На той час вона уже давно не живе в Радянському Союзі, і у своїй колонці для газети «Жінка» пригадує, як її, зірку столичної сцени, відправили у відрядження за радянський кордон разом із Наталією Ужвій і дружиною Курбаса Валентиною Чистаковою. У 1928 році на їхньому шляху були Відень і Берлін. Львів на той момент іще був за тим-таки кордоном, і Марія Сокіл, вільно чи ні, проводить лінію демаркації там, де в 1990-х лежала глибока прірва.
Не те, щоби Київ 1920-і був провінційним. Захоплені вигуки про його культурне життя читаємо у більшості тогочасних видань. Але Марія Сокіл від нього тікає до Львова.
Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе
Берлін і Відень для неї означають центр—культури, розвитку й цивілізації, Львів потрапляє в це сакральне коло. Коло, накреслене не лише в інтелектуальному вимірі—(відносною) свободою думки, письма і руху. Коло, оприявлене матеріально, так болюче-незвичайно для тоді ще радянської громадянки Марії Сокіл — червінню помади “Guerlain”, коло, помарковане пахощами пудри Chanel. Львів 1920-х лежить на самому шнурі чарівного кола, яке відділяє помадовий рай від буденності. Київ, де жила Марія Сокіл до переїзду, — на тому, іншому боці. Саме тому радість купити в Берліні пристойні панчохи вона не розраховує розділити з львів’янками — не зрозуміють: «Ви, для яких вид коробки, повної пудру Chanel, був буденним явищем від ранньої молодости; ані ви, які може й крутили носиками, коли діставали суконки до школи "на щодень" з "правдивої анґлійської ґабардини" made in Bielsko або Lodz». Тут-бо ще була можливість вибору.
***
Синім газовим світлом мерехтить вивіска «Центр» над Києвом, який віддалений від Києва Марії Сокіл майже на ціле століття. Мерехтить і приваблює мене, неповнолітню жительку міста Іллічівськ (тепер — Чорноморськ). Я тягнуся до вивіски, і мені прояснюється: боги забули наше місто через його назву. Молоде місто називали вдумливо і гордо — на честь умерлого, але також завжди молодого вождя — навіки. А вийшло так, як усі знають: старе ім’я вождя старілося швидше на чорноморських вітрах, ніж розкладалася у затхлому московському повітрі його мумія. Невдоволено бурчали по кухнях батьки й баби з дідами: вони, як і молоді, не хотіли існувати серед смороду покійника. Але назва «Іллічівськ» — так казали навіть вони, ті, хто від руки вождя постраждали, — це частина історії. Хто ти така, хто ми такі, щоб змінювати Історію?
Інша річ — Київ. Мені здається, що сама лише одвічно незмінна назва гарантувала автентичність, центральність, першокласність. І моя неповнолітня душечка тягнеться до незмінності, ad fontes. Їй, душечці, здається, що в автентичності вона відчуває ту ж можливість вибору, яка ціле століття тому вабить до себе Марію Сокіл.
Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою
Або, наприклад, Одеса. Її назву, здається, ніхто не змінював. У 1990-х Одеса з її новеньким рестораном McDonald’s, оперним театром (аякже!), будинками двохсотрічної давності і університетами позначала для мене Центр. Невпорядкована і кошлата, розхристана, сповнена бродячих гастролерів і котів, по вуха вкрита пилом, Одеса й сама притрушувала порохом усякого, хто виходив на перон вокзалу. Її вбого-обмежений набір принад, доступний мені у 90-х, означав, що центр не набагато відрізняється від буденності мого існування. Нархоз, Політех і Університет Мечнікова — такі перспективи пропонувала мені Одеса. Усі вони супроводжувалися стандартним набором професій, стандартні професії пропонували мені кольорову дублянку і стабільну посаду. І я передчувала свій багаторічний маршрут вулицею Ришельєвською, що тягнеться від вокзалу і до самого моря. Я передчувала, як південний пил падатиме з високих платанів і всотається мені у шкіру. Чи не досить цього передбачення, щоб розбити серце? Розтрощених мрій я ніколи-ніколи не пробачила Одесі. І ніколи не любила її, дарма, що в 90-х чимало українських міст могли похвалитися подібними «розкошами».
На початку 2000-х я перебралася до Києва. Бібліотеки й університети, офісні центри, торгові центри — і з них найкращий, звісно, отой найцентральніший, на Хрещатику. Та й сам Хрещатик, і ота його гламурна бруківка. Кам’яниці з минулого століття, як піднятися Прорізною на пагорб і пройтися вглиб, до Ярославового Валу. Меморіальні дошки: на соборах і університетах. Благодать в асортименті. У Лаврі — ох, яка ж недоступна, з фейс-контролем. Ще трохи благодаті, але вже другого ґатунку, невідбіленої, з висівками, як борошно (і тому фейс контролюють уже не так безапеляційно) — у Володимирському. По благодать зелену і пахучу — у Видубицький. Благодать нерозвідана і трохи поганська — на Подолі. І це я ще не зразу доросла до кав’ярень.
Боги, здавалося, звили серед усього цього собі гніздо.
***
Центр — це можливість вибору, і ніщо не потверджує центральності так, як древність київської історії.
Знічує лише свобода, з якою це місто пропонує свою історію на розгляд і на розтяг. Київ кричить в обличчя кожному, хто щасливий сюди дістатися: центр — тут. Кричать бані і проспекти, бруківка й парки. І площі теж кричать. Цей шум і шал історії приглушує історії власні. Галас заколисує навіть тоді, коли власна, мала історія — темна і нерозвідана ніч.
Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо
І так оця центроспрямованість до вподоби провінціалові й провінціалці, бо прояснює нам темряву власного походження. Поміж давньоруськими князями і через Богдана Хмельницького — непробудність. Нам, позбавленим своєї великої Історії жителькам малих міст, які здаються такими ж молодими, недорослими, як і ми, — через перерваність тяглості, — нам усім життєво необхідна ця доступна матеріальність історії. Цей Ярослав, і цей Володимир, його хрест і камені. І оцей камінь Сагайдачного теж дуже-дуже потрібен. Вони необхідні нам не де-небудь, а у нашому житті.
Жага великої Історії пече провінціалку не просто так. Це закономірний, але штучно розпалений вогонь колоніального центротяжіння. Я розумію цей задум, але ніяк не можу погодитися з ним. Надто коли бачу, що ця матеріальність історії великої, яку в Києві навмисне виставлено оголеною, мала би замінити мені матеріальність особистої історії, яку тепер ніяк не можна відтворити. Я слухняно замінюю нею спогади про “Chanel” і про футбол моєї львівської батькової родини. Я замінюю нею мої речі, столітні фотографії моїх дідів і бабів, скрині, колодязі, хати — загублені маминою родиною під час переїздів із Буковини до Сибіру, а там і до Одещини. Замінюю ерзацом: відчуття тяглості і матеріальності мені доступне тільки через причащання до тисячолітніх бань Софії. Це, далебі, першокласний, але тільки замінник.
Марія Сокіл ніколи більше не поверталась ані до Києва, ані до Харкова. А під час війни вони з чоловіком і зовсім залишилися в Америці. Коротко ж перебуваючи у передвоєнному Львові 1930-х, вона не знає про те, що буде, і захоплено пише про те, що бачить: про віднайдену матеріальність свого існування: у помаді, пудрі, шинці й панчохах. Підтвердження свого життя — саме те, що центральний Київ мав замінити їй своїми проспектами і театрами, своєю монументально-авторитарною історією.
Коли я вибираю собі Київ як центр — то що обираю насправді?
***
Україна так і залишається центрованою. Щось можна знайти у провінції: спогади про те, що пов’язувало людину зі світом десять, двадцять, п'ятдесят років тому. Можна ще знайти. Але центр – у більшості випадків Київ — залишається вмістилищем нашої історії. Часто — єдиним її сховком, до якого ми, провінціали, можемо звернутися.
Київ — центр — знає про нас мало.