Коли мовчать античні герої, слово беруть Гамлети. Коли мовчать Гамлети, перед мікрофоном з’являються такі самі люди, як ми. Інтелігенти й маргінали, старі Буни й Прісі, діти, підлітки та середнє покоління з пострадянським вивихом виховання, алкоголіки, наркомани, збоченці й інші соціальні «низи» — усім дає слово «нова драма», написана нашими ровесниками про нас і для нас. А такі герої, як сучасні українці, що несуть у своєму генетичному коді давню культуру, історичну пам’ять про століття воєн і неволі, здатність до виживання в умовах тотальної нестабільності, мають що сказати світові як жодна інша нація.
Сцена: політика та критика
Завдяки «новій драмі» й документальним текстам змінюються та потроху розвиваються репертуари державних і незалежних театрів. На сценах Києва й усієї країни поволеньки досліджують метод devised theatre (колективного творіння тексту), експериментують із вербатімом (віл лат. verbatim — дослівно) та іншими документальними формами. Але зміни ці радше наслідок некваліфікованого управління репертуарною політикою з боку держави. Бо якби вона була інакшою, «нова драма» в Україні з’явилася б повсюдно ще років 10–15 тому. Нині ж вітчизняні театри ніби прикриваються самим фактом наявності на їхніх сценах «нової драми», мовляв, вона є. До зайняття своєї законної ніші актуальній драматургії ще далеко, а до відповідних змін у сценічній лексиці, режисурі й акторській техніці ще далі.
Читайте також: Антреприза: бізнес, халтура чи незалежний театр?
Система оцінки й аналізу театральних творів, якою мав би стати інститут професійної критики в Україні, також знівельована. Зникла звичка запрошувати експертів на перегляд вистав сезону, зник факт кореляції вистав із відгуками критики. Останньою з могікан залишилася «Київська пектораль» — професійна столична театральна премія, та з нею загалом усе зрозуміло. Не в протиставлення, а в альтернативу «Київській пекторалі» в столиці самостійно зорганізувалася інша професійна відзнака — «Київський рахунок». Точніше, її радше відновили, ніж започаткували: раніше ця премія вже була. «Київський рахунок» — такий собі образ підсумку, фінального рейтингу та своєрідної оцінки, яку виставлятимуть експерти театрам щороку. І здається, це так само логічно, як після обіду в ресторані дістати рахунок від закладу.
До експертної ради премії у 2017‑му ввійшли 11 театральних критиків і критикинь різного віку й світогляду: Олег Вергеліс, Сергій Васильєв, Ганна Веселовська, Ганна Липківська, Віталій Жежера, Людмила Олтаржевська, Анастасія Гайшенець, Ірина Чужинова, Юлія Бірзул, Олена Мигашко та авторка цього тексту. Експерти запропонували до рейтингу по п’ять вистав, випущених того року (на сценах державного чи незалежного сектору). Постановки, які отримали найбільшу кількість голосів, стали переможцями.
Страви національної кухні
Як ми вже сказали, список переможців (можливо, уперше в житті) об’єднав вистави державних, національних і незалежних театрів. На п’ятому місці з однаковою кількістю голосів експертів опинилися «Холодна м’ята» — прем’єра в оновленому Малому драматичному театрі, незалежний проект Дмитра Левицького «Ресторан Україна» та найбільш класична постановка з усього списку лауреатів — «Розбитий глек» на сцені Національного академічного театру
ім. Івана Франка.
«Холодна м’ята» — це робота молодої режисерки Анни Огій за оповіданнями малознаного на українській сцені письменника Григора Тютюнника. Театральна критикиня, театрознавиця та викладачка Ганна Липківська звертає увагу передусім на матеріал. «Добре, що взяли Тютюнника, якого ніхто не ставив досі, добре, що з’їздили на батьківщину автора, та при всьому цьому можна було дуже легко збитися на ілюстративний підхід, на стандарт, на шаблон, на традиційне сприйняття української літератури сільської тематики середини ХХ століття. Тобто перед режисеркою було багато пасток, але, до її честі, вона в них не потрапила, навпаки, знайшла іноді більш адекватні матеріалові, часом менше, але ігрові, образні, жанрові ходи, причому для кожної новели різні. Так, у фіналі все трішечки збивається на пафос, але, як на мене, для дебютної роботи це дуже обнадійливо», — оцінює цю роботу Липківська. «Вибір Анною Огій прози Тютюнника на грані неможливого, бо вже вмерла епоха, вимерли прототипи Тютюнника, а ці молоді люди беруть ту прозу, щось у ній шукають і знаходять», — коментує постановку журналіст і театрознавець Віталій Жежера.
А ось нетипову для українського театру постановку «Ресторан Україна», на превеликий жаль, переглянули не всі експерти премії, через що, здається, вона й посіла лише п’яте місце. Створена за технологією постдокументального постдраматичного театру, вистава є рефлексією на політичне життя в Україні, повсюдну корупцію та «кумівство». Створена за монологами акторок, що беруть у ній участь, вона за формою схожа на дарк-кабаре, у якому пластичні елементи змішуються з вокальними та драматичними й переростають у фіналі в жорстке політичне висловлювання її авторів.
Читайте також: "Червона Рута-97": Ворота музичного раю
«Мені здається, дуже важливо занести до списку роботу «Ресторан Україна» хоча б тому, що вона пропонує зовсім інший тип театру проти інших переможців. Це театр, який переглядає функцію режисера (його тут просто немає, є перформерки та драматург), який переосмислює звичну творчу ієрархію (автор — режисер — актор) і віддає перевагу не «залізному задуму», а відкритій структурі. З причин, мабуть, непідпорядкування дії будь-якому чіткому концепту-задуму знаки, які Левицький та його перформерки використовують у виставі, можуть бути більш чи менш точними залежно від ситуації, внутрішньої ініціативи. Але всі вони так само спрямовані на підрив і висміювання будь-якої ієрархії, будь-якої ідеї/ідеології, що претендують на тотальну істину, так само як і філософія організації творчих відносин, із якою сценічна група береться до роботи. Це театр агресивного лобового жесту й гранично точних ударів по голові. Театр, який нікому нічого не винен. Він не обіцяв собі бути смисловим. Не обіцяв бути послідовним. Не обіцяв ні гармонії, ні приємної оку картинки. Але це вже точно, що, звільнившись від усіх обіцянок, він пропонує чимало внутрішньої роботи», — розказує про виставу театрознавиця Олена Мигашко.
А поруч із цими роботами все-таки була зауважена критиками й вистава режисера Романа Мархоліа «Розбитий глек». Випущена наприкінці осені 2017-го, вона відразу стала аншлаговою, незважаючи на величезну залу Театру ім. Франка, у якій її грають. За сюжетом німецького драматурга родом із ХІХ століття Генріха фон Кляйста, судді Адаму доводиться розслідувати справу про розбитий глек, який він сам і розбив, та ще й під наглядом «зовнішнього» ревізора. Особливістю постановки Мархоліа традиційно стала бездоганна режисерська майстерність і поліфонічно-смислова сценографія Володимира Ковальчука. Тема глека дістала продовження також і в костюмах, створених для вистави Наталею Рудюк, рифмуючи загальну стилістику та додаючи їй довершеності.
Журналіст, театральний критик і викладач Сергій Васильєв вважає роботу «Розбитий глек» дуже сильною, серйозною та цікавою, демонстрацією найвищого рівня режисерського ремесла. Такого високого, що й не всі артисти, здається, розуміють, як точно вибудували автори його канву. «Лише в саму п’єсу, здається, уже чимало можна було вкласти сучасності й актуальності: зіграти хоч усіх наших прокурорів чи суддів, та режисер умисно не йде на цей прийом. Мархоліа, навпаки, створює чудову оду самому театрові, грі як такій. І «Глек» у цьому розумінні — робота серйозна, формально продумана бездоганно. Це вистава високого стилю, театр, який не зіграєш на долоні. Його ідеї чудово зчитуються, тема цього глечика відіграється на всіх її рівнях: і режисером, і художником, і художником із костюмів. Тут концептуально продумані образи та вбрання диктують потім усю пластику вистави — маріонетки, крихкої фарфорової ляльки. Навіть коли під час постановки починають бити горшки буквально, це також народжує ще один символічний ряд. «Розбитий глек» — це бурлеск, очищений до рівня високого мистецтва», — коментує Сергій
Васильєв.
Комплімент від шефа
На цій позиції опинилась одна-єдина, але потужна експериментальна робота, створена Тамарою Труновою в Театрі оперети, — «Під небом синім». Поставлена за актуальною британською драматургією, вистава створена в межах конкурсу для молодих режисерів Taking the Stage, ініційованого Британською радою в Україні. П’єса Девіда Елдріджа складається з трьох новел-діалогів, де шестеро героїв, учителів за професією, намагаються порозумітися одне з одним, знайти своє кохання, а іноді прагнуть просто налагодити інтимні стосунки.
Читайте також: Тексти британські, сцена українська
«У моєму сприйнятті це теж зразок. У цьому випадку — приклад українського музично-драматичного театру ХХІ століття (хоча вистава й створена не на національному матеріалі). Тут є і оригінальна авторська музика Богдана Решетілова, і гармонійне поєднання музичної та драматичної «матерій», і актори-універсали. Для мене завжди показник вартісності вистави — це те, якими в ній є актори. Хоча я багато років знаю цих артистів із вистав «Саша, винеси сміття» чи «Під небом синім», але досі, до цих вистав, я їх такими ніколи не бачила. З одним із них це може статися й випадково, безвідносно до спектаклю, коли щось усередині ідеально резонує з матеріалом. А якщо у виставах якогось режисера таке відбувається постійно та з багатьма виконавцями, то це означає, що він працює якісно й справді творчо», — резюмує Ганна Липківська.
Замість основної страви
Тут потрапили аж три постановки, втілені на державних і незалежних сценах. Цього щабля рейтингу досягли дві вистави за текстами «нової драми» (української та білоруської) і проект за текстами сучасних українських письменників. Отже, бронзу «Київського рахунку» критики віддали роботам «Гагарін і Барселона» Молодого театру, «Віталік» Дикого театру й «Тату, ти мене любив?»
театру «Золоті ворота».
«Гагарін і Барселона» — частина спільного проекту Молодого театру та видання «Дзеркало тижня. Україна», метою якого стала синергія сучасних мистецтв театру й літератури. Не випадково літературною основою цієї постановки стали тексти «Гагарін і Барселона» Руслана Горового, «Тату, ваш син — вегетаріанець» Любка Дереша, «Територіальні води її ванни» Сергія Жадана, «Ще один гарний день» Юрія Винничука, «Поцілунок у сідниці» та «Два квитки до опери» Євгенії Кононенко. І в результаті — вистава-колаж, яку втілили молоді режисери під керівництвом Андрія Білоуса та яка стала хітом і серед прихильників сучасного театру, і серед поціновувачів сучукрліту.
Критикиня, редакторка журналу «Театрально-концертний Київ» наголошує на важливості зацікавлення Молодого театру сучасною українською прозою та появи такого альманаху на державній сцені. «Спочатку в мене було підозріливе ставлення до цієї вистави, адже проза взагалі така делікатна річ, із якої театр не завжди може створити те, на що сподівається глядач. А в цьому разі взагалі за матеріал узято кілька різних новел, які ставлять різні режисери, та й історії потрапили дуже різні. Натомість ми бачимо досить цілісну картину з цікавими акторськими роботами, і навіть перенесення постановки з мікросцени на камерну має тільки додати повітря виставі. До того ж ще більша кількість глядачів зможе її побачити. А робота того варта», — констатує Людмила Олтаржевська.
А от спектакль «Віталік», представлений Диким театром у розпал літа, став своєрідним проривом. Поставлений за текстом «Улісс» новодрамівця Віталія Ченського, він одразу виправдав усі вдалі й невдалі сценічні пошуки і Максима Голенка, і всіх інших режисерів згаданого театру. Автор непристойно відверто розкриває тему страждань особистості на прикладі чоловіка з Маріуполя, який намагається пристосуватися до цінностей столиці, не зрадивши власних. Автор протиставляє визначний світовий епос прозі виживання маргінала в старій квартирі десь на Теремках. Режисер до теми «маленької людини» додає її двоїстість, художниця Олена Авраменко завершує сценічну композицію відеопроекціями.
Театрознавиця й критикиня Юлія Бірзул зазначає, що «Віталік» — це сміливий, щільний, літературний (незважаючи на кількість лайок та мовний стиль самого героя), талановитий біографічний текст Ченського, із якого режисер Максим Голенко створив новий, сучасний епос: міф однієї людини на тлі ще одного, але вже глобальнішого міфу цілої країни. «Автори вистави відверто й сміливо відкрили своє внутрішнє з приватного, інтимного, суспільного життя без переходу на винуватий шепіт у незручних місцях», — розповідає Юлія Бірзул.
Читайте також: Гротеск буденної ситуації
Остання постановка художнього керівника театру «Золоті ворота» Стаса Жиркова також потрапила до списку переможців і посіла третє місце в загальному рейтингу. «Тату, ти мене любив?» — це щемлива історія про те, як після смерті батька три його старші доньки намагаються продати будинок батьків, а їхній маленький брат цьому протистоїть. І сил йому вистачить обов’язково, якщо тільки впевниться він у татовій любові.
«Коли говорити про «Тата», — каже театральний критик і менеджер Олег Вергеліс, — то тут є режисура, є дуже сильні акторські роботи, енергетичне проникнення теми в саме серце як професіонала, так і звичайного щирого глядача. До того ж у Києві п’єсу Дмитра Богославського презентовано вперше».
Ганна Липківська також переконана, що Олександр Ярема в ролі Дмітріча — це виняткова акторська робота, у якій немає нічого акторського й нібито немає ніякої роботи. «То абсолютно живий, упізнаваний персонаж. До речі, завдяки цій виставі в нас до архетипного образу Буни з п’єси Віри Маковій нарешті додався національний архетип Батька. Стас Жирков продемонстрував найкраще, що він уміє робити як режисер: ставити «оголені», гіперреалістичні тексти нереалістично, але не менш «оголено». Він просто до цього нерва доходить інакшим, непрямим шляхом», — зазначає Липківська.
На десерт
На другому місці з рівною кількістю голосів опинилися вистави «Подорож Аліси до Швейцарії» з репертуару Театру ім. Івана Франка та «12-та ніч» Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Цікаво, що саме на цій позиції драматургія Шекспіра зіткнулася з жорстким сучасним текстом про евтаназію німецького драматурга Лукаса Барфуса. В обох роботах і майстерна режисерська техніка, і непересічні акторські роботи, що підтверджує тезу про можливість театру бути «по-різному хорошим».
«Подорож Аліси до Швейцарії» — вистава тонкого смаку, візуально дуже акуратна, гранично стильна й по-європейському естетська, із потужною роботою Сергія Калантая в ролі холодного апатичного доктора Штрома. Та найцікавішим і найсміливішим рішенням у постановці Станіслава Мойсеєва стає сама тема твору. Не щодня зі сцен українських театрів кажуть про евтаназію. Одна річ — популярна й безпечна для каси спекуляція на сльозоточивості глядачок чи на патріотичних почуттях, і зовсім інша — епатування парадоксальною етикою, філософією, балансуванням на межі доброго й злого. Тут ми маємо виставу як пропозицію подумати, а чи не є вбивство такою самою законною функцією медицини, як і лікування? І чи не є найвищою точкою свободи можливість людини самій обирати дату своєї смерті?» — розмірковує Олена Мигашко.
Ще однією виставою, що здобула театрознавче срібло, стала постановка Дмитром Богомазовим зі своїми студентами (уже майже випускниками) «Дванадцятої ночі». Поставлена як навчальна робота разом із педагогом курсу Андрієм Самініним, вистава увійшла до репертуару Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра й припала до душі кожному, хто бачив формулу успіху, — фірмовий стильний режисерський хід Богомазова й витончені щирі студентські акторські роботи.
Читайте також: Півцарства за «Віталіка»
Театральна критикиня й менеджерка Ірина Чужинова звертає увагу на те, що Вільям Шекспір і Дмитро Богомазов на одній театральній сцені не вперше. У доробку режисера вже є постановки таких п’єс англійського драматурга, як «Сон літньої ночі», «Отелло», «Гамлет», «Річард ІІІ». «Дванадцяту ніч, або Що захочете» режисер також ставить не вперше, на тій самій сцені Богомазов у 1995 році саме з цим текстом робив свої перші режисерські спроби, щойно закінчивши навчання в театральному.
Критикиня наголошує, що «Дванадцята ніч» — це феєрверк режисерської фантазії, стократ посиленої нестримною молодою енергією. Чужинова звертає увагу на те, що ця вистава — один із результатів дослідів Дмитра Богомазова з поєднання драматичного театру й кабаре. «Блазень-тапер акомпанує дії, музика веде й направляє героїв, сольні чи колективні дивертисментні номери… Видається, що ця історія не так про пригоди Віоли та її брата Себастьяна, як про межі й можливості драматичного театру. Про те, як гра здатна видозмінювати канонічний текст Шекспіра, наближаючи його впритул до нашого сьогодення. Хтось скаже — пустощі. Але, здається, нічого вартіснішого за бешкетний лет фантазії та щиру віру в диво гри в театрі як такому ніколи й не було», — ділиться своїми роздумами Ірина Чужинова.
Вишенька на торті
Рейтинг очолила вистава Тамари Трунової «Саша, винеси сміття». Її прем’єра відбулася в Молодому театрі ще в лютому 2017-го, і нині вона у фаворитах і в глядача, і, як бачимо, у критики. Трунова поставила «Сашу…» за довгоочікуваною на українській сцені п’єсою Наталки Ворожбит про світле кохання та чорну війну. За сюжетом, Саша — полковник української армії, що помер від серцевої недостатності й тепер спостерігає, як його дружина Катя та пасербиця Оксана готують поминальний обід. Розмовляти з ними йому не заборонено, але повернутися додому, де розпочалася війна, Саші не дозволяють. «Усі повернуться, — каже він, — з офіцерського складу, бо ж шоста хвиля мобілізації в країні». Але Катя, ледве отямившись після втрати чоловіка, не погоджується пережити те саме спочатку в разі його смерті на війні, та й зібрати бійця на передову їй не по кишені.
Читайте також: Експресіонізм vs імпресіонізм у Віденській опері
Ганна Липківська досить емоційно пояснює своє сприйняття тематики й стилістики цієї вистави. «Я років зо три криком кричала: треба накласти тимчасовий мораторій на тему Майдану, тему війни в театрі, бо навіть щирі прагнення та чисті наміри, вкладені в цю тему, на виході обростають штампами, симулякрами, навіть спекуляцією. «Саша…» — фактично перша вистава, у якій про це сказано точно, тонко, непрямо, без використання тих шаблонів і заборонених прийомів, які вже встигли захарастити шлях між життєвим матеріалом і драматургічною та сценічною рефлексією на нього. У цьому сенсі «Саша…» для мене — еталон сучасної вистави», — зізнається критикиня.
Окрім названих 10 вистав критики також відзначили постановки: «Онєгін» (Новий драматичний театр на Печерську), «Серпень: графство Осейдж» (Молодий театр), «Вгору за рікою» («Київ модерн-балет»), «Життя попереду» (Київський академічний театр драми і комедії), «Скупий, або Школа брехні» (Театр ім. Івана Франка), «Як загинув Гуска» (Київський академічний театр ляльок), «Кольори» (театр «Золоті ворота»).
Визначальною рисою цього рейтингу стала драматургія. Якщо поглянути на список із вистав-переможців, то помітимо, що 70% їх створені за актуальною європейською та вітчизняною драматургією. Інші 30% — за Шекспіром, Кляйстом (класика), і найменш популярний автор для театру — Тютюнник. Перше місце посіла постановка української «нової драми», вона ж є і на третій, і в певному сенсі на п’ятій позиції (де автором вистави та її режисером офіційно став драматург). З десяти вистав-лауреатів дві створені в незалежних умовах, ще шість — в умовах державного (комунального) театру та дві — національного. Без перебільшення, таких результатів «Київська пектораль» не досягнула б, навіть якби й надто захотіла хоча б із тієї причини, що половина відзначених критиками постановок навіть не потрапила до переліку номінантів державної премії. Тому єдиним правильним висновком про список, який ми детально розглянули, має стати його репрезентативність. Бо театр у Києві відбувається не тільки в спеціалізованих будівлях, а й у підвалах, галереях, тролейбусах, бібліотеках і кафе.