуючи історію субконтиненту, його переплетіння етнічної, мовної та релігійної самобутності з Індією і особливості Південної Азії, де сухопутні чи морські кордони Індія має з усіма країнами регіону і те, що індійська внутрішня і зовнішня політика націлена на ці держави, у поєднанні з іредентистськими претензіями Пакистану, будь-яка стратегічна підтримка сусідів Індії із зовні накладає важкий тягар на Індію. Щоб керувати її й без того критичними відносинами, які є наслідком історії і геополітики.
Історія субконтиненту за останніх 60 років показує, що мир і стабільність переважала кожного разу, коли будь-які зовнішні сили припиняли свою активну підтримку своїм сусідам в регіоні. За підтримки і заступництва Китаю Пакистан заохочує малі країни регіону до протистояння з Індією, боячись зростання впливів Індії у регіоні.
Продовжуючи свою стратегію Китай побудував морський порт на узбережжі Аравійського моря в Гвадар, у Пакистані. Що призведе не тільки до того, що Гвадар перетвориться на транзитний термінал для імпорту нафти, а також сприятиме військово-морській присутності Китаю в Індійському океані. Це дозволить Китаю проводити моніторинг американської військово-морської активності в Перській затоці, індійську діяльності в Аравійському морі, і майбутнє американсько-індійське морського співробітництва в Індійському океані. Також Китай став провідним постачальником зброї Пакистану після введення санкцій США відносно Пакистану в 1990 році.
Китай завжди відігравав важливу роль у розвитку ядерної інфраструктури Пакистану. Китай передав обладнання та технології і забезпечив наукову експертизу ядерній зброї Пакистану й програмам створення балістичних ракет в 1980-х і 1990-х роках, що підвищило силу Пакистану в стратегічному балансі Південної Азії.
Найбільш значна подія у китайсько-пакистанському військовому співробітництві відбулася в 1992 році, коли Китай поставив Пакистану 34 балістичні ракети М-11 малої дальності. Також Пекін побудував під ключ завод балістичних ракет біля Равалпінді і допоміг Пакистану освоїти випуск твердопаливної балістичної ракети Shaheen-1, яка здатна вражати цілі на відстані до 750 кілометрів. Китай ще допоміг Пакистану побудувати два цивільні ядерні реактори в районі міста Чашма у провінції Пенджаб.
Військову і невійськову допомогу Китаю Пакистану можна пояснити двома мотивами: по-перше, для того, щоб протистояти зростаючій могутності Індії в регіоні і, щоб відтягти військові сили Індії і її увагу від Китаю, а по-друге, щоб отримати стратегічний доступ до багатого нафтою Близького Сходу. Директор Центру з вивчення Китаю Д.С. Райан зазначив, що мирний договір, який Китай підписав з Пакистаном у 2005 році, єдиний у Південній Азії, котрий передбачає взаємну підтримку у захисті державного суверенітету і цілісності один одного.
Райан підкреслив, що цей договір згадується в китайсько-пакистанській Спільній заяві за підсумками візиту прем'єра Вень Цзябао до Пакистану в грудні 2010 року. Він розглядається в Китаї як юридичний документ, котрий передбачає «альянс між двома сторонами проти будь-якої зовнішньої загрози».
– Китай може покращити відносини з Індією?
– Якщо зовнішньополітична мета Китаю полягає у тому, щоб стати найвпливовішою азіатською державою, він не може дозволити собі будь-які ворожі відносини з країною, розміру і потенціалу Індії. Він допустився грубої дипломатичної помилки в 2010 році, визначивши Південно-Китайське море як море своїх «корінних інтересів». Результатом його напористої дипломатії стала велика стривоженість країн Південно-Східної Азії, котра призвела до активних контактів зі Сполученими Штатами, збільшення американської присутності в Азії і активізації їхньої ролі в питанні Південно-Китайського моря.
Китай не захотів піти на компроміс у намаганні утвердження свого суверенітету над Південно-Китайським морем, що, безперечно, зменшило до нього довіру з боку сусідніх держав. Ця ситуація також призвела до збільшення індійсько-американського співробітництва і зростання ролі цих двох країн в Південно-Китайському морі. Зокрема, в галузі розвідки нафти і газу з В'єтнамом у тих районах прилеглих територіальних вод, які Китай вважає своїми. Індія і Китай час від часу обмінюються гарячими і холодними ударами.
На словах Китай стверджує, що хоче поліпшити відносини з Індією, проте його дії говорять про протилежне. Він хоче поліпшити відносини з Індією, але на своїх умовах.
Довідка Тижня:
Професор Гхошал колишній керівник Центру досліджень Південної і Південно-Східної Азії Університету Джавахарлала Неру в Нью-Делі. Професор Гхошал є старійшиною індонезійських досліджень в Індії і присвятив їм більше 45 років.Професор Гхошал також є членом Міжнародного комітету зі сприяння малайській мові при малайському Інституті мови і літератури та (Dewan Bahasa dan Pustaka) і співробітничає з журналом «Asian Defence Journal». Він побував у багатьох місцях Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Професор Гхошал читає, пише і говорить малайською і індонезійською мовами.
Його останніми публікаціями є: «Індія і Південно-Східна Азія» (видавництво «Гьян», 2011); підготоване до друку разом з професором Сатіш Чандра дослідження «Арабізація: змінення обличчя ісламу в Азії» (Щоквартальник Індія, 66, 1 (2010): 69-89); «Індійсько-китайське стратегічне суперництво в Азії» і «Індійсько-китайське стратегічне суперництво в Африці» в журналі «Дослідження Індійського океану» (2011). Він нещодавно завершив монографію «Сприйняття Китаєм індійської східної політики» для Інституту Південно-Східної Азії в Сінгапурі та індійського мозкового центру «Observer Research Foundation» в Нью-Делі.