Провокаційними у законопроекті є два пункти: той, що стосується музеєфікації фундаментів справжньої Десятинної церкви з розбудовою над і довкола ним храму та центру, усупереч чинному законодавству та міжнародним конвенціям, ратифікованим Україною, які забороняють будівництва довкола пам’яток історії та культури, внесених у Список світової спадщини ЮНЕСКО; у нашому випадку ідеться про українську святиню – Святу Софію Київську.
Другий пункт – той, в якому ідеться про підпорядкування Десятинної УПЦ Московського патріархату. Я належу до тих киян, які виступають категорично проти руйнування історичного середовища міста, знищення або спотворення пам’яток його історії, архітектури та культури. Також мені не до вподоби, як і багатьом іншим мешканцям столиці, побудови нових храмів, які здебільшого належать одній з багатьох християнських конфесій, за рахунок держави, тобто – за мої податки.
А щодо Десятинної церкви, то не можу збагнути, навіщо будувати храм, якщо досі невідомо, як виглядала автентична споруда – невже українці не мають права мати свої унікальні руїни?! Адже ж не відбудовують греки Парфенон та Акрополь, а давньоримський Колізей «відбудовано» у трьохмірній проекції. І це при тому, що сучасні технології відбудувати ці пам’ятки дозволяють достатньо легко, оскільки первинний їх вигляд та призначення добре відомі. Та ж ні, не хочуть греки та італійці новобудов, стародавнє каміння більше «чіпляє за серце», ніж нехай якісні, але копії.
Зрозуміло, що справа не тільки – а можливо, і не стільки – у запропонованих депутатом Юрієм Мирошниченком законопроектів: він не перший і не останній, хто використовує релігійно-історичні питання для досягнення певних політичних цілей. Проблема в іншому: і кияни, і українці у цілому факт наявності спроб побудувати копію Десятинної церкви, як і факт появи поруч з історичним фундаментом каплиці під гордою назвою «Десятинний монастир», «проковтнули».
Активісти громадських ініціатив Києва, науковці били на сполох, мітингували на Старокиївській горі, зверталися до судових інстанцій та органів місцевої влади – дарма! Хоча від початку було зрозуміло, що і суди, і депутати різних рівнів у нас або при владі, або вирішують питання в інтересах влади. Для влади, як і для керівників УПЦ Московського патріархату, спорудження новітньої Десятинної церкви – як і менш відомих храмів, і то не лише у Києві – є не чим іншим, як поширенням свого ідеологічного та конфесійного впливу. За великим рахунком, це не новина, в історії (віддаленій від нашого часу та сучасній) подібних випадків багатенько, і вони не лише православних конфесій стосуються.
Але дещо напружує те, що чинна влада в Україні досі не збагнула, що не всі українці, які привели цю владу до влади (вибачте за тавтологію!), є вірними саме цієї конфесії, і взагалі не всі з них є християнами. Чинна влада – як і попередня – досі міряють різноманітні питання – чи то релігійні, чи то земельні, або ж будівельні – з позицій прибутків. Прибутків – реальних, у вигляді фінансових потоків, – та ідеологічних – у вигляді притоку голосів виборців. Але знову-таки, не всі виборці прихильні до «русского міра», ідеологію якого активно насаджують окремі політики та чиновники при владі, як і не всі виборці переймаються у скрутні кризові часи саме релігійними питаннями, дбаючи за фізичне виживання.
А ще є такі уперті виборці, котрим кортить жити у комфортному затишному місті, милуватися старовинними храмами, садибами або придивлятись до стародавніх руїн. І вони навряд чи віддадуть свої голоси тим, хто знищує їхнє середовище та їхнє улюблене місто.
І не знаю чому, але маю підозру, що після чорнобильських ліквідаторів, ветеранів-«афганців», бюджетників та студентів біля будівлі Верховної Ради виструнчаться і небайдужі кияни. Фактично, місцева та державна гілки влади, не бажання чути пересічних городян просто штовхають нас – не байдужих – на більш радикальні дії, ніж театралізовані дійства довкола будівельних майданчиків та мітинги довкола священних київських руїн!