Знос двох будинків на Андріївському узвозі не залишив киян байдужими. Водночас, блукаючи столицею, особливо її історичним центром, важко не помітити десятків інших покинутих будівель. Доля яких, напевно, вже майже вирішена…
«Покинуті будинки – це здебільшого споруди, які визнали аварійними, непридатними для життя і відселили звідти людей, – розповідає Ігор Луценко, активіст громадської організації «Збережи старий Київ». – Частіше за все такі історії траплялись наприкінці існування Радянського Союзу та на початку 1990-х років. Пізніше ресурсів, щоб відселяти людей, стало менше. А ті будинки, що були відселені – «зависли». В решті маємо значну кількість покинутих будівель навіть у комерційно привабливому центрі».
Але й покинутій, на перший погляд, споруді може хтось мешкати. Трапляються історії, подібні до романтичного «Собачого вальсу» із «Закоханих у Київ» – люди до останнього відмовляються залишати свої домівки…
Залишенці
У будинку №32 на вулиці Лютеранській був, напевно, кожен десятий киянин. Тут влаштовував фотосесію з гітарою Василь Васильців, а на даху завжди можна було зустріти якусь закохану пару.
Цей дім наприкінці ХІХ сторіччя збудував архітектор Федір Олтаржевскький. У наші часи будівлю кілька разів перепродавали. І навіть підпалювали у 2008 році. За версією ЗМІ, це була не випадкова пожежа. Адже пам’ятку архітектури не можна знести, хіба що реконструювати. Але якщо від такого будинку залишаться руїни, на його місці можна буде сміливо будувати щось нове.
А ще у цього місця була своя сучасна легенда – мовляв, не зносять його через те, що на останньому поверсі, без води і світла, тут досі мешкає бабуся. Яку, щоправда, ніхто не бачив, але в одному й тому самому вікні на останньому поверсі й справді інколи майоріло слабке світло. До того ж неподалік від єдиної зачиненої двері висіло оголошення, яке закликало відвідувачів «йти з миром».
Ігор Луценко зізнається, що свого часу чимало бував у будиночку на Лютеранській, але бабусі не бачив. «Можливо, це просто легенда. А може, вона й справді була певний час, а потім її не стало», – каже активіст.
Але деінде люди точно втримуються.
«Наприклад, на Житомирській, 12, одна людина відмовилась відселятись і досі там живе, – розповідає Ігор Луценко. – Будинок пустує, крім однієї квартири! Зараз «залишенець» фактично відсудив будівлю, спромігся повернути її в комунальну власність. Судові процеси досі тривають, але ми бачимо, що він «зачепився», йому вдається».
Будинок, який урятував його мешканець, також занесений до реєстру пам’яток архітектури. Хоча інколи питання «пам’ятка чи не пам’ятка?» є ледь не риторичним.
Треба поспішати
Дивна історія, наприклад, сталася з будинком за адресою Грушевського, 4Б. «У головному управлінні охорони культури КМДА підписали наказ про надання йому статусу пам’ятки архітектури. Підписав його пан Дегтяр, – каже Ігор Луценко. – Але за кілька днів скасував це рішення, мабуть, його хтось відмовив».
«Це будинок в середині кварталу, де мешкали декілька художників. Зараз ця будівля – кандидат на створення мистецького центру, але водночас і під знос. Люди тут не живуть – є кілька офісів. І прогноз песимістичний. На цьому місці мають намір звести сучасний готель», – пояснює Луценко.
Чимало подібних історій може розповісти й Катерина Савицька – самопроголошений гід по покинутих будинках міста. Свого часу дівчина створила групу у соціальній мережі й знайшла однодумців, якім теж цікава доля «нічиїх» домівок.
«Таких будівель у Києві немало. Кожна з них цікава своїми історіями, зовнішнім виглядом, таємницями. На вулиці Пушкінській є стародавня садиба Міхельсона – це цілий комплекс споруд. Це дуже гарні будинки, які Міхельсон будував для своїх доньок. Вже багато років вони пустують, вікна забиті чи розбиті, фасад руйнується. Але в середині й досі віє старовиною, залишилися фрагменти ліпнини, просвітлюються залишки паркету і настінних мозаїк», – розповідає дівчина.
Читайте також: Найбільший туалет світу – на Хрещатику
Свого часу на цьому місці хотіли звести готель, але місцеві жителі врятували історичну пам’ятку. Зараз вона належить приватній компанії. Але відповідно до закону, якщо пам’ятка архітектури перебуває в неналежному стані, то через суд місто може довести це й повернути її у свою власність. На думку дівчини, треба поспішати. Адже будівлі руйнуються все більше, і коли від них не залишиться майже нічого, нинішні власники зможуть знести їх і звести на цьому місці чергову новобудову.
Аналогічну історію має й відомий замок барона Штейнгеля, зведений 1898 року. В 2010-му ходили чутки про його знос, але кияни активно протестували проти цього. Будинок вистояв. Поки що.
Дедалі менше й менше
«Старі будинки руйнують, просто зрівнюють із землею. Можна дійти висновку, що від стародавнього Києва залишається все менше і менше», – каже Катерина.
За словами Ігоря Луценка, деякі з покинутих будинків перебувають у досить непоганому стані. «Але ті, кому це вигідно, відстоюють їх «непридатність» для життя. Будинки треба радикально відремонтувати, усунути певні небезпеки, відновити труби, тощо – і там можна буде жити. Але, як правило, забудовники хочуть просто знести стару будівлю», – пояснює Луценко.
«На жаль, замість того щоб будинки реставрувати, наша влада бажає їх тупо знести й відбудувати на місці чергової пам’ятки архітектури нову дзеркальну модернову споруду. Яка, зрештою, дуже рідко вписується в довколишню панораму, – розмірковує Катерина Савицька. – Але можна ж інакше! Наприклад, візьмемо місто Дніпропетровськ. Я їздила туди до наших «колег» на екскурсійну програму по їхніх покинутих будівлях. Дніпропетровці розповідали, що в них ця проблема вирішується лояльніше: залишається пофарбований, незайманий каркас, в який вбудована нова офісна будівля. І виглядає непогано, і це вигідно. Не розумію, чому так не роблять у нас».