Так називається книгарня з документальною літературою, поєднана з кав’ярнею. Wrzenie Świata — секція Інституту репортажу, який заснували відомі польські репортери Маріуш Щиґел, Войцех Тохман і Павел Ґожлінський. Цього разу я знайшов тут книжку, що стала інтелектуальною подією мого тижневого візиту до Варшави. «Bieżeństwo 1915 — nieznani uchodżcy» («Біженство 1915 року — невідомі втікачі») Анети Примаки-Онішк — книжка змістовна й одна з найважливіших, які я прочитав. Авторка — не тільки відома журналістка, репортерка, оповідачка, а й — і це, мабуть, головне — героїня цього репортажу. Вона нанизує історії своїх найближчих родичів (прабабки, дідів, бабусь), а водночас ще й десятків, сотень, тисяч інших людей. Ці історії розповідають або вони самі, або хтось інший замість них. Разки коралів, створені з тих розповідей, могли б, напевне, покрити відстань від західних кордонів імперії Романових до її східного краю десь за Владивостоком та ще й повернутися назад.
Спекотне літо 1915 року. Росія веде на заході війну з Німецькою імперією. Спершу успішно провадить наступ, але програна битва під Танненбергом і бої коло Мазурських озер призводять до поразки Росії. Починається невпинний відступ. Росіяни застосовують відому ще з наполеонівських війн тактику випаленої землі. Російські армії, відступаючи, починають евакуацію в небаченому масштабі. Спершу виїжджають царські урядовці з родинами, вчителі, православні ієрархи. Евакуюють фабрики й робітників, потрібних для їх відбудови десь далеко в Росії. На схід їдуть залізничники та рухомий склад, банки, архіви, школи і все, що можна вивезти. Зрештою генерали змушують жителів західних територій, здебільшого православних, хоча не тільки їх, покидати свої домівки та їхати на схід. Покинуті господарства підпалюють, так само як зібраний і навіть незібраний урожай. Армія реквізує в селян худобу, якщо вони не здатні забрати її з собою. Ніщо не може потрапити в руки ворога, він має прийти на безлюдну територію без зерна й худоби, на випалену землю. Виїжджають цілі села, лишаючи позаду попереднє життя, тепер це вже не селяни, а біженці. І вони будуть біженцями до кінця свого життя, як і їхні нащадки. Так російською мовою називали втікачів із західних рубежів імперії. «Їх розвезли по всій Росії. Коли в селах десь у Сибіру чи над Доном вони насилу будували нове життя, вибухнула революція, руйнуючи решту стовпів «споконвічного порядку»: царську владу та релігію. Біженці знову рушають у путь, тепер у зворотному напрямку, до відродженої польської держави. Повернення призводить до чергового «кінця світу», — пише Малґожата Шейнерт із видавництва Czarne.
Із території Польщі виїхало понад 2 млн осіб. До 1924 року, коли закінчилася робота репатріаційної комісії, створеної на основі Ризького договору, укладеного між Польщею і совєтською Росією 1920 року, повернулося 1,1 млн осіб, із них 65% білорусів та українців, 27% поляків і 7% євреїв. Ця статистика не охоплює тих, хто перетнув кордон нелегально. Ніхто не порахував померлих у дорозі.
«Повертаючись через п’ять, шість або сім років, люди заставали пустки, шляхи позаростали березовим молодняком. На місці хат згарища. Якщо вцілів якийсь будинок, вікна й двері повиривали, все, що могло комусь придатися, розікрали. Колишні садиби позаростали чагарниками, люди шукають криниці, які, хоч і завалені, допомагають зорієнтуватися в давній топографії.
…Почалася відбудова нового життя. Здавалося, що вже має бути простіше. Що йде до нормальності. Проте біженцям, які поверталися, важко було призвичаїтися до життя на своїй землі: і зрілим людям, які пам’ятали світ до 1915 року, і молодим, сформованим перебуванням у Росії. То вже не традиційні довоєнні селяни. Однак і замість «рідного краю» біженці тепер уже в Польщі. Країна, якої не знають, яку творять після 123 років чужоземного панування. Проте від початку відомо, — православні білоруські та українські селяни відчують це дуже скоро, — що їхнє повернення з біженства пов’язане з проблемами» (Анета Примака-Онішк).
Читайте також: Добрий вечір
То був початок кінця нашої присутності на наших західних землях. Друга світова війна, обмін населення з СССР, зрештою операція «Вісла» доповнили історію біженців.
Сьогодні на давніх цвинтарях Холмщини на нагробках наступних поколінь на зміну «руським» іменам прийшли інші, що не лишають сумніву в польськості людей, яким належали: Раймунд, Зиґмунт, Тереза, Ядвіґа. Зосталися тільки прізвища на -ук. І повна відсутність пам’яті, й про біженство теж.
P. S. Мама моєї мами Марія мала 14 років, коли з батьком-матір’ю і трьома братами та сестрами вирушила з рідних Седлиськ коло Замостя на невідомий їм схід. У дорозі померли від тифу її наймолодший п’ятирічний брат та мої прапрадід і прабабуся. До Замостя повернулися 1920 року. Я й досі пам’ятаю розповіді бабусі про стрілчасті мінарети казанських мечетей.