Китай: десять тисяч кроків

 Із кожним кроком пейзаж навколо трохи змінюється. Ця країна динамічна. Запитайте мене, скільки треба пройти, щоб зрозуміти її пластичність, — і я проведу вас одним із десятків шляхів, якими щодня повертаюся з роботи додому. Десять тисяч кроків… Чи йтимете велелюдним Шанхаєм, чи заїдете у віддалений, маловідомий середньому європеоїду Хуаншань, чи гулятимете мальовничими «горами Аватара» в Чжанцзяцзе — встигнете побачити всі відтінки китайського життя, нехай і не в деталях.

Історія

Китайській державності орієнтовно понад 5 тис. років. Китайській писемності трохи менше. Уся історія Піднебесної, у принципі, занотована, задокументована, опоетизована й міфологізована в писемних джерелах та усних пам’ятках. І тут не йдеться про всі ці династії Мін, Тан чи Цін. Мова про всю історію, весь відрізок часу, протягом якого існує ця держава. Міжусобиці та завойовницькі війни — цілком звичне явище для всіх країн. Але, що неймовірно, у цілій історії Китаю жоден правитель, жоден завойовник — чи це внутрішній самопроголошений володар, чи хтось із зовнішніх нападників — ні разу не знищив країни дощенту. Це стосується навіть комуністів, які, прийшовши до влади в 1949 році, не зруйнували жодного монастиря, не перетворили жодного храму на зерносховище, навпаки, вкладали в традиції гроші й плекали «витоки» комунізму з героїчної минувшини. Монголи, які, примчавши в Європу, передусім плюндрували й палили її, у Китаї не вийняли ані цеглинки з Великого муру… Японці… Хто сюди тільки не приходив… Та, хоч скільки китайських імперій знав світ, нічого не було зруйновано — хіба що самé розвалювалося від часу, та й то на його місці тут-таки зводили абсолютну копію.

Читайте також: Грузія: коктейль, що причаровує

Так, скажімо, найдовший міський мур, найбільше оборонне укріплення у світі, стоїть у Наньцзіні, трохи північніше Шанхая по східному узбережжю. Почали його зводити ще в ІІІ столітті до н. е., найактивніше розбудовували в середньовіччі (приблизно від XIII до XVI століття), проте останні вежі відповідно до стародавніх архітектурних планів добудовували вже комуністи в 1950-х. На цьому мурі спокійно розминуться два туристичні автобуси, якщо комусь вистачить розуму їх туди занести, а двогодинна піша прогулянка покриває лише 3% загальної його довжини. І при цьому все, що не стосується історії, тривалої пам’яті й традицій, нищиться та перебудовується за лічені роки.

Що є дивним і навіть дивовижним у Китаї ще, то це цілковита відсутність кастовості. Ні, поділ на багатих і бідних завжди був, є і буде, східне суспільство саме собою заточене під нерівність, але чітких меж, які визначали б можливості всередині групи, як в Індії, немає. Гроші дають (давали) змогу найняти кращих учителів, влаштувати в кращу школу, спроектувати краще майбутнє, проте людина розумна, вперта й цілеспрямована завжди могла знайти собі місце під сонцем. Подавшись у вчителі, уроджений селянин спокійно жив, не знаючи голоду, виходець із ремісників міг стати чиновником чи військовим, дослужитися до генерала й видатної воєнної слави. Власне, тепер усе те саме.

Родина

Родина в Китаї — це святе. Є мільйон приказок про сімейне життя, про дім, про родичів та самовідчуття в цьому світі генетичних зв’язків. Кожен китаєць живе і знає, що живе заради родини.

Почавши романтичні стосунки ще в школі, молоді люди вже окреслюють пару на майбутнє. Вони починають вибудовувати оточення, плани й родинні зв’язки. Більшість одружених пар живуть разом зі старшої школи. Позустрічатись і розбігтися — так не прийнято. Розлучення трапляються, і ніхто за них нікого не засудить, проте це радше винятки. Якщо стається так, що подружжя розпадається або хтось із двох помирає, то другий має всі шанси залишитися самотнім на все життя, бо пари однолітків уже давно сформовані. Батьками стають років у 26–28, причому, народивши дітей, віддають їх своїм мамам-татам, а самі облаштовують кар’єру й побут, через те сім’ї часто живуть великими патрі(матрі)архальними анклавами (бо ще дід із бабою по-азійськи живі-здорові, можуть із правнуками допомагати).

У цілій історії Китаю жоден правитель, жоден завойовник — чи це внутрішній самопроголошений володар, чи хтось із зовнішніх нападників — ні разу не знищив країни дощенту. Це стосується навіть комуністів

Утім, і в Китаї не все райдужно. Анекдоти про свекрух із невістками теж побутують. Хоча, дочекавшись дітей з роботи, старше покоління з чистим сумлінням іде на свіже повітря танцювати (тут це роблять по всіх кутках), займатись у-шу або музикувати разом з однодумцями, прилюдні скандали майже не трапляються, «сміття» з хати тут майже не виносять.
Кожен китаєць, хоч би де він був, прагне додому. Тут насправді рідко мріють про мандри: це швидше віяння західних цивілізацій. Кажуть: «Можна працювати далеко від домівки, але Новий рік треба зустрічати вдома».

Сміття

Попри звичну картинку і стереотипи, у Китаї не брудно. Хоча населення собі у вус не дме й активно засмічує довкілля. Армія двірників та прибиральників, що цілими днями замітають, миють і шкребуть, робить своє діло, заперечуючи нав’язану істину «чисто там, де не смітять, а не там, де прибирають». Двірника можна зустріти в найнесподіваніших місцях. Скажімо, помітила його на схилі жовтої гори Хуаншань на висоті близько 1,5 тис. м над рівнем моря: лазив, збирав папірці й пляшки після туристів.

Цікаві місця

Серединна Держава — Чжунґо — велика країна, де на півночі взимку лежить сніг і відбувається фестиваль льодових скульптур, а на півдні тропіки. Буває, дорогою на роботу людина дістає повідом­лення, що полем іти не можна, бо там дві кобри звили гніздо, влада міста попереджає та обіцяє вжити заходів. На заході цієї країни Гімалаї, Тибет і найбільша азійська пустеля, на сході узбережжя Східно-Китайського моря й перлина вишуканої найновітнішої урбаністики Шанхай. Зі сходу на захід, із півночі на південь Піднебесна помережана річками, перетягнута горами з найхимернішими перепадами висот і цікавим впливом ерозії на ландшафт. Куди не подайся, де не пройди свої десять тисяч кроків — завжди знайдеш цікаве.

Читайте також: Початок від нуля. Сучасну Індію об’єднують наука і знання

От, приміром, найдовший скляний міст у Чжанцзяцзе простягнувся на висоті близько 400 м. Навіть тим, у кого немає ані агорафобії, ані страху висоти, паморочиться в голові. І в них виникає нормальне, природне бажання вчепитися за важку сталеву стропу й більше її не відпускати. Тут-таки, поруч, місто, а в ньому висотки, 4G-інтернет і п’ятизіркові готелі для найвибагливіших. З міста виводить канатний шлях на гору Тяньмень (Небесні Ворота), 8 км на тонкому канаті й мільйони кубометрів повітря під тонкою хисткою підлогою кабінки, півгодини — і півторакілометрова височінь. Ходи, дивись, як сюди доїхав і як з’їжджатимеш. Але це відоме місце розтиражоване. Кожен мешканець інтернету або ж читач паперових газет знає про скляний міст у Чжанцзяцзе, та й про тутешні «гори Аватара» не чув хіба що ледачий. Відомі атракції — Сіань із теракотовим військом, Пекін із Великим муром, Шанхай із хайтек-районом Пудун, де на 5 км² розрослися три півкілометрові стоповерхівки.

А про те, що місцина, названа на честь жовтої гори Хуаншань, належить до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, знає мало хто. Двокілометрові гранітні пасма вишукані й неймовірно викарбувані природою: подекуди обдерті вітром та водою, витріпані, вишарпані голі вершини, здається, штовхни — і каменепад забезпечено. Тут, поміж горами, заховався старовинний монастир, до якого раніше можна було хіба що залізти крутими кам’янистими схилами, а тепер дістаються канатною дорогою. Щоправда, туристів до усамітненої обителі не дуже пускають: вона не приймає суєти. Тут водоспади, тихі стежки, на яких природа транслює тишу, шумні натовпи мандрівників на проторованих і пронумерованих дорогах, а трохи далі обладнані автостанції, скло й бетон, цивілізація та їжа для всіх охочих.

Читайте також: Біля вулкана, але серед своїх

По всьому Китаю розкидані різноманітні старовинні селища. Лише навколо невеликого за тутешніми мірками (півмільйона жителів) міста Пінху з різних боків розкинулися Шитан, Вучжень, Чжапу… Тут не змінюють декорацій століттями, і старі, потріскані від часу дерев’яні віконниці з барельєфами, почорніла черепиця на закручених високих дахах, старі важкі меблі — усе залишається на місці, ніби люди століття тому просто встали й вийшли, аби не нищити пам’яті про своє життя. Вирують східні базари, накриті маркізами та парасолями, відчайдушно пахне їжею, і галаслива юрба переходить від крамнички до крамнички в пошуках чогось особливого. А десь під критою сценою ввечері можна сподіватися побачити пекінську оперу, яка насправді зовсім не опера, а швидше пантоміма з танцями, співом та перформансом, із традиційними костюмами, поезією і театром тіней. У цих містечках знімаються специфічні кадри голлівудських блокбастерів, із яких ми дізнаємося про Китай, що постає в уяві отаким, старовинним, традиційним, із дашком та драконом на ньому.

Щоденне життя, гопники, азартні ігри

У Китаї повсюди дуже пахне їжею: супом, м’яс­ними булочками, тушкованою капустою, шкварками. Посеред вулиці між висоток стоїть бочка-пічка, а на ній пихкає кіптявий чайник чи баняк із рисом, це нормальне явище. Усе життя китайця проходить на вулиці: тут його телевізор, радіо-брехунець, рисоварка. Поруч перукарня на одне крісло, через двоє дверей їдаленька для урізноманітнення раціону, магазинчик із найнеобхіднішим: оцтом, перцями, рисом та соєвим соусом, а також сусіди. Тут і новини, і весілля, і радість, і сум. Усі всіх знають, разом сушать труси, м’ясо та зелень просто посеред тротуару, разом хоронять родичів, разом обідають і бавлять дітей: такий колективізм, що притаманний східним народам, особливо концентрований у Китаї.
Звісно, щоб 24 год на добу жити із сусідами в мирі, треба чимось займатися. От і займаються. Найпопулярнішим дозвіллям є гра в маджонг на гроші. Нормально за вечір програти кілька сотень юанів (приблизно 1–2 тис. грн). Якщо хтось виграв більше, до 1 тис. юанів (4 тис. грн), то проставляється: купує щось смачне поїсти, якщо компанія з байцзю — горілкою, то ще й алкоголь коштом переможця.
Звісно, у такій ідилії трапляються і проколи. Є в китайців свій термін на позначення гопника — дрібного хулігана, що захоплюється криміналом, але його туди не беруть за браком засадничих рис: «лю ман». Якщо раптом почуєте, то це воно, дрібний бандюжка, босота й хуліган, грубе, загальновживане слово, яким можна охрестити підлітка, наприклад, котрий стріляє дріб’язок у малих, чи юнака, що промишляє невеликим розбоєм, за який і посадити не посадиш, і побити шкода.

Вестернізація, кітч і наслідування
З одного боку, Китай — країна абсолютно східна, як лише можна цей схід уявити. Чай зі спеціальних заварничків наливають у маленькі піали (у нас такими навіть горілку не п’ють)… Вишиті й оздоблені костюми на свята, червоний весільний одяг, рикші… Схід як Схід.
Із другого боку, ця країна безмежно захоплюється Заходом. Може, навіть не так Заходом, як Америкою, США. Загалом у Піднебесній не дуже люблять темношкірих, але якщо ти афроамериканець, то ти божество й китаянка не буде проти вийти за тебе заміж.
«Біла шкіра ховає сім ґанджів», — кажуть місцеві й посилено вибілюються. Буває, доходить до того, що в супермаркеті продавщиця під штучним освітленням схожа на свіженького зомбі: така білісінька, аж синя. Білила, світлі тональні креми — це основна косметика. Світле волосся — мрія. Сині очі — казка.

Кожен китаєць, хоч би де він був, прагне додому. Тут насправді рідко мріють про мандри: це швидше віяння західних цивілізацій

Китайці намагаються наслідувати Америку в усьому: одязі, музиці, навіть неоновому освітленні нічних вулиць. Торік після хвилі відзначань Різдва уряд занепокоєно попросив населення звертати увагу на свої традиції і святкувати, якщо вже хочеться опіуму для народу, буддійські й даоські свята. «Джинґл белз», височенні прекрасні ялинки, олені, Санта, що регоче на санях, смажені каштани й чай із корицею, подарунки — світ наче з глузду з’їхав.
Звісно, до уряду треба дослухатись, але цьогоріч Різдво святкував навіть уряд. Готуємося до Великодня. Кролики та шоколадні яйця вже з’явилися на полицях китайських магазинів.

Смішно сказати, але тільки завдяки світлому волоссю й «круглим» очам (так китайці називають форму очей європеоїдів) можна запросто влаштуватися на роботу, причому від тебе вимагається не так праця, як торгівля обличчям.

При всьому цьому вестернізація має вигляд бутафорний, награний. Це як повторювати рухи за тим, кого не розумієш: ніби копіюєш, ніби навіть у такт потрапляєш, а сенсу в цьому немає. Такий розкішний целулоїдний кітч.

Читайте також: Далекий і близький Занзібар

Пересівши на Maserati з Porsche, китайці не стали раптом людьми Заходу, в душі вони як були азійцями, так і є з відповідними уявленнями про вихованість і право сильного. Але ж Maserati й Porsche — символи й сигнали західної цивілізації! І жителі Піднебесної навіть не розуміють, що в момент, коли оте Maserati їде по зустрічній не у свою чергу на перехресті, воно відразу перетворюється на табун із 800 конячок серед глухого азійського степу.

Школа

Дітей у Китаї важко зустріти посеред міста. З одного боку, побутують страшні історії про викрадення й торгівлю ними. Із другого — хлопчики й дівчатка безкінечно зайняті. Скажімо, у середній школі робочий день триває з восьмої ранку до восьмої вечора. Якщо сюди додати ще мовні курси та гурток малювання чи музики на вихідних, стає зрозуміло, що жодного вештання містом просто бути не може.

Освітня система орієнтована на безмежні вправляння, постійне навантаження, методичні повторення й вивчення нового. Нічого дивного, конкурс на вступ до вишів (з урахуванням того, що навчання дороге і платне для всіх) — 10 осіб на місце в найпровінційнішому, найменш рейтинговому закладі. У якихось консерваторіях та медуніверситетах Шанхая чи Пекіна претендентів на одне студентське місце до 60.

Не найоптимальніша, чесно скажемо, не найлюдяніша педагогічна система світу, але вона працює, підтверджуючи думку, що діти можуть навчатись у будь-яких умовах. Так у них налаштований мозок — засвоювати знання.

Учителі — це дуже поважний клас населення. Якщо вони починають викликати батьків до школи, ганьба! Є люди, які, обіймаючи поважну керівну посаду на великому підприємстві, звільнялися, щоб у певний кризовий момент бути разом із дитиною за порадою та рекомендацією наставника. Конфлікт «учень — учитель» тут якщо й виникає, то вже в підлітковому віці й триває рівно доти, доки тато не під’їде навадати нащадку по вухах за неповажне ставлення до «лаоші».

Школи різні, переважно досить світлі й просторі, з величезними стадіонами та актовими залами. До будь-якого свята організовуються якісь концерти, виступи, перформанси, куди завжди й обов’язково з’їжджаються батьки. Що важливо, у Китаї прийнято, і це нормальна практика, відправляти нащадків учитися в інтернати на повних п’ять-шість робочих днів. Поширеними, наприклад, є школи кунг-фу. Закінчивши такий заклад, дитина з бідної сім’ї може сподіватися на пристойну кар’єру. Вчитися там важко: муштра, дисципліна, постійні тренування. Але бонуси по здобутті атестата теж вражають.

Старша школа завжди обладнана гуртожитком, і 9–12-класники просто живуть у ній. Міжнародні школи пропонують помешкання всім дітям від першого класу. Нормальному українцеві боляче дивитись, як дівчинка чи хлопчик побивається за матір’ю, що залишає її на тиждень у чужому, непривітному місці з чужими людьми, але тут це нормально. У китайців це любов до дитини, і так вони дбають про її майбутнє.

Китай різний. Відстоявшись за кілька тисячоліть історії, він, певно, раптом зробився найеластичнішою, найбільш змінною країною у світі. Декорації тут заступають одна одну, як у пластиліновому мультфільмі: зруйнувати старий і побудувати новий житловий масив — справа кількох років, на місці страшної висотки-курника з різнозаскленими балконами виростає сучасний, декорований ліпниною та ілюмінацією район із фільмів про майбутнє. Діти катаються на гіроскутерах, дорослі збирають найпотужніший у світі комп’ютер. Різний, він вартий того, щоб ним захоплювалися, вартий щоденних десяти тисяч кроків.