Літо 1918 року було у Києві дивним. Місто несподівано перетворилося з розбурханого за останній рік центру боротьби за владу на оазу спокою. Видавалося, що залишилися в минулому постріли, сліди яких можна було побачити на будинках та спорудах, а натовпи галасливих військових, за прихильність яких змагалися Центральна Рада, штаб Київського військового округу та різні політичні партії, серед яких виділялися нахабністю більшовики, кудись зникли. У місті був порядок. Справно працювали, майже як до війни, усі міські заклади. У кафе та ресторанах було повно відвідувачів, а за квиток до театру чи опери треба було позмагатися. Адже коли ще буде змога побачити наживо видатних столичних зірок зі перших імперських столиць?
Київ, куди до війни здебільшого стікалися паломники до лаврських святих та купці на контракти, які укладалися на Подолі, несподівано став неофіційною столицею імперії. Столицею не політичною, а культурною. Люди, що не погодилися з існуванням більшовицької влади у Петрограді та Москві, втомлені війною, репресіями та червоним терором, шукали прихистку у зрозумілому для них Києві. Адже тут було те, що вони знали з дитинства, зі своїх підручників історії, на сторінках яких починалася історія імперії. Тут більшість мешканців говорила російською. Трішки не так як у них, на півночі: м’яко, не акаючи і дивно, як на їхні вуха, вимовляючи “г”. У тутешній мові були чужі слова, що походили з малоросійської говірки та польської мови. Тут жило багато євреїв. Але для втікачів це було їхнє місто. Читаючи роман киянина Міхаіла Булкакова “Біла гвардія” інших думок про те, що це було за місто у 1918 році, у мене не було.
Читайте також: Небезпечна російська мрія про “возз’єднання народів”
Тимчасом Київ вже другий рік був столицею України – проєкту, який несподівано для кількох європейських імперій постав навесні 1917 року. Центральна Рада прагнула організувати державне життя в умовах війни, революції та цілковитого нерозуміння мешканців міста, де вони опинилися і кому сьогодні належить влада. Українська делегація підписала на початку 1918 року Брестську угоду з центральними країнами – Німеччиною та Австро-Угорщиною. Німецькі та австрійські війська дуже швидко встановили владу, а згодом, 29 квітня 1918 року, сприяли державному перевороту на чолі з колишнім імперським генералом Павлом Скоропадським. Новий формат влади у вигляді Української Держави та німецька присутність у місті дуже швидко призвели до того, що усім здалося – ось нарешті омріяний спокій та стабільність. Чимала кількість втікачів з Радянської Росії — хто мав таку можливість і кого нова більшовицька влада вважала своїми класовими ворогами — переїхала до Києва. Чому саме сюди? Бо ж тут, як вони думали, усе наше: наша мова, наша віра, наша культура. А Україна, Гетьман — це ж, мовляв, несерйозно. Пригадується гнівна тирада старшого Турбіна, персонажа тої таки “Білої гвардії”:
“Сволочь он, — с ненавистью продолжат Турбин, — ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке! А? Я позавчера спрашиваю эту каналью, доктора Курицького, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький… Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? Он отвечает: «Кит». Спрашиваю: «А как кит?» А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.
Николка с треском захохотал и сказал:
—Слова «кит» у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много. В Белом море киты есть…”
За подібними жартами проглядало цілковите несприйняття українського та возвеличування усього російського. А зовні, якщо дивитися навіть з перспективи сьогодення, все ж виглядало для українського проєкту добре. Була держава, яку очолював гетьман, були свої гроші, армія, флот, наукові та культурні установи, що мали амбітні плани.
Ці плани дуже швидко пішли в небуття, як і сама українська держава під будь-якою владою. Більшовики перемогли і від 1921 року іншої влади, ніж більшовицька, у Києві не було аж до осені 1941 року, коли німецькі війська знову прийшли до міста. Вже без мирної угоди і без жодних намірів відроджувати Україну на політичній карті Європи. Повернення радянської влади до Києва перед черговою річницею головного свята “країни Рад” у 1943 році було здійснено ціною сотень тисяч жертв. Від того часу Київ аж до 1991 року продовжував бути столицею Радянської України. Як видно навіть з радянських фото, кінохронік та художніх фільмів, принаймні до кінця 1960-х років місто зовні виглядало українським. Назви магазинів, установ та радянські пропагандитські гасла були україномовними. Але споглядаючи все це, чомусь не полишало відчуття, що це лише правильна обгортка. І тут постає просте питання: а коли ж Київ був справді українським?
Читайте також: Перші Капетінги і Україна-Русь
На початку нашої незалежності у Києві довго переказували спостереження старого діаспорянина, який із сумом зауважив, що місто виглядає начебто під українською окупацією. На питання чому він так вважає, він просто пояснював логіку свого спостереження. Прапори над урядовими та адміністративними будинками українські, таблички цих установ написані українською, гроші українські, але от люди здебільшого говорять російською. Чи ця історія є правдивою? Я не знаю. Але від таких проникливих спостережень стає сумно. Київ упродовж останніх 30 років надто повільно ставав українським. Можна наводити сотні прикладів, чому так сталося і чому так є. Я наведу лише один. Минулого року, у лютому 2021-го, я розпочав черговий семестр викладання. Нові першокурсники, 17-18-річні юнаки та юнки, заповнили аудиторію. На першій лекції я завжди знайомлюся зі студентами. Мене цікавить, звідки вони і чому вирішили вивчати історію у Києві. Коли дійшла черга до одного київського студента з типовим українським прізвищем, що завершується на –енко, він почав говорити російською. На моє зауваження, що мова нашої спільної роботи українська, він ледве зміг сформолювати просте речення українською. І це у 2021 році, після 11 років навчання у київській школі та ЗНО з української для вступу! Як це можливо?
Видається, що можливо. Російська мова в Україні почувалася і почувається так, начебто у 1991-му нічого не змінилося. Навіть ті цілком зрозумілі обмеження, що були введені з 2014 року, не надто сильно виправили ситуацію. Виглядає так, що уроки українізації у 1920-х були більш ефективними, ніж занадто м’яка та легковажна мовна та культурна політика у незалежній Україні. Вкотре забувається, що однією з головних причин подій 2014 року – окупації Криму та частини Донецької та Луганської областей — що активно роздмухувалися у російській пропаганді, була мова. Росії не подобалася і не подобається українська мова. На глибинному ментальному рівні вони сприймають її, як зіпсовану російська, яку потрібно виправити. А виправити її можна лише забороною. Це ми вже проходили не раз у нашій історії. Достатньо ще раз перечити думки “корінних” киян на сторінках роману Булгакова.
Голоси “правильних росіян”, що почали знову з’являтися у нашому інформаційному просторі з мріями про Київ як центр “правильного русского мира” є вкрай небезпечними. Я давно, ще з середини 2000-х, для кращого розуміння того, що діється в Росії, читав російські новинарні сайті. Серед них “Эхо Москви” було одним з основних. Серед розмаїття думок, що було однією з основних переваг цього медіа, були ті, що начебто відображали ліберальну та “нормальну” Росію. Латиніна, Вєнєдіктов, Орехъ та інші демонстрували читачам та слухачам свою обізнаність чи не в усіх проблемах світу, втаємниченість у думку самого царя та його холопів, але щось було таке, що не дозволяло мені приймати їхні базікання та писання. Йдеться про їхню зверхність. Зверхність до інших відчувалася у словах, інтонації, і навіть тоді, коли слухати їх було несила, особливо від 2014 року. Вони досьогодні продовжували дивитися на нас — та й на весь світ – згори. Можна пригадати їхні шмарклі під час вже нечастих візитів до Києва після окупації Криму і початку бойових дій в Луганській та Донецькій областях. Навіть їхні виступи, що мали би засвідчити співчуття та розуміння стану справ в Україні, були гнилими і зверхніми.
І ці люди зараз хочуть зробити з Києва центр власного “русского мира”. Ні, у вас є своя країна, свій народ — там його і будуйте. Пригадується, як 2014 року проукраїнські західні інтелектуали та журналісти, такі як Тімоті Снайдер, наполегливо радили нам розвивати українську версію російської мови в Києві. Ну це ж, мовляв, так само, як англійська у США, Канаді, Австралії чи Новій Зеландії — чому ви цього не робите? Судячи з усього, і вони, і ми самі погано засвоїли уроки 1918 року.