З Києвом було все зрозуміло від початку: це місто-свято, фінальна точка призначення і мрія довгих років. Навіть 17-річна версія мене, якій пощастило побувати у всіляких Ялтах, Алупках та Євпаторіях (хай тільки по одному разові), вірила, що не існує на землі місця, прекраснішого за Київ. Це й не дивно: до столиці вдавалося вирватися хіба що на кілька днів за цілий рік під час літніх чи зимових канікул. Останні я любила особливо. Місто в ошатних новорічних декораціях, в ореолі теплого світла ліхтарів і гірлянд, із натовпами щасливих святково вбраних людей на вулицях та мерехтливими вогниками вікон здавалося справжньою казкою. Але все хороше закінчується швидко, карета перетворюється на гарбуз о 12-й ночі, а коли київське новоріччя добігало кінця, починалася школа. І майже відразу зі школою починався Житомир. Останній завжди був анти-Києвом, антирадістю, антивсім хорошим. І на те в моєму світі чимало підстав.
По-перше, попри те що Київ — столиця й центр сусідньої області, а Житомир — «рідний» обласний центр, до Києва із Соловіївки можна доїхати тільки одним видом транспорту. Протягом 1990-х це були старенькі роздовбані Ikarus, а тепер класичні marshrutkas із відповідними атмосферою, контингентом і музичним репертуаром. Але ти сідаєш у цей — кгм — транспортний засіб у центрі Соловіївки, а виходиш у Києві. Із Житомиром усе складніше. Тут транспортних засобів у кращому разі два: маршрутка, автобус або будь-що, що їздить до Брусилова, із Брусилова, якщо пощастить, будь-що, що їздить до Житомира, а якщо не пощастить, до Київської траси чи просто «до траси» або «до Ставищ». І тільки звідти до Житомира. Якщо пощастить, одразу й відносно швидко, а якщо ні… І така подорож щоразу з’їдає по кілька годин (бо ж іще доїхати назад, бажано того самого дня) і тисячі нервових клітин. Навіть якщо тобі ще тільки «-надцять».
Чиатйте також: Борислав. Глибокий сон промислового містечка
По-друге, якщо Київ, як уже сказано, завжди був святом, казкою й передчуттям чогось дуже гарного, то Житомир асоціювався лише з нагальною потребою чи обтяжливим обов’язком. Відповідно ділилася в моїй уяві й топографічна карта Житомира. Відправною точкою кожного нашого житомирського поневіряння (бо жодного разу в житті я не поневірялась Житомиром сама, без когось із батьків) щоразу ставав автовокзал. Житомирський автовокзал зі своїми незмінними пластиковими стільцями (тобі завжди дістається надтріснутий), касами, які підтверджують існування машини часу в 60-х роках минулого століття, і буфетом, де, як стверджував тато, не страшно їсти лише пиріжки з лівером (тому я ніколи нічого там не їла), — це місце, з якого хочеться втекти якомога швидше і якомога далі. Навіть якщо тебе підганяють обтяжливі й нагальні обов’язки. Тому, оминаючи брудні ларки, ухиляючись від вихлопного диму старезних автобусів і натикаючись на інших обтяжених чимось терміновим і тому сердитих людей, ми застрибували в тролейбус номер 1 (мама завжди вчила, що якщо заблукаю, то треба знайти, де зупиняється тролейбус номер 1, бо ним можна доїхати в будь-яку точку Житомира) і вирушали назустріч черговому поневірянню.
.jpg)
Простором нагальних потреб незмінно залишався Житній ринок. І якщо вже потреби нашої родини ігнорували Брусилівський і Попільнянський ринки, до яких 15, а не 75 км відстані, то це справді було щось дуже нагальне. Велетенські карнизи, шпалери й інші будматеріали, з якими потім вкрай незручно їхати в автобусі, подарунки на вчительські свята, які тут можна було закупити оптом: і дешевше, і вибір «луччий». Але найчастіше одяг та взуття. Найчастіше зимові. Так-так, на картонці й у –25. «Ну як, по нозі нормально?» — «Якраз», — видихаю, готова от просто-таки в цих перших поміряних черевиках і йти з базару, бо навіть можливість зняти їх так, щоб там не лишилося півноги, у таку погоду викликає сумніви. «Може, ще щось подивимося?» — «Нє! (і молюся подумки, щоб моє бажання взяти саме ці черевики звучало достатньо переконливо, бо від морозу позводило на обличчі всі м’язи, які відповідають за правдоподібне вираження емоцій)».
Що ж до простору обтяжливих обов’язків, то в нього було дві основні архітектурні личини й ціла низка невід’ємних топографічних, кліматичних і декоративних атрибутів. Перша з таких — Житомирський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти на Михайлівській, де незмінно проводилися обласний та всеукраїнський етапи конкурсу Яцика, обласні олімпіади з української мови та літератури та ще зарубіжки й російської мови, які тоді чомусь не відокремлювали. Проводилися, звісно ж, наприкінці січня чи на початку лютого і, звісно ж, на вихідних.
Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро
До того ж завжди складалося враження, що для цього спеціально обирали дні або з найнижчою температурою й найсильнішими снігопадами за всю зиму, або, навпаки, з такою відлигою, щоб ноги мокли наскрізь за три кроки (бо треба було таки пошукати тоді інші черевики). Асоціювався ЖОІППО (так-так, це абревіатура назви) лише з блискучими важкими шторами, нескінченними шаблонними промовами, нещирими вітальними словами й білими холодними аудиторіями. Штори сліпили невиспані очі, промови найчастіше звучали надривною й театрально інтонованою російською, слова з року в рік були однаковісінькі, а в аудиторіях мерзли руки, з них випадала ручка, і мій малочитабельний «невідмінницький» почерк від того ставав іще гіршим.
Друга ж, Житомирська СЗОШ № 17, куди я і ще кілька сотень «щасливців» приїздили в нечисленні зимові суботи зі своїх віддалених районів писати олімпіади з усіх інших предметів, вимагала пішого паломництва від автовокзалу вулицею Київською (ах яка іронія!). Праворуч магазин меблів «Ліга-Нова», на даху якого, мабуть, ще й досі височіє гігантський синій стілець. Відтоді як уперше побачила його, я приблизно роки два була переконана, що цей стілець — найвизначніша пам’ятка в Житомирі: жоден новинний сюжет і жодне телешоу, де фігурував Житомир, не обходилися без бодай мимобіжного кадру з цим недолугим велетенським синім монстром.
Через квартал ліворуч єдиний тоді на весь Житомир торговий центр «Глобал UA» (всі інші ще називалися універмагами). «Там навіть твій «МакДональдз» є, Іро!» — чомусь дуже тішився тато, хоч я зовсім і не любила цей заклад.
А ще через квартал від «Глобал UA» пам’ятник якомусь радянському діячеві, тато казав, Дзєржинскому. (Як я аж тепер дізналася, насправді то було погруддя Григорія Шелушкова, зараз уже демонтоване. Радянського діяча демонтували, а «МакДональдз», звісно ж, на місці.) І оскільки в «сімнадцятки» не було смішної абревіатури, дорогою туди я розважалася, думаючи про те, що «МакДональдз» і Дзєржинского в Житомирі розділяє лише один квартал. Бо де таке, і справді, ще можливо, як не в Житомирі, думала, і мені було смішно. Проте відразу за Дзєржинскім приводи для розваг закінчувалися й починалися ті самі штори, промови й холодні аудиторії, що й у ЖОІППО. Тільки олімпіади були з історії України, правознавства й географії. А промови — лінивими, короткими й українською, яка місцями зістрибувала на суржик.
Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро
о закінченні олімпіадних мук не було ні часу, ні сил, ні бажання йти оглядати місто. Біля ЖОІППО ми похапцем стрибали в «одиничку», похапцем їхали на вокзал, поки їхали, я похапцем розповідала мамі, які були завдання і що я в кожному написала (мама ніколи до кінця не вдовольнялася моїми відповідями), на автовокзалі ми похапцем брали квитки на автобус до Брусилова, і добре, якщо між тим устигали десь погріти руки кавою в пластикових стаканах. Із «сімнадцятки» бігли таким самим похапцем пішки, так жодного разу й не зайшовши в «МакДональдз», хоч тато й думав, що він мені дуже подобається. А дорогу із Житнього до автовокзалу замість нагальних потреб обтяжували нагальні клунки.
І чи варто казати, що коли навіть траплялись якісь «об’єктивні» нагородження за мої яциківсько-олімпіадні старання, то це не було набагато приємніше. Ті самі штори, промови, блискучі костюми, «зараз ідуть енні класи, Іро, слухай, коли тебе покличуть», а наостанок виступ якогось ансамблю народної творчості у віночках і шароварах. То не була нагорода, це так не відчувалося.
Найкращою нагородою в щорічних квестах Соловіївка — Житомир — Соловіївка ставали й не гарні фотографії, не власна, наміряна своїми кроками карта міста, не побачені дивовижі, не відпочинок і не чудово проведений час, як бувало вже під час студентських поїздок різними куточками України. Та навіть і не куплені нові черевики чи светр. Теплий дім, гарячий чай із бутербродом, звук заметілі за вікном, а не у вухах, сухі шкарпетки й ковдра — і вже ставало байдуже, хто і з ким укладав Вестфальський мир, хореєм чи дактилем написано той вірш Бажана, Ніцше чи не Ніцше — автор афоризму «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» (а профілі «ВКонтакте» в декого були вже тоді!) і чи гарний вигляд матимуть нові штори на новому карнизі в моїй кімнаті.
А ще олімпіадний Житомир, а надто його кімнати — це було стресово та страшно. І в 5-му класі, і в 10-му, і в 11-му. Але оскільки я вже тут, думала, коли зачинялися двері й починався відлік часу, то нічого не залишається, окрім як думати, згадувати, вигадувати й писати. Я навіть сприймала це як своєрідний квест: якби тоді існувало поняття «квест-кімната», то саме так я уявляла б кожну зі своїх олімпіадних аудиторій. І навіть мета в усіх нас, зачинених у білій аудиторії ЖОІППО чи коричнево-рожевому класі «сімнадцятки», була одна — вибратися. Тільки от це «вибратися» мало в кінцевому підсумку трошки інше, ширше значення для кожного з нас, хоч і зрозуміли ми це, напевно, значно пізніше.
Вибратися з цих кімнати й холоду, зі штор і промов, з-за шкільної парти, зі щорічних житомирських квестів, із черевиків, у яких щозими мокли й мерзли ноги. Хтозна, чи чекає попереду нескінченна казка у святкових гірляндах, але принаймні попереду буде щось інше. І кожна мить, коли перед тобою відчиняються двері старенького автобуса, а двері білої аудиторії зачиняються за спиною, — це ще один ключ, важливий для того, щоб вибратися. Щоб дістатися точки призначення. І знайти там наступну підказку. І коли б нею виявилося запрошення на ще один квест до Житомира дорогами й вулицями, яких я не бачила чи які бачила, але не знаю, я швидко зібрала б рюкзак і сіла в маршрутку. Хай собі їде.