Дівчина стоїть під парасолькою й запрошує до себе в укриття: «Дівчино, можна вас запитати?» (заходиш під парасольку). «У вас є люди, яких ви любите чи поважаєте?» (ствердно киваєш). «Ви не хочете подарувати їм ось такі листівки?» (пояснюєш: найменше, що б ти хотіла отримати від людей, які люблять і поважають тебе, – це листівку). Після нетривалих перемовин виймаєш гроші й купуєш за них усі (три) види листівок.
Акордеон, скрипка, віолончель – музика, звичайно, додає атмосферності. Старенькі, які щосуботи танцюють у підземці метро «Театральна».
Живописні безхатьки, що мостяться спати в підземці Майдану, – саме це, а не масштаби, елегантність, культурне життя, дає тобі підстави порівнювати Київ і Париж. Коли кажеш, що Київ дедалі більше стає схожий на Париж, маєш на увазі безхатьків.
Ранкові повернення з вокзалу – крокуєш пішки, центральними кварталами, порожніми вулицями. Де-не-де прошумлять авто. Сухе листя скупчується в ямках асфальту. Офіціанти цілодобових кав’ярень, загорнувшись у коци, медитують за столиками на терасах. Одне для одного ви – частина довколишнього пейзажу.
Скромне помешкання, зате – в самому серці міста. Стіл, застелений скатертиною, ліжко, дзеркало, шафа з десятком книжок — тут ти можеш почуватися як Марта з «Невеличкої драми» Підмогильного – вона мешкала поряд, на Жилянській. А може, почуваєшся тут як Степан Радченко (ха-ха) – наприкінці роману, в той період, коли вже пройшов кілька етапів звикання до міста. Багато героїв завойовували Київ, ти ж часто почувалася так, наче це він хотів тебе завоювати.
(Підмогильний, між іншим, брав свої сюжети з французьких романів – Растіньяк, Париж, усе таке…)
Будинок, із якого майже одразу випірнаєш на Хрещатик, пливеш ним, наче риба каналом, посеред багатьох інших риб, прибулих сюди випадково чи ж цільово. Часом тобі здається, що на цій вулиці дують улітку морські вітри, саме вони задирають тобі спідницю, обдувають засмаглі литки. З Бессарабки на Липки піднімаєшся сходами, наче з пляжу – до міста.
Вальяжність міста. Усі вважають його таким, що пожирає своїм ритмом, висмоктує всі сили. Хтось писав, що це місто, у якому легко вижити, але важко жити, важко дихати, але просто літати, – ти ж знаєш його зовсім іншим: парк, прогулянки, дитячий галас, пари, які цілуються, обіймаються, сонячне світло, яке заливає площі, вода з фонтанів, яка бризкає навсібіч: легкість, яку часом годі стерпіти.
Урбан-кафе з широкими вітринами – сидячи за довгими світлими столами перед вікном, можна писати романи. Можна не писати нічого, а спостерігати за перехожими, можна когось обіймати, зазираючи в очі, бачачи цих двох – себе й ще когось – із висоти польоту, на т(і)лі міста, на родимці розпластаного міста.
Кава, що її наливають у пересувних кав’ярнях, пальці, що тримають пластикову склянку й червоніють на морозі, – вряд чи таке пиття приємне та зручне, але хтось мріє про нього весь ранок по дорозі з дому на роботу – так тут прийнято, такий тут габітус: кава в дорозі, кава як хвилинка для себе, коли можна відсунути початок робочого дня, забути про все, насолоджуючись теплим солодко-гірким напоєм.
Усе це – наче кадри з французького кіно. У французькому кіно, як і в будь-якому іншому, частіше знімають мегаполіси, ніж малі містечка.
Усе це – марнота міста. Митці люблять показувати марноту. Точніше, шукати у марноті вічність.
Тому це все так красиво, яскраво, так відчуттєво – бо тут найлегше уявити себе героєм кіно чи роману.
Але на цей гачок Київ уже не здатний тебе підчепити. Або ж ти вже надто доросла, щоб за це чіплятись.
Ти знаєш усе, що він може тобі сказати, що він хоче тобі показати. Ти все це вивчила в попередні роки. Ти все це вже знаєш напам’ять.
Як знаєш і те, що щастя – не в тому, про що пишуть романи й показують фільми, а в тому, що описам не піддається, чим романи не цікавляться.
Щастя, якого шукаєш, – не те, що в окремих кадрах, а те, яке поза ними.
