То, кажу, не моє місто, я Вам не поясню, як дістатися до узвозу. Хлопець скидає наплічника й не зводить із мене очей.
– Чому це не Ваше місто? – одказує й заднім боком долоні торкається червоної щоки. Видно: з потягу. Або з автобуса. З електрички? Точно – здалеку.
Але то я думаю вже потім, а зараз дратуюся й наполягаю: не підкажу, бо місто не моє, хіба зорієнтую в напрямі, звіривши його з картами. Хлопець опускає руки й кілька секунд дивиться на мене так, ніби дивна я, а не він зі своїм питанням.
Хлопець сідає на бруківку, я далі стою посеред Хрещатика, відчуваючи: знову кудись встрягла.
Чиатйте також: Київ. Шлях до свого міста
Копається в наплічнику: витягає навушники, блокнота, окуляри, пляшку води, «Старий і море» Гемінґвея. Зацікавлена, нахиляюся над книжкою.
Кажу: «Звідки Ви?». Мовчить, копається далі й витягає кольоровий згорток паперу. Розгортає. Усі перелічені речі – на бруківці, боюся наступити на окуляри.
– Я допоможу зібрати?
– Ц-ц-ц…
– Звать тебе?
– Назар.
– Віра.
– То добре.
– Та не те слово, – не озвучую я.
Думаю: що ж таке, ну мені ж треба в офіс, чого я тут стовбичу. Тому наполегливо кахикаю. Хлопець далі щось розгортає. Карта. Розстеляє її перед собою. Серед Хрещатика. Коли всі йдуть і мені треба йти. Сідаю поруч.
– Знаєте, мені треба на роботу, я тут стаж…
– Ну дивися: ти не сказала «я не місцева», «я не знаю, де узвіз». Ти сказала – «не моє місто». То покажи своє?
Я дивлюся на карту, тоді на хлопця, тоді на Хрещатик і знову – на карту. Ставлю палець на умовну позначку «Київ» і веду вздовж промальованої жовтої лінії автошляху М-01 у бік Чернігова.
– А чого не так? – хлопець раптом починає вимальовувати інший маршрут до Чернігова, звернувши за умовними Броварами на трасу Н-07.
Чиатйте також: Київ. Марнота. Французьке кіно
Знизую плечима, важко зосередитися, бо на роботу й досі треба.
– Бо ти так завжди їздила, тому так і ведеш. А яке місто ще твоє?
– Більше нема, тільки Чернігів.
– А чого? Бо ти там живеш?
Мовчу. Точно знаю, що відповідь буде дурною.
– Я попрошу тебе про щось?
Оце так формулювання. Кажу: «Проси».
– Я попрошу тебе зробити Київ своїм.
– Що? А раптом я тут живу?
– Не живеш, це очевидно.
– А раптом я сьогодні…
– Очевидно, що не сьогодні.
– А раптом я переїх…
– Зробімо так, – каже він, – я лишаю тобі свої контакти. Коли ти виконаєш моє прохання, ми зустрінемося. До цього часу ти маєш полюбити Київ. Знайти в нім те, за що вважатимеш його своїм. Зробити так, що, коли тебе з нього вирвати, то більше не буде Києва. Або якщо з ситуацій, місць, слів, дій вирвати контекст Києва – усе завалиться.
– У такім діалозі, знаєш, Назаре, Київ уже частково стає моїм.
***
Я в Києві тиждень, ще бути зо два. Окрім стажування в редакції, шукаю способів, як любити місто і що у ньому привласнити. Стільки людей бачу щодня й стає трохи незручно від цього бажання – зробити щось своїм. Бо звідки мені знати, хто і скільки тут уже привласнив.
Чиатйте також: Закохувати в Київ: три правила гіда в капелюшку
Ходжу вздовж вулиць, заглядаю в під’їзди, покрученими сходами піднімаюся на найвищі поверхи. Бордовий будинок по Володимирській, 42, високі дерев’яні двері, довжелезні сходи з плитки,чотири звивисті поверхи – задихана, а все одно збігаю вниз, підбори голосно ляскають, трошки незручно, адже чужий дім – не мій, але все, що нині тут коїться, – моє.
Ось уже два тижні виходжу на Хрещатик, як на Бродвей. Вкрала цю думку у Віктора Некрасова: «А каким он был, Крещатик… Мальчишки прозвали его еще в двадцатые годы Бродвеем. Но какой это был Бродвей?». Кожен мій вихід з-за рогу Прорізної починається цими словами. Іду Хрещатиком. Як Бродвеєм.
Співаю на Хрещатику з двійком дівчат мого віку. Кілька пісень українською, трохи покручену "Only Time". У наплічнику такої-собі Софійки можна шукати медіатор, а знайти «Рекреації» Андруховича й роздруківки книжки «Гра в бісер» Германа Гессе.
Софія тільки починає читати Андруховича, тому я лишаю для неї ще дещо з його творчості й ми співаємо «Ми помрем не в Парижі…», бо обидві довго гадали, ніби вірш написав Андрухович, і якось соромно було, коли дізналися, що — Білоцерківець.
У день, після якого, здавалося, єдине, чого хотітиму, — це заснути, така-собі Анастасія пригощає кавою на балконі й вислуховує всю тижневу втому, усміхається, щільніше стискаючи губи, піднімає підборіддя й вдивляється в тебе так, що стає дещо бентежно і приємно — тебе чують.
Місто переходить у стан звечоріння: говорю, дивлюсь то у Настине вікно, то на Настю, то у каву, зварену Настею.
Правда, кава вже випита, ми одягаємось. У руках — спроба привласнення. Узяла в Насті «Щоб жити розуміючи Київ», ота благодійна книга спогадів від старожитців міста про місто. Настя дає мені її в руки, і я вже відчуваю з цим, наскільки вона, ця Настя, київська, скільки в ній київського (така граційність та манера триматися точно має бути київською), але все це ще чекає на своє оприявлення. Трохи згодом, за тиждень, ця людина стане для мене вщент суто київським образом, саме таким, без якого не можна вже вважати щось у цім місті своїм.
Читайте також: Київ. Містотерапія
А поки я залажу з ногами на підвіконня, мешкаю на Прорізній, тому в мою власність переходять краєвиди чудових дахів. Приїдь я сюди роки так на 94 раніше, могла би жити в однім домі з Євгеном Плужником. Але не приїхала й не живу. Тому читаю про Київ 30-их, 40-их, 50-их, 60-их і ніби й приїхала…94 роки тому. І знаходиш тоді вулички й будинки зі спогадів старожитців — не можеш достеменно відчути їх, але знаєш, що ось тут вони точно були. Як і Плужник у домі, що в нім тепер є я.
Щовечора читаю на Золотих Воротах, сиджу на тім місці, що й Малкович на фото «вісімдесятників». Читаю, зазвичай, одні й ті ж вірші, бо беру одні й ті самі книжки. «Київські контури» Могильного, трохи рідше – «Подорожник» Малковича. Від часу ношу з собою «Щоб жити розуміючи Київ». Каву беру таку ж, думаю про те саме, ліхтарі вмикаються ті самісінькі, столики з крамом згортають усе ті ж жінки, а з вікон здуває попіл, мабуть, різних цигарок з-під пальців тих самих людей.
Завжди знаходиться хтось, хто кине мені хоч два слова, або теж посидить, утомиться й піде. А я залишаюся. Це вже моє – залишатися. Часом приводжу сюди когось, сказала би, суто київського, тобто такого, кого за його слова, рухи, зрозуміння міста від Києва ніяк не відділити. Приводжу й показую: ось ворота, ось фото, отут були ручки, отут стояв Андрухович, а отут сидів Могильний. Кажу це все й привласнюю «суто киян» собі.
Читайте також: Київ. Рибальський. Острів, який зникає
У дворах на Рейтарській знайомлюся з чоловіком, який говорить, що, не бувши київським, хотів би бути нічийним. Що тут у нього серце скам’яніло й почали відмовляти ноги. Дерев’яні полущені рами у вікнах – він знає всі київські протяги, як через скло проникає київське сонце, як починається київська гроза і як паркуються автівки в околиці. Чує, бачить, відчуває. Приносить чай і старий альбом.
– А можна я Вас сфотографую?
- На мені, як і на Києві, більше немає чого фотографувати. Я усім таким, як ти, хто приходить — а приходять часто, — кажу: ви приїхали й шукаєте Київ, якого вже не впіймати, але можна закрити очі й спробувати відчувати.
А ще сиджу в кабінетику, що в ньому свого часу сидів поет, суто киянин, Аттила Могильний. Сиджу, бо напросилася прийти до його одногрупника та сусіда по кімнаті Івана Малковича. Бігла до нього через весь Хрещатик, із сумки випадали олівці, блокнотики, придбані вранці книжки, стікери з номерами мобільних, бо досі пам’ятаю маленькі книжечки видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», які давали у школі як бонус за читання. Пан Малкович здіймає брови й усміхається:
– Так? Книжка із серії коштувала 1 гривню…
– Моя улюблена була – «Білосніжка», така помаранчева.
– І ще ж можна було відправляти нам листи й корінці з серії «Міні-диво»…І що, отримували таку книжку за читання?
– Деяких у мене було дві, – одказує горда школярка початкових класів.
Сидиш, говориш, нашіптуєш щось, дивишся у вікно, прислухаєшся, слухаєш. Про його університетські роки, про Могильного, про моє дитинство, про вигляд з вікна.
Котрихось киян уже нема в цім місті фізично, але все одно їх шукаєш, вони навіть лишили тобі вказівник. Десь згадують район, десь вуличку, десь двір, десь якусь тріщину на вікні, ручку на дверях. Ідеш туди, щоб віднайти їхню присутність. Через ці двері виходив Плужник, тут прогулювався Булгаков, сюди заїздив Франко. Блукаю Чоколівкою й думаю, що й досі снує тут Аттила Могильний. Як Антонич Львовом. Ні?
Починається остання київська п’ятниця. Виходжу на вулицю і прямую вздовж Прорізної у бік Хрещатика. Збирається дощ. Стаю. Думаю: київська п’ятниця, київська вулиця, київський дощ. Хіба я можу сказати тепер, що то не моє місто. Це, мабуть, той самий момент, та сама дія, те саме відчуття, що коли з нього витягти, вирвати, вийняти Київ, то зміниться все.
Я знаю дощі в Чернігові, бурі в Ужгороді, ковельські літні зливи. А це — мій перший київський дощ. Може, останній. Але мені про це дізнаватися пізніше, а зараз – дощ київський, і дощ іде цілий день.
Надвечір Настя, та сама, київська, веде мене під цим дощем своїм Києвом, і я нахабно й без дозволу по частинці присвоюю собі все, що піднімає вона мені з-під завіси цієї зливи, поки веде одним зі своїх улюблених маршрутів: Прорізна, Золотоворітська, брама Заборовського, мурали, Пейзажка, Узвіз, Сагайдачного, знову Майдан і Хрещатик.
Останнього дня сиджу на Хрещатику: поволі знаходяться ті, кого впізнаєш, поки так довго сидиш і так довго міряєш поглядом тих, хто проходить повз, хто не просить ні вказівки дороги, ні милостині, ні прихильності.
Вечоріє, плентаюся вздовж Прорізної, заходжу в двори, вслухаюсь у голоси кав’ярень: шкварчання, брязкіт, сміх. Усміхаюся собі, чіпляю когось рукою, вибачаюся, зупиняюся й думаю: може б, розкришився камінь і всі ці істоти з київських фасадів злетіли б, скочили би так високо вгору, щоб іще довго зсипався камінь, падав додолу, а істоти, що ожили, ставали такими маленькими, що їх мимоволі можна було би сплутати з ластівками.
Але камінь не тріскається, істоти сумирно споглядають з-під дахів та балконів, а ластівки сьогодні літають низько. Починає накрапати мій другий київський дощ і з котрогось далекого завулку чуються слова Могильного:
Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
Набираю дивакові з Хрещатика. Номер, звісно, недійсний.
