Якщо майбутній історик спробує викласти всю історію православ’я в Україні на одній-єдиній сторінці, то майже напевно і тоді на ній знайдеться місце для Патріарха Філарета. Його кленуть і славлять, демонізують і героїзують. Інколи навіть важко усвідомити, що така постать – наш сучасник.
У. Т.: Ваша Святосте, у вас у приймальні багато людей. Із чим вони приходять?
– Просять допомогти збудувати церкву – Київська патріархія торік виділила п’ять мільйонів гривень на храмобудівництво. Приходять єпископи, священики, миряни… По розлучення приходять – щотижня близько десяти людей. Менше – по дозвіл відспівати самогубців. І все ж самогубців багато. Причина – люди не вірять у вічне життя. Розчавлені проблемами, безсилі їх вирішити, вони хочуть покінчити з ними разом із життям. Але тим самим прирікають себе на вічні муки…
У. Т.: Ви священнослужитель уже майже шістдесят років. Як міняється ваша паства, наприклад, порівняно з радянськими часами?
– І тоді віруючих було чимало. Але часом це були анонімні християни, які не наважувалися відвідувати храми. Зараз таємні стали явними, але не вони становлять більшість парафіян. До віри прийшла величезна кількість людей: і вчорашні комуністи, й інтелігенція, й дуже багато молоді. Ці нові вірні і є основною частиною Київського патріархату. Люди приходять молитися родинами, це вже зовсім нове покоління, яке хоче свідомо вчитися віри.
У. Т.: Але скидається на те, що більшість людей, які заповнюють храми, йдуть туди, бо модно, йдуть по ритуал, а не по віру…
– Що ж, справді, більшість іде до храмів, коли треба щось освятити – на Водохреще, Великдень, Трійцю, Спас… Але дедалі більше тих, хто йде молитися й брати участь у літургії. І це здебільшого молодь.
У. Т.: Після падіння комунізму багато йшлося про потребу реформ у православ’ї. Зараз ці розмови вщухли. Що це означає?
– Це означає, що всі ці так звані реформи не можуть бути реалізовані.
У. Т.: Чому?
– Тому, що віра для багатьох втілюється в традиції. І зміни вони сприймають як замах на віру. Пам’ятаєте, як радикально заходилися після 1917 року реформувати все і вся: хотіли прибрати іконостаси, поставити пристіл на середину храму, дозволити єпископам одружуватися? І чим закінчила та так звана жива церква? Повним крахом! А церква з традиціями, які, здавалося б, віджили, встояла і пережила радянські часи.
У. Т.: А духовенство змінилося за часи незалежності?
– За радянських часів духовенство було непохитніше у своїх християнських ідеалах. Тоді у священство потрапляли через випробування: це боротьба з владою, партією і комсомолом, які наполягали, щоб молода людина не йшла в священики. Нині – свобода. У духовенство інколи приходять люди не з такою міцною вірою. Йдуть по матеріальні блага, кар’єру, благополуччя. Не хочу сказати так про всіх, бо є багато ідейних священиків. Саме завдяки їм зводять храми. Зараз по Україні православних храмів збудовано вже більше трьох тисяч. Причому будують не лише в містах, а й у маленьких селах, де є активні священики.
У. Т.: Ваша Святосте, ви вже майже два десятиріччя боретеся за єдину помісну православну церкву в Україні. В якому стані, на ваш погляд, ця справа нині?
– У наближенні до такої церкви. Є позитивні зрушення і в Українській автокефальній православній церкві, і в Українській православній церкві Московського патріархату. Очевидно, що в Московському патріархаті значна частина духовенства і єпископату бачить своє майбутнє в єдиній помісній церкві. Треба тільки зважати на те, що новий Патріарх Московський рішучіше відстоюватиме інтереси Російської і церкви, і держави.
У. Т.: Ви добре знаєте новообраного Патріарха Кирила. Якої ви думки про нього?
– Він людина розумна, вольова, інтелігентна, але не духовна. Це означає, що питання істини, віри для нього другорядні. Його основні питання земні, церковні, організаційні. Тому всі свої здібності він буде докладати до того, щоб зберегти українську церкву за Москвою. Але я впевнений, що ми переможемо. Тому що істина, правда завжди перемагає. Чому розвалилася величезна наддержава СРСР? Ніхто й гадки не мав, що вона може зникнути, але ж зникла. Тому що зводилася на неправді. Коли я почув слова Рейгана, що СРСР – імперія зла, спочатку обурився. Але згодом зрозумів, що Рейган мав на увазі атеїзм, безбожжя, яке є злом саме в собі. І ми переможемо, бо ми праві. Ми хочемо жити з росіянами в мирі й злагоді, як рідні, але – незалежні. Хай вони будуть великими, але великими без нас. А те, що Україна не має автокефальної церкви, це величезна історична несправедливість. Україна дала християнство Росії. Державність і віра пішли з Києва, а Україна не мала до останніх часів ні державності, ні своєї церкви.
У. Т.: А якою може бути насправді реальна модель отримання автокефалії для православної церкви в Україні?
– Об’єднання.
У. Т.: З Українською автокефальною?
– Ні. З нашою автокефальною – це вже майже вирішено, попри волю деяких єпископів. Я кажу про Українську церкву Московського патріархату. Коли ми об’єднаємося, автокефалія сама собою прийде.
У. Т.: Від чого залежить процес об’єднання? Які вирішальні чинники?
– Предстоятель. Якщо він хоче, щоб в Україні була одна помісна церква, то повинен відокремитися від Москви.
У. Т.: Але в цій церкві дуже відмінні погляди на необхідність автокефалії. Її предстоятель не може на це не зважати…
– Це московська методика боротьби. Вони завжди кажуть: «Не всі хочуть». Так, не всі хочуть. А от, коли обирали Кирила, всі хотіли? Ні. Але він став патріархом. Так чому ж одна мірка до обрання патріарха, а інша – до утворення єдиної помісної церкви в Україні?
У. Т.: Але тоді б, наприклад, Кримська єпархія відкололася й пішла би безпосередньо під омофор Московського патріархату.
– Краще одна єпархія відійде, але українська церква буде єдиною, сильною і визнаною. Тоді в Україні припиниться ворожнеча між Київським і Московським патріархатами. І суспільство буде консолідоване, бо за нинішніх політичних умов тільки православна церква може консолідувати суспільство. До речі, в Криму є і Українська православна церква Київського патріархату.
У. Т.: Ваша Святосте, повернімося в літо 2008 року, до візиту в Київ Вселенського патріарха Варфоломія. Тоді всі очікували, що от-от Варфоломій прийме під свій омофор Українську православну церкву Київського патріархату й Українську автокефальну православну церкву. Чому цього не сталося?
– Бо в нас і у Вселенського патріарха була різна мета. Наша – увійти на короткий термін до Константинопольського патріархату і вийти звідти автокефальною церквою. Його – зробити Київський патріархат частиною Константинопольської церкви й таким чином зміцнити її. А автокефалію нам дати в майбутньому, коли – невідомо. Та нам немає різниці – бути в Московському патріархаті чи в Константинопольському. Тобто вийшли з одного ярма, потрапили – в інше.
У. Т.: А якими були попередні домовленості й що означає «увійти на короткий термін»?
– Попередні домовленості були такі, що Українська церква від Константинопольського патріархату отримає томос (грецьк. – постанова, визначення – Ред.) про автокефалію Української церкви. Не від Московського патріархату, а від Константинопольського. А нам сказали: «Ви входьте, а потім ми вам дамо томос».
У. Т.: А хіба можна отримати томос без того, щоб увійти в Константинопольський патріархат?
– Польська православна церква не входила, але отримала (у 1924 р. – Ред.). Нам кажуть, – ви входьте, а потім отримаєте. Ми питаємо, коли? Відповідають, – може, за рік, може, за п’ять, а може, за десять. Тоді постає питання, а може, через сто років?
У. Т.: У якому статусі вони пропонували вам увійти?
– По-перше, я повинен був зректися патріаршества. Наша церква вже не називалась би патріархатом, а просто митрополією Константинопольського патріархату. Ми мали б обрати трьох кандидатів на Київський престол, а з них патріарх би вже обирав предстоятеля. До Синоду ми б пропонували трьох кандидатів на одне місце, а він із трьох обирав би одного. Тож умови для нашої церкви у складі Константинопольського патріархату були б гіршими, ніж для УПЦ у складі патріархату Московського.
У. Т.: А хто формулював ці умови? Сам Патріарх Варфоломій?
– Митрополит Галльський Емануїл (представник Вселенського патріархату в Європейському Союзі – Ред.) та генеральний секретар Синоду Константинопольської церкви архімандрит Елпідофор. Вони нам поставили ці умови, коли приїхали.
У. Т.: Це було для вас несподіванкою?
– Так. Коли я прочитав ці умови, то сказав – ні. Ми можемо ввійти на умовах Київської митрополії ХVІІ сторіччя, коли вона була у складі Константинопольського патріархату, але в усьому була незалежна. Тоді єпископи й козацтво самі обирали митрополита, самі ставили його і повідомляли про це Константинопольського патріарха, а той потім надсилав грамоту, що згодний на це.
У. Т.: Але все одно це була б митрополія. І ви б мали зректися патріаршества. Ви були готові на це?
– Я був готовий відмовитися, щоб отримати автокефалію. Я ставив такі умови: протягом 2009 року ми повинні увійти до Константинопольського патріархату і в цей же рік вийти як визнана автокефальна церква.
У. Т.: А вже потім вибори патріарха…
– Так, саме так.
У. Т.: Яку роль у переговорах відігравав президентський Секретаріат?
– Вони сприяли входженню.
У. Т.: Тобто вони підтримували константинопольську модель?
– Вони її не знали. Коли була зустріч президента з єпископатом, ми пояснили, як ми все це бачимо.
У. Т.: І як він до цього поставився?
– Нормально. Не наполягає…
У. Т.: А хто в Секретаріаті головний архітектор схеми зі Вселенським патріархатом?
– Хто там архітектор, я не знаю. А до Вселенського патріарха ми літали з Віктором Балогою.
У. Т.: Які там були домовленості?
– Загальні. А потім вони привезли свої умови. Якщо ви хочете знати всю глибину… Між Москвою і Константинополем точиться боротьба за першість у світовому православ’ї. Москва хоче посісти перше місце як найбільша церква. А Константинополь хоче цьому завадити. Для Московської церкви дуже важливо, щоб Українська церква була в складі Московського патріархату, тоді вона одна більша за всі разом узяті. Константинопольський патріархат – перший за честю і ця першість ґрунтується на історії. Святі отці, вся культура – це все пов’язане з Константинополем. Для того, щоб утриматися в такому стані, йому необхідно мати реальну силу. Ось він і намагається зараз усю діаспору підпорядкувати собі – незалежно від того, чи то російська, українська, румунська, сербська чи болгарська церкви. Щоб усі православні церкви, які перебувають у діаспорі, належали Константинопольському патріархату як Вселенському. І в цьому протистоянні дуже важливу роль відіграє Українська церква. Якщо вона буде з Москвою, то перевага буде на боці Москви. Якщо з Константинополем – перевага на боці Константинополя. Тому Константинопольський патріарх і хоче, щоб Українська церква відокремилася від Москви. Це його мрія – послабити Російську церкву. Тому він і бореться за Українську. Хоче її взяти собі, а коли відпустить – невідомо.
У. Т.: Ви кажете про постійну боротьбу між Московським і Вселенським патріархатами. Скажіть, а влітку 2008 року хто переміг?
– Я думаю, що ніхто з них не переміг. У якихось питаннях перемогла Україна. По-перше, весь православний світ звернув увагу на стан в Україні, і це є біль усього православ’я. По-друге, Україна нагадала, що хрещення було в Києві, а не в Москві. Бо попередній ювілей, тисячоліття, проходив за московським сценарієм, а тепер Київ вніс поправку. І в цьому Київ також виграв.
.jpg)
[1208]
БІОГРАФІЯ
Патріарх Філарет
Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату
(Михайло Антонович Денисенко)
23.01.1929 р. народився в селі Благодатне Амвросієвського р-ну Донецької області.
1946–1952 рр. навчався у Одеській духовній семінарії та в Московській духовній академії.
01.01.1950 р. пострижений у ченці з ім’ям Філарет.
1950–1966 рр. – шлях від ієродиякона до єпископа. Викладав у Московській духовній семінарії, був керуючим справами Українського екзархату, настоятелем подвір’я РПЦ при Александрійському патріархаті (Єгипет), управляючим Ризької єпархії, управляючим Середньоєвропейського екзархату, єпископом Віденським і Австрійським, єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії та ректором Московської духовної академії та семінарії.
З 14 травня 1966 р. – архієпископ Київський і Галицький, екзарх України і постійний член Священного синоду.
1968 р. зведений у сан митрополита.
Травень 1990 р. – місцеблюститель Московського патріаршого престолу.
27 жовтня 1990 р. став предстоятелем Української православної церкви з титулом «митрополит Київський і всієї України».
У листопаді 1991 р. від імені Помісного собору УПЦ звернувся з проханням про дарування повної канонічної незалежності Українській православній церкві.
У 1992 р. був усунутий від керівництва Української православної церкви Московського патріархату й позбавлений усіх ступенів священства. Рішення Собору РПЦ не визнав і очолив процес об’єднання Української автокефальної православної церкви з частиною Української православної церкви Московського патріархату в Українську православну церкву Київського патріархату. Був заступником патріархів Мстислава (Скрипника) та Володимира (Романюка).
20 жовтня 1995р. Помісним Собором УПЦ Київського патріархату обраний її предстоятелем з титулом Патріарха Київського і всієї Руси-України.
1997 р. – анафемствуваний Архієрейським собором Руської православної церкви.
Нагороджений радянськими орденами Трудового Червоного Прапора та Дружби народів. Кавалер орденів Свободи та Ярослава Мудрого І–V ступенів.