Автори антології нової харківської літератури «Готелі Харкова» настільки різняться за віком, способом світовідчування та стилістикою, що й утрамбувати їх під одну обкладинку під силу хіба Гераклові з його прихованою фіговим листком, але такою необхідною харизмою. В ролі міфічного богатиря цього разу виступив Сергій Жадан. Його титанічними зусиллями автора проекту, упорядника й перекладача місцеву поліфонію вдалося сяк-так опорядити, щоб уламки свідомості переважно молодих аборигенів склалися в естетично переконливу цілісність. Жадан поставився до харківської тусовки, наче мудрий садівник, котрий плекає культурні рослини, делікатно підрізує гілочки, прищеплює потрібне. І навіть бур’яни намагається не виполювати, а розглядати як природний сегмент буття. Хіба він трохи облагородив харківське буяння, приліпивши таблички з жанровими визначеннями нерозпізнаним офіційною наукою явищам сучукрліту. Тому замість поезій, оповідань чи п’єс у книзі подибуємо прокламації, телеграми, листи, таємні па – кети, рецепти й щоденники, які насправді є пое- зіями, оповідан – нями та п’єсами (іноді – їх уривками). Читачам, котрі не пошкодують часу для перегляду збірки, настійно рекомендую копати уважно: якщо тут, не лінуючись, попрацювати сапкою, можна зачепити справжню мармурову статую. Сам Жадан прекрасний і віршовано, і в поетично піднесеній післямові. Вирізняються, як на мене, міні-шедевр Катріни Хаддад «Барабашова», чорний гумор «Оповідок» Андрія Ульяненка, верлібри Ростислава Мельниківа. Перелік далеко не повний – із творів двох десятків авторів кожен, я в цьому впевнена, знайде щось суголосне своєму настроєві.