Кишенькова історія

Поки держава не в змозі поповнювати колекції своїх музеїв, можновладці поповнюють свої. Приватна колекція творів мистецтва й старовини котирується так само, як відповідного класу автомобіль або помешкання. Фахівці твердять, що такі колекції мають майже всі політики й бізнесмени – статус зобов’язує. Інша річ, законність придбання деяких експонатів, зокрема пам’яток археології, викликає природні сумніви.

 

 

Величезна зала Міжнародного виставкового центру на Броварському проспекті Києва суцільно заставлена торговими рядами. Картини, ікони, дерев’яні сакральні скульптури, книжки, монети, поштівки, значки, глечики й вишиванки – густо засипані крамом столи притягують колекціонерів, котрі блукають рядами ринку в ­пошуках раритетів. Потрапити сюди може кожен охочий лише за 20 грн.

 

Навідується до столичного салону колекціонерів і Віктор Ющенко, найвідоміший шанувальник українських старожитностей. «Він учащає сюди не перший рік», – дівчата з квиткової каси говорять про президента як про давнього знайомого. «Ми чекали його сьогодні, але не приїхав. Очевидно, через цей гамір», – зауважує продавець Микола. Поки з сусідньої зали долинають гучні звуки англомовного богослужіння, продавці старожитностей намагаються порозумітися з клієнтами. «Останнього разу Ющенко купив стару лаву на двох осіб, – веде далі Микола. – Є в президента постійні точки, де він закуповується. Знаємо й ряди, якими зазвичай ходить. Окрім президента, тут буває ще й його брат Петро. Бачив також Дмитра Корчинського».

 

Продавці антикваріату надзвичайно стримані в обговоренні публічних клієнтів. Та й не дивно, адже політики – клієнти найцінніші: вони переважно не торгуються. «Часто ті не приходять самі, а посилають своїх підопічних. До мене одного разу підходили хлопці, шукали певну монету для Луценка, – пригадує постійний учасник салону Юрій. – А загалом, політиків тут багато ходить. Якщо хтось без питань відстьобує стільки, скільки йому кажуть, одразу видно, що політик», – жартує нумізмат.

 

 

Відчиняти двері власних музеїв можновладці не поспішають. «Звичайно, не всі надають артефакти зі своїх колекцій для публічних виставок, – ділиться спостереженнями Анна Шерман, головний редактор журналу «Антиквар». – Але є такі, хто робить це регулярно і з задоволенням. Деякі політики пишаються своїм хобі. Відверто заявляють про колекціонування Дмитро Табачник і Михайло Поживанов. Петро Порошенко охоче надає картини для вернісажів. Хоч на останній виставці приватних зібрань у музеї «Духовні скарби України» він не підписав роботу, яка йому належить».

 

Пропонують картини зі своїх колекцій для оглядин Анатолій Кінах, Богдан Губський, Сергій Буряк, Олександр Мороз, Едуард Прутник, Ігор Шаров, Дмитро Андрієвський. Чиновник Київської міської держадміністрації, член Партії регіонів Олександр Прогнімак відкриває галерею приватних зібрань «Alex Art House», де першою експонуватиметься його власна колекція.

 

Список колекціонерів від політики доповнює директор Київського музею російського мистецтва, експерт і реставратор Юрій Вакуленко: «Цікава колекція живопису в Нестора Шуфрича. В Леоніда Даниловича (Кучми. – Ред.) теж достойні роботи – є і Бурлюки, і Айвазовський. У Медведчука гарна колекція, добре й планово зібрана – переважно західний живопис. Проте вона не публічна. За великим рахунком, вони всі не публічні».

 

Дмитро Табачник збирає не лише живопис і зброю, а ще й виявляє інтерес до стародавніх рукописів. Це його захоплення має скандальну славу – у 2004-му політик подарував Національному музею історії України від імені Віктора Януковича рукописи першого президента України Михайла Грушевського, які згодом виявилися зниклими зі Львівського історичного архіву. Після скандалу обидва політика від листів першого президента дружно відхрещувалися. Демонструвати Тижневі свою колекцію Табачник відмовився.

 

Колекції БЮТівця Олександра Фельдмана, які містять близько 9 тис. експонатів, зберігаються наразі в домашньому музеї політика. Такій збірці міг би позаздрити будь-який вітчизняний музей: понад 200 творів образотворчого мистецтва, зокрема роботи Марка Шагала, П’єра-Оґюста Ренуара й Сальвадора Далі. Є в арсеналі колекціонера й археологічні знахідки. Нібито винятково з легальних зарубіжних джерел.

 

  

 

Українські археологічні джерела легальними не можуть бути апріорі. Пам’ятки археології є державною власністю, окрім легально придбаних за кордоном. Водночас в Україні процвітає «чорна» археологія, попит на яку стимулюють перш за все приватні колекціонери. Безумовно, предмети «чорного» походження потрапляють і до зібрань українських можновладців.

 

На привласнення археологічних цінностей сьогодні ніхто належно не реагує, більше того, його відверто підтримують державні мужі. Найскандальнішою стала колекція старожитностей «Музей національного культурного надбання «Платар», зібрана біз­несменами Сергієм Платоновим (нині покійним) і Сергієм Тарутою. Вона налічує понад 10 тис. експонатів трипільської кераміки, скіфського золота та інших предметів старовини. Її намагаються легалізувати через каталогізацію та участь у міжнародних виставках і урочистостях – нагадаємо, що перша леді України Катерина Ющенко красувалася в золотій скіфській брошці з цієї колекції на інавгурації свого чоловіка. Власники зібрання неодноразово заявляли, що скуповували українські археологічні скарби, аби їх не ­вивезли за кордон. Проте якщо це справді так, їм варто було би ­довести справу до кінця й передати колекцію в державну власність (див. Тиждень №14 від 10.04.2009).

 

Сам президент охоче запрошує до себе на дачу в Безрадичах зіркових гостей у супроводі преси, де вільно демонструє трипільські глечики та інші археологічні знахідки. Проте в прес-службі Секретаріату президента відмовилися про­комен­тувати Тижню, чи можуть бути в колекції президента артефакти «чорного» ­походження, назвавши тему неактуальною.

 

Чорний ринок археологічних знахідок породжує українське законодавство, впевнений археолог, кандидат історичних наук, директор музею «Замкова гора» Сергій Климовський: «60% наших скарбів знайшли ще до революції. Адже за царського уряду сама побудова цього ринку була спрямована на те, щоб знахідки ставали публічними – навіть для продажу. Сьогодні простіше обійти державу, ніж із нею співпрацювати. На мою думку, археологічні знахідки можуть зберігатися як у державній власності, так і в громадській чи приватній. Важливо, аби факт існування цього предмета був відомий. Для науки колекція Тарути-Платонова доступна. Вони акредитували й навіть видали каталог трипільської частини – дуже пишно й красиво, тобто зробили те, що повинна була зробити державна установа».

 

Проте українські багатії перебирають на себе окремі державні функції лише за умови, що на даний момент це вигідно або престижно. У держави ж, аби виконувати свої зобов’язання, інколи просто замало ресурсів.

 

«Коли відчуватиму, що наші музеї стали справді музеями і твори мистецтва в них не пропадуть, обов’язково передам їх на зберігання», – розповів Тижню заступник міністра економіки Михайло Поживанов, колекція якого налічує понад 500 картин.

 

 

Зазіхання багатіїв на історію стосується не лише дрібничок на кшталт глечиків і черепків, але й цілих палаців. «З іменем певного політика пов’язують замок «Паланок», – каже президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць, заступник міністра культури і туризму України Микола Яковина. – Група політичних опонентів цього політика ініціювала у Верховній Раді перевірку проведення конкурсу, за яким замок передали в оренду. По цьому конкурсу центральні органи влади ніяких ухвал не приймали – це було рішення місцевої влади». Політик, імені якого не називає заступник міністра – це голова Секретаріату президента Віктор Балога. Його дружина Оксана Балога й дружина двоюрідного брата Віктора Балоги Марина Петьовка встигли відмовитися від оренди замку «Паланок» ще наприкінці січня 2009 року, постанову про перевірку умов оренди до ВР внесли і прийняли вже після цього.

 

«Паланок» належить до переліку пам’яток, які не підлягають приватизації. Оренда терміном до 50 років від приватизації мало чим відрізняється, хоча вона й має бути довготерміновою, інакше ніхто не захоче вкладати в пам’ятку гроші. До прийняття в 2008 році вище згаданого реєстру, перехід історичних па­м’я­ток у приватну власність було призупинено законом. Після того, як список нарешті прийняли, в ньому не виявилося багатьох визначних споруд, зокрема Лівадійського та Масандрівського палаців. «Цей перелік дуже неповний, – ­вважає перший заступник голови Українського товариства охорони па­м’яток історії та культури Микола Пархоменко. – Під час його складання не були визначені критерії відбору. Пропозиції вносили місцеві органи влади – кожен визначав пам’ятки, як йому хотілося».

 

«Очевидно, що ми будемо цей список доповнювати», – запевняє Микола Яковина. Заступник міністра пригадує, як від деяких депутатів, зокрема з Одеси, надходили пропозиції щось із цього переліку вилучити, позаяк є охочі приватизувати: «Тож добре, що об’єкти захищені. Як на мене, ті пам’ятки на Одещині приватизовувати не можна».