Тарас Лютий філософ, письменник, колумніст, музикант

Київська школа в Московії

23 Липня 2021, 09:45

 Що ж до релігійного життя, то воно так занепало, що було схожим на ритуальні відправи рівня замовляння волхвів. Перекладені з греки молитви та складені на штиб візантійських казання не мали системності. Домінувало інстинктивне сприйняття християнства. Тодішніх кліриків це влаштовувало, позаяк вони не мали належної освіти.

Зовсім інакше все складалося на південно-західних кордонах Московського царства. Культура й соціально-політична структура Малої Русі з XV століття формувалася в контакті з Польщею. У результаті виник прошарок інтелектуальних духівників і шляхти. Освітня й перекладацька діяльність братських шкіл і друкарень сприяла поширенню європейської науки та розвитку не тільки власної церковної влади, а й критичної позиції та полеміки. Досить згадати борця із західним світським і католицьким ученням Івана Вишенського. Натомість Москва опинилася перед вибором. Переймати доктринальні тонкощі в католиків або протестантів означало йти всупереч собі. Звісно, можна було, як і колись, припасти до візантійства. Та вихід невдовзі було знайдено. Територіальна й релігійна близькість Малоросії, яка реформувала освіту, взоруючись на латинську традицію, московитам личила чи не найбільше.

Читайте також: Трансгресія еротизму

У 1649 році Київський митрополит і колишній префект Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів отримав царську грамоту з пропозицією прислати до Московщини здібних учителів і перекладачів Біблії слов’янською. Для цієї ініціативи було зорганізовано школу при московському Андріївському монастирі, на чолі якої поставили знавця філософії та богослов’я, вихованця київських братчиків Єпіфанія Славинецького. Крім нього до першої київської хвилі належали й інші випускники, як-от Арсеній Сатановський і Дамаскин Птицький. У Москві з’являлися й грецькі наставники. Вказуючи на помилки попередніх тлумачів, вони наражалися на негативні реакції. Та після політичного занепаду Візантії й піднесення Московії грецькі впливи поступово зменшувалися.

У богословських опусах Симеона Полоцького зокрема порушено питання про небеса, янголів, воскресіння й загробне життя. Він сміливо наголошує на необхідності освіти для жінок. Отже, досвід писання трактатів латиною, польською та рідною мовою ставав у пригоді київським богословам і філософам

Водночас ставлення московських монахів до малоросійських книжників теж було не з найкращих. Помічаючи їхню неабияку обізнаність у давніх мовах, їх мало не одразу визнали підозрілими й зіпсованими латинством людьми, а відтак називали єретиками. Мало-помалу київські автори викликали недовіру. Насамперед через не зовсім зрозумілу для великороса мову. Незвичними були й особливості вчення, а надто елементи граматики, риторики, схоластичної діалектики. Наприклад, московська цензура, покладаючись лише на авторитети, не могла погодитися з тим, що в «Катехізисі» Лаврентія Зизанія траплялися відомості про зодіак і круги небесні, а в «Навчальному Євангелії» Кирила Транквіліона виявилися суперечності, які заслуговували щонайменше на те, щоб цю книжку спалити. Ба більше, у «Листвиці духовній» Ісаї Копинського московських книжників дивували тези, що початком гріха є безумство й невігластво, а чеснотами — розум і знання. Досягати їх пропонували шляхом вивчення природи й себе, а по тому дістатися Бога. Усе це означало, що малоросійський варіант православ’я видавався підозрілим, а його світських і духов­них носіїв як «обливанців» за патріарха Філарета, а потім і Никона, вимагали наново перехрещувати.

Проте саме київський монах білоруського походження Симеон Полоцький, наближена до царя особа й наставник царевича, очолив Московську академію, засновану за зразком Києво-Могилянської колегії. Функції голови були такими поважними, що патріарх Іоасаф довіряв йому важливі доручення. У богословських опусах Симеона зокрема порушено питання про небеса, янголів, воскресіння й загробне життя. Він сміливо наголошує на необхідності освіти для жінок. Отже, досвід писання трактатів латиною, польською та рідною мовою ставав у пригоді київським богословам і філософам, серед яких були вправні ритори та диспутанти, фахівці у справах просвіти й творці самостійної наукової системи. Вона виростала з обговорення теологічного та природничого знання, а доповнювали її поетичні, панегіричні, драматичні, комедійні, політичні твори. Це обернулося значними перевагами, порівняно з грецькими педагогами, а московськими й поготів.

Читайте також: Знавець власного серця

Але активність київської школи призвела до протиставлення між слов’яно-візантійським і латино-південноруським напрямами. Другому вдалося так піднестися, що якоїсь миті йому почали чинити опір. Зокрема єрусалимський патріарх Досифей у листі до царя від 1686 року говорив про неподобство латинської мудрості, що йде від землі козацької. Щоправда, Пьотр І визнав академічну вищість киян ще й тому, що їхня позиція залишалася відкритою бодай і для світської науки. Недарма в 1700 році київський митрополит скерував до Москви ігуменів Захарію Корниловича та Стефана Яворського. Останній невдовзі здобув сан митрополита Рязанського. Обоє так сподобалися Пєтру як проповідники, що він наказав запросити ще шістьох. Відтоді, попри вагоме неприйняття з боку московських священників, київські мислителі обіймали важливі духовні посади та впливали на державні справи. Але не свого краю, а імперського.