Київ 1990-х в українському кіно

Мода на 90-ті

Здається, з 1990-х минуло вже достатньо часу, щоб вважати цей період «історією». Перестати дистанціюватись, соромитися цього небездоганного десятиліття, як підліткових фото з недоліками шкіри й незграбною фігурою, а натомість почати розглядати впритул, цікавитись і вбачати в цьому досвіді цінність. Для багатьох це «ключові спогади, що формують особистість», послуговуючись терміном із мультфільму «Думками навиворіт».

Артем Чех у своїй колонці для тематичного випуску журналу «Локальна історія» про 90-ті зазначив: «Всі ті, хто у свідомому віці застав той юродивий період і вибрався на безпечний суходіл із мінімальними ушкодженнями, згадують 1990-ті як щось особливе, нетривіальне, доленосне». А водночас — «Скільки ж доводилося чути фраз типу “як же ви замахали зі своїми 1990-ми, так ніби немає про що творити. В одних соціальна чорнуха, інші цю чорнуху романтизують”. А мені от хотілося би побачити, як ці молоді пупсики за 20 років оминатимуть у творчості тему війни як часового відтинку, коли сформувалися їхня зріла свідомість та внутрішній стрижень».

Читайте також: Прогулянки Києвом 1920-х із Доктором Серафікусом

1990-ті, мабуть, ще не стали такими модними, як наші 1920-ті, але процес уже пішов. «Атрибутами цього культу», як сказав би В. Домонтович, є передусім сучасне кіно про 90-ті — «Носоріг» Олега Сенцова, «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, «Назавжди — Назавжди» Анни Бурячкової, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової.

Проте не менше докладаються і знакові фільми з 1990-х, які Довженко-Центр реставрує, вводить в контекст і запускає у прокат спільно з кінотеатром «Жовтень», а згодом викладає у своєму онлайн-кінотеатрі. Серед українських стрічок, знятих у 1990-х і нещодавно реактуалізованих, — «Дика любов» Віллена Новака (хедлайнер 1993 року) та «Сьомий маршрут» Михайла Іллєнка (фільм 1997-го, особливістю якого є участь 14-ти співавторів сценарію — студентів режисерської майстерні Іллєнка).

Для тих, хто, як і я, народився в 90-х, цікаво все — як жили наші батьки, що приносило їм радість, що завдавало клопоту і як виглядало місто, яким вони щодня ходили і возили нас, малих, у дитячих візках. У обох згаданих фільмах Новака та Іллєнка — особливо теплі образи Києва 90-х, невипадково «Дика любов» стала фільмом-відкриттям цьогорічного Київкінофесту, а «Сьомий маршрут» — минулорічного. Погляньмо на них детальніше.

Читайте також: Столиций, столичний, столітній: міф Києва та його творці

Зустріч двох Україн

«Дика любов» — це драма про складні стосунки між вихованкою інтернату та хлопцем із заможної київської сім’ї, чию любов випробовують соціальна нерівність, ревнощі кримінального авторитета та інтриги з боку гості-американки. «Сьомий маршрут» — це історія американської туристки, що через ексцентричного гіда відкриває для себе Київ 1990-х років, мандруючи за дивним маршрутом, присвяченим маловідомому поетові. Окрім Києва, спільним місцем в обох фільмах є постать молодої іноземки з українським корінням, яка, натхненна родинною історією, приїздить на батьківщину предків, щоб знайти місця пам’яті.

До слова, цю сюжетну лінію започаткував фільм «Така пізня, така тепла осінь» (1981) Івана Миколайчука, де канадійка приїздить до України з дідом — вихідцем із буковинського села. Щоправда, тут до незалежності ще десять років, і співробітники «Інтуриста» попервах намагаються пильнувати коло спілкування та дозвілля іноземних гостей. Натомість у стрічках 90-х американки пізнають Україну самотужки, шукаючи провідників серед місцевих мешканців.

Цю зустріч двох Україн — «материкової» і діаспорної, «заокеанської» — тлумачать як проєкцію на ситуацію в Україні. Кінознавиця Анастасія Канівець писала, що в «Такій пізній, такій теплій осені» канадійка закохується в головного героя (і в Україну в його особі), тим часом у «Сьомому маршруті» таємниця зв’язку юної туристки з київським гідом лишається нерозкритою, в чому можна вбачати невпевненість у спроможностях тогочасної України. Мовляв, уже зникли ілюзії про те, що діаспоряни масово спокусяться життям в Україні після відновлення незалежності.

Коли нарешті відкрився кордон, екскурсії діаспорян до України ставали приводом для гумору (а що в 90-х не ставало?) – згадати бодай бардівську пісню Тризубого Стаса «Екскурсія до Києва».

Читайте також: Гетьманський Київ 1930-х: альтернативна історія від Мирослава Капія

Любов до Києва: тло у фокусі

У рецензії 1997 року кінознавець Олександр Рутковський зазначив про фільм «Дика любов»: «Ця молодіжна мелодрама щедро просочена соціальними реаліями нашого неспокійного часу, але розповідає зовсім не про них, а про прості людські почуття, які для автора все одно важливіші й неодмінно мають взяти гору над “чорнухою” повсякдення». Однак сьогодні, з відстані часу, саме це повсякдення викликає чи не найбільший інтерес.

Із цього погляду у фільмі «Дика любов» є сцени спеціально для милування Києвом: герої кілька хвилин просто їдуть мотоциклом через різні райони міста. У кадр часто потрапляє забудова ХІХ століття, а часом і барокові пам’ятки, нагадуючи, що Союз, який позиціонував себе як «нерушимий», зник, а Київ і далі стоїть. У довгій сцені, де герої мчать на мотициклі під «Twist in My Sobriety» британської співачки Таніти Тікарам, невипадково обрані старокиївські ландшафти, зокрема Поділ, візуальний образ якого не надто змінився в радянські часи, а не квартали хрущівок, панельок чи адмінбудівель. Радянська інфраструктура в фільмі обіграна іронічно — це сцена без глядача в літньому театрі, на якій зупиняються закохані, завмерши в театральних позах.

Інтернат, де живе головна героїня, знімали у школі № 128 на вул. Раїси Окіпної, на тлі видно метро Лівобережну, поруч готель «Турист». «Мажорською» школою головного героя з комп’ютерним класом стала 48-ма гімназія на вул. Прорізній.

Перші кадри фільму «Дика любов» після вступної «американської» частини — краєвид Лаври з Лівого берега і Хрещатик з висоти пташиного лету, далі на екрані з’являються Андріївська церква, Володимирська вулиця, Пішохідний міст, Труханів острів, атракціони і танцмайданчик у Гідропарку… Коли дивишся на ці знайомі й незнайомі місця, око мимоволі фіксує будівельні зелені паркани — тимчасові загородження аварійних фасадів, які, виявляється, з’явилися вже тоді і стоятимуть десятиліттями. Чи запарковані узбіччя? Так, на деяких ракурсах це видно, хоча не так щільно й повсюдно, як сьогодні. Який вигляд має Київ без мафів і засилля рекламних вивісок? Стихійна вулична торгівля тут відбувається в іншому форматі — в одній зі сцен видно вішак з одягом просто неба.

«Старі види Києва без гидких новобудов — стільки місця, такий просторий Київ, спогади дитинства», — коментує одна з глядачок фільму.

До слова, за повістю Юрія Короткова, що лягла в основу сценарію, дія відбувається в Москві, і здається, в характері головної героїні закладене щось глибинно російське, від «Бідної Лізи» Карамзіна до роздумів Раскольнікова про виправдання вбивства. Але це вже інша історія. Фільм Віллена Новака натомість добре передає київську атмосферу 1990-х.

Фотогалерея. Кадри з фільму «Дика любов»

Імпровізований київський маршрут

Офіційні радянські путівники та екскурсії були покликані виховувати патріотизм і звеличувати ідеологію, однак уже з кінця 80-х туризм давав змогу розказувати й «альтернативну» до офіційної історію. Цим шляхом іде гід у фільмі «Сьомий маршрут», показуючи не стандартну програму визначних місць (які іноземні туристи вже побачили напередодні). Його імпровізований маршрут присвячений маловідомому поету (йому самому, що не відбувся).

Читайте також: Краєзнавство в тоталітарній державі: форма опору та чинник уніфікації

Його незвичайна екскурсія стає в певному сенсі актом культурної деокупації, повернення місту його справжньої, неспотвореної і незаідеологізованої історії. Фільм — це освідчення в коханні Києву та його забутим куточкам, які ніколи б не потрапили до офіційних путівників.

Цікаво, що перекладачку у «Сьомому маршруті» грає Галина Сулима — вона грала ту саму канадійку в фільмі «Така пізня, така тепла осінь». Іронічно, що тепер, через півтора десятиліття, вона живе в Україні й перекладає іноземцям химерну розповідь про «Зайвого поета», якого можна назвати представником витісненого покоління 70-х.

Ще одна цікава деталь: у 1997 році Михайло Іллєнко обрав Воздвиженку — тоді ще урочище Кожум’яки — для зйомок деяких сцен свого фільму «Сьомий маршрут». Ця локація вже мала кінокар’єру — тут у 1961 році його брат, Вадим Іллєнко, працював оператором-постановником на зйомках стрічки «За двома зайцями».

У «Сьомому маршруті» головна героїня-американка, яка приїздить до Києва, шукає місця юності її матері за адресами з листів і знімає їх на камеру. Тож у її об’єктив потрапляє різне — красиве, дивне, старовинне і новітнє. Софія Київська, будівля МЗС на місці Трьохсвятительської церкви, меморіальні дошки на письменницькому будинку «Роліт», закапелки старих подвір’їв і обшарпані під’їзди, краєвиди Дніпра, таксофони, вулична торгівля, літургія сектантів у підземному переході й навіть пацієнти Кирилівської лікарні… До того ж виникає ефект гри, коли суміщаються різні плани — чорно-білий запис з об’єктива аматорської камери героїні та кольорові сцени життя гіда в стані похмілля.

До слова, у «Сьомому маршруті», як і в «Дикій любові», в кадрі з’являються зелені будівельні паркани, деякі з яких і нині на тих самих місцях.

Фотогалерея. Кадри з фільму «Сьомий маршрут»

Пам’ятки без охоронних табличок

Повертаючись до головного мотиву, що привів обох іноземок до України, — це (сумна) родинна історія на тлі (сумної) історії країни. Однак у постмодерних карнавальних 90-х для зовсім юних дівчат, які приїздять із закордону, здається, немає підстав сумувати над травмами предків — вони захоплено пізнають нове, вдивляються в невідоме з радістю та цікавістю.

Єдиний момент, коли вони (а заразом і глядачі) таки завмирають від жалю, — зустріч із руїнами будинку своїх рідних. Така сцена є в обох фільмах. Це занедбані рештки пам’яток минулого, порослі чагарями, які, на жаль, і досі, з перспективи тридцяти років, з високою імовірністю не мають охоронних табличок, а то й самі вже зникли з міського пейзажу.

Українське кіно 90-х, окрім психології героїв та світовідчуття доби, встигло зафіксувати Київ, яким він був, яким збирався бути і яким міг би стати, але так і не став.