Рік – це достатній термін, щоб осмислити те, що сталося на Півдні України навесні 2014-го й зробити висновки. Однак особливого бажання розбиратися у фактажі тих подій нинішня влада не демонструє. По-перше, війна на Сході, де часто-густо повторюються кримські помилки, практично та сама стратегія недіяння, вичікування, жертвування ініціативою на користь супротивника і, як наслідок, постійний воєнно-політичний цейтнот та реагування на дії протилежної сторони замість власної активності. По-друге, чимало нинішніх провідників України не зацікавлені особисто у з’ясуванні кримських обставин, бо причетні (визначальним чином!) до того провалу. По-третє, це справді наразі не на часі, бо, як сказав лідер кримськотатарського народу Рефат Чубаров, щоб вирішити кримське питання, треба спочатку зберегти Україну, а її доля сьогодні визначається на Сході.
Проте, відклавши на майбутнє з’ясування особистої відповідальності окремих лідерів, помилки треба розбирати вже зараз, щоб їх не множити з гарантовано прикрим результатом. Тим більше що роковини подій у Криму так чи інакше спонукатимуть до роздумів та аналізу. Вже сьогодні помітна тенденція виправдовувати кримську поразку України раптовістю та несподіваністю російської воєнної інтервенції. Деякі автори патетично вигукують: «Ніхто не передбачав, що РФ нападе на Крим, загарбає та анексує його». А може, не хотіли передбачати й помічати очевидне?
Читайте також: Сім п’ятниць на тиждень російсько-кримського законодавства
Чимало аналітиків (зокрема, автор цих рядків) усі роки незалежності України постійно попереджали про загрозу, що реалізувалася в 2014-му, публікували аналітичні розвідки, де покроково описували, як саме відбуватиметься інтервенція, як Росія встановлюватиме армійський контроль над Кримом, як спробує дестабілізували Південь та Схід нашої країни. Практично так, як передбачалося, все й сталося. На жаль, тоді всіх цих людей, які попереджали, чули не краще, ніж ту грекиню Кассандру, що волала: «Бачу Трою в полум’ї!».
Розуміння таких речей не потребувало якоїсь особливої геніальності, бо все було на поверхні. Ще 60 років тому, коли Кримську область передали зі складу РРФСР до складу УРСР, у Журналі пластового юнацтва, що видавався в Нью-Йорку та Детройті й називався «Молоде життя» (ч. 2, 113, травень 1954 року), написали: «…у майбутньому ситуація може бути така, що прийдеться нам боронити Крим, тепер уже складову частину української території, перед чужими зазіханнями». Сама Росія не раз своїми діями показувала, чого можна чекати від неї: від 1991-го до 1994-го суцільні провокації на межі застосування зброї в Севастополі та Криму проти українських силових структур, у 1994-му загострення відносин, концентрація військ РФ на кордоні з Україною і, певно, для нас полегшення у зв’язку з початком війни в Чечні. Потім «мєшковщина» в Криму й знову дві країни на межі зіткнення…
Затим Путін почав «промацувати Україну багнетом» (як висловлювався Лєнін щодо належного поводження з буржуазною Європою), влаштувавши провокацію навколо острова Тузла в Керченській протоці. Звісно, йшлося не про той 1 км морського піску між українським Кримом і російським півостровом Тамань – Україну випробовували на здатність чинити опір…
То була одна з перших репетицій «Русской весны-2014».Після нападу РФ на Грузію в 2008 році лише ледачий не писав і не казав, що наступним об’єктом агресії стане Україна. Але в Києві й далі «не передбачали»…
Для майбутнього України, для її безпеки вкрай важливо дослідити погодинно й похвилинно події кінця лютого – березня 2014 року. Вивчити дії та бездіяльність усіх причетних посадових осіб. Це обов’язково буде зроблено по закінченні війни, а поки що важливо мати бодай загальні уявлення про перебіг загарбання Росією українського Криму. Бо той перебіг провокує дуже багато болючих запитань. Чому нова революційна (?) постмайданна влада на тлі атаки РФ у Криму виявилася розгубленою і безпорадною, боязкою і нерішучою? А хіба вона бачилася якось по-іншому на Майдані? Ми ж пам’ятаємо це велике стояння і людей на сцені, котрим нічого було сказати народові, крім заяложених гасел, які фігуранти запам’ятали ще з часів Помаранчевої революції. Вони, очевидно (і це чимало очей помічали), не знали, що робити. Розрахунок був простий: вийде на Майдан мільйон українців – Янукович перелякається і втече.
І знову можна буде ділити посади, встановлювати контроль над фінансовими потоками, призначати своїх людей, себто робити все те, що вони добре вміли й дуже любили.
Читайте також: Прислухаючись до повітря
Однак Янукович не злякався і не втік. Що робити далі? На обличчях лідерів з’явилися ознаки туги: ну коли ж він утече? Чи, може, піде на поступки? Час тягнувся нестерпно повільно. Якби не зіткнення на вулиці Грушевського й не радикалізація протистояння, то все могло б закінчитися нічим або капітуляцією опозиційних вождів перед власником золотого батона. Проте випробування, що почалися в Криму, були набагато складнішими, зовсім іншого рівня. Тут уже довелося мати справу не з маріонеткою, а господарем. Як могли відповісти на цей грізний виклик ті, хто роками звикав до комфортного життя представників «реєстрової» опозиції? Затишне парламентське крісло, недоторканність, регулярне красномовство в студії Савіка Шустера, відпочинок на екзотичних островах… І раптом опинитися в ситуації героїв Крут. Тут уражає невідповідність між масштабом загрози й масштабом керівних особистостей, що мали цим загрозам протистояти. Безперспективна тактика людей зі сцени Майдану була продовжена в Криму. Єдиний наказ, який протягом місяця почули українські війська на півострові від київської влади, був такий: «Стояти і не провокувати!». Стояли, аж допоки всі українські військові частини в Криму щільно оточила російська армія. Здали Крим, але не спровокували… А наші урядові ЗМІ не втомлювалися розповідати, як героїчно, співаючи гімн, українські військові дозволяють брати себе в полон. До речі, агресор від початку діяв обережно, озираючись, боязко, вичікуючи реакцію української сторони. Коли БТРи Чорноморського флоту вирушали із Севастополя до адміністративного центру кримської автономії, то зупинялися перед кожним українським постом ДАІ й пред’являли документи, а коли побачили, що Україна ніяк не реагує, сміливо й нахабно пішли вперед. Вони діяли так, як їм дозволяла діяти українська влада. Наші військові формування були паралізовані не Москвою, а прострацією керівників у Києві, на яких лежить головна відповідальність за те, що сталося.
Про це справедливо написав свідок подій кримський письменник Валентин Бут: «…вперте небажання пана, що назвався головою парламенту (а отже, за відсутності президента обійняв пост головнокомандувача Збройних сил), взяти на себе відповідальність дати наказ на застосування підрозділів ЗС, розташованих на півострові, призвело зрештою не лише до втрати Криму, втрати іміджу України, а й до значно серйозніших загроз. Я вже не мовлю про кинуте напризволяще військо, яке протягом майже місяця просило Київ хоч про якийсь притомний наказ, але так і не дочекалося його. Тепер те військо намагаються виставити зрадниками. Спроби перекладання своєї провини на іншого ніколи й нікого не прикрашали. Якщо ж провину в зраді намагаються перекласти на зрадженого, то це вже підпадає під визначення підлості».
Тепер київські керівники на всі докори з лукавою посмішкою відповідають, що українські військові в Криму повинні були не чекати наказів із Києва, а діяти за Статутом. Діяти так означало розпочати бої проти сусідньої агресивної держави, війну проти неї. Себто питання війни і миру мав вирішувати не глава держави чи виконувач його обов’язків, а такий собі полковник Петренко на власний розсуд та особисту відповідальність. За Статутом може діяти вартовий на вході до військової частини, якщо стане об’єктом нападу якоїсь особи. А тут явна іноземна збройна інтервенція і ніякої адекватної реакції вищої влади.
Читайте також: Кримський заколот: що лишилося за кадром
Російські війська спокійно захопили будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів та багато інших у Сімферополі. Спротиву ніде не було. Потім горезвісний полковник ГРУ РФ Стрєлков-Ґіркін, за його словами, зі своїми озброєними соратниками гнав депутатів ВР Криму голосувати за потрібні Москві рішення, зокрема оголошувати «референдум».
Має рацію кримчанин Валентин Бут, коли наполягає, що такий хід подій не був неминучим: «…попри весь розвал, який панував у війську, в Криму все ж було достатньо боєздатних частин, які в разі вчасного отримання відповідних наказів могли ефективно припинити катастрофічний розвиток подій, взявши під контроль адміністративні будівлі, найважливіші об’єкти інфраструктури… В умовах сучасної війни рішення потрібно приймати дуже швидко. Хвилини – максимум години відділяють поразку від перемоги. Затягування протягом днів, тижнів означало одне: програш. Саме тому, вичекавши зовсім трохи, переконавшись, що спротиву не буде, Путін почав методично насичувати Крим російськими військами. Здача Криму відбулася. А далі почалися війна на Донбасі та виконання путінського плану «Новоросія».
Тепер адепти влади розповідають, що вона, влада, геть невинна, бо в нас не було армії. Була. Якби не було, путінські війська ще влітку дісталися б Одеси. Оскільки такої аргументації не вистачає для переконливості, додають: мовляв, якась армія була, але вона в Криму не виконала б наказу. Неправда. Чому тоді цілий місяць заблоковані у своїх частинах із забороною командування застосовувати зброю українські вояки відбивалися від російських агресорів усім, чим тільки могли: кулаками, палицями, вогнегасниками?
Ну добре. З усім цим ще розбиратимуться. Минув рік після здачі Криму. Що зроблено, щоб наблизити час повернення півострова в Україну? Практично нічого. Міністерства у справах Криму як не було, так і немає. Між тим Російська Федерація таке міністерство має. Українські офіційні особи дедалі менше згадують про Крим, на відміну від Обами, Меркель, Кемерона, Коморовського, які знаходять можливість нагадувати Москві, що вона захопила чужу територію. А в Україні президент Петро Порошенко у своїй Стратегії сталого розвитку держави до 2020 року жодним словом не згадав Крим, що викликало невдоволення, зокрема, серед представників кримськотатарського народу. Прем’єр Арсеній Яценюк заявив, що проблему Криму вирішать «наші діти та онуки». Отже, цю територію в Києві «винесли за дужки».
Читайте також: Анексія очима проукраїнського активіста
А в цей час Москва наполегливо зміцнює на півострові свої позиції, його щодня зводять до загальноросійського знаменника, привчаючи «новонавернене» населення смертельно боятися ФСБ, коли за будь-яке необережно сказане слово загрожують звинувачення в «екстремізмі» й термін ув’язнення. Тому люди перелякані, намагаються не спілкуватися з незнайомими. На цьому тлі зворушує заява представника РФ в ООН пана Чуркіна, що нібито недавно якась німецька соціологічна фундація провела дослідження в Криму й переконалася: начебто 93% місцевих мешканців підтримують те, що Чуркін назвав «возз’єднанням Криму з Росією». У тоталітарних державах будь-яка соціологія втрачає сенс, бо дуже важко з’ясувати, що люди думають насправді, адже щирість там часто-густо блокується інстинктом самозбереження. Москва підтримує на анексованій території певний матеріальний рівень, виплачуючи пристойні гроші військовим, бюджетникам і пенсіонерам. Однак це є можливим для неї лише, сказати б, на паях із офіційним Києвом. Адже російські гроші в Криму вже давно стали б папірцями, на які мало що можна придбати, якби наша влада не забезпечувала потоку продовольства, електрики, газу, води з материкової України, бо це для неї Крим – півострів, а для Росії – острів. Без допомоги України РФ практично не здатна вирішити проблеми логістики між «островом» і рештою своєї території: міст між двома берегами Керченської протоки – це складно, дорого, а в технічному плані фантастично. Використовувати судна з портів Новоросійська й Туапсе також дорого, незручно, до того ж треба залучати цілий флот, не кажучи вже про необхідність докорінної реконструкції портів Керчі, Феодосії, Ялти, Севастополя та Євпаторії. Для підтримання мінімального харчового забезпечення Криму потрібно, щоб туди заходили щонайменше 500 фур із продовольством щодоби. А максимальна пропускна спроможність Керченської поромної переправи – 90 фур. Отже, є гостра необхідність у допомозі України. Офіційний Київ з абсолютним розумінням ставиться до потреб агресора. Як повідомляють кримські інсайдери, через Перекоп заїжджає по 1 тис. фур щодоби. Щоб кримське угруповання ЗС РФ не зголодніло… Водночас транспортне сполучення для простих громадян між півостровом і материком перервано, що віддаляє кримчан від України в людському вимірі. Представники Меджлісу кримськотатарського народу в ефірі ТРК «Соціальна країна» (колишня ТРК «Чорноморська», що нині працює в Києві) заявили: «Наші старі зрозуміють економічну блокаду Криму, проте вони не розуміють розриву людських зв’язків».
Вирішення проблеми повернення Криму в Україну величезною мірою залежить від ефективної та принципової політики української влади, від швидкості й успішності проведення економічних та адміністративно-управлінських реформ на материку, від чіткої стратегії й тактики розвитку країни, від уміння провідників у Києві сконцентрувати потрібні сили й засоби для надання належної відсічі агресорові на Донбасі. У цьому сенсі підстав навіть для стриманого оптимізму поки що немає…