Питання в тому, як такі вчинки оцінює суспільство. Дев’ятий вал обурення, який здійнявся в гранчаку українського Facebook, — це нормальна реакція цивілізованих людей. Звичайно, її треба ділити на коефіцієнт політичних симпатій та антипатій. Можливо, чимало з тих, хто нині обурюється варварством квартальців, були б не проти послухати таку саму пісеньку про хату Ігоря Коломойського. Але, попри все, саме таку різко негативну реакцію зумовлює наш культурний код. За певних історичних обставин жінку можна навіть стратити, але цькувати її недостойно. Або, як казали в епоху «токсичної маскулінності», не по-чоловічому. Спалена хата також не привід для жартів. Бо в нашій народній пам’яті хати завжди палали в найтемніші часи, про які в нас складають зовсім інші, тужливі й моторошні пісні. Зрештою, такі методи видаються просто анахронічними: не те щоб «буремні 1990-ті» були аж так давно, але відтоді Україна все ж таки зробила кілька кроків у правильному еволюційному напрямку. Великі чорні джипи все ще в моді, але малинові піджаки вже ні. Корупція ще є, але бандитські війни зі стріляниною посеред міста все ж таки відійшли в минуле.
Розвивати думку можна далі, але не треба: хто розуміє, той розуміє. Мова ж про тих, хто жодних суперечностей не відчуває. Про тих, чий культурний код не передбачає навіть таких рамкових обмежень. Я кілька разів переглядав запис того номера, роздивляючись обличчя в залі. Звичайні людські обличчя без жодних ознак соціальної деградації. Доглянуті, охайні люди, які, судячи з чималої вартості квитків, навряд чи належать до неблагополучних верств, чиї етичні установки понищені вічною боротьбою за фізичне виживання. Вочевидь, саме тут пролягає один із головних розколів українського суспільства. З одного боку, ті, хто прагне накласти на себе культурні обмеження, а з другого — ті, кому ці пута ні до чого.
Читайте також: Хор Верьовки чи Коломойського? Реакції на скандальну пісню на "Вечірному кварталі"
Так, культура — то насамперед обмеження, які дають змогу шматкові розумної плоті набути власне людських якостей. Хвоста можна втратити і внаслідок прикрої випадковості, але це ще не робить людину людиною. Людина починається там, де «друга природа» бере гору над першою, де культура спочатку пересилює біологію, а потім і власні примітивні форми. Тому, коли я дивлюся на обличчя, які гигочуть над «квартальними» жартами, відчуваються масштаби конфлікту. Якими будуть підсумки президентства Зе-команди для економіки та безпеки, говорити поки що зарано. Але вже зараз можна точно сказати, що в культурній сфері почалася гра на пониження. Не те щоб попередники вирізнялися надзвичайним культурним рівнем, але нині складаються умови для реваншу попси в найширшому значенні цього слова.
Усі ці сумнівні жартики Зе-команди, усі ці «фішечки», від яких за кілометр відгонить кавееном, уся ця квартальщина, яка раптово здобула придворний статус, є сигналом для всіх, що тепер можна розслабитися. Це докорінна зміна парадигми. Учора з кожної праски закликали боротись, еволюціонувати, декомунізуватися, ставати українцем, ставати європейцем — одним словом, рухатися. Хай якими наївними або нещирими були ті чи інші заклики, вони задавали певний тон, певний настрій.
Аж тут «охрана, отмєна!» — влада оголосила безстроковий перекур. Звісно, нічого такого ні Зеленський, ні жоден із його міністрів не казав, але зміну настрою вловили всі. Те, що вже почало здаватися дикістю, хамством та анахронізмом, знову повертається в мейнстрим. Непристойності як були, так і залишаться непристойностями, але тепер їх можна не соромитись. Якщо вже міністр економіки каже, що читати книжки — це дурня, то чого вимагати від обивателя… «У нас демократична держава, і кожен має право жартувати, як йому видається», — каже прем’єр Олексій Гончарук, і з ним важко посперечатися, бо закон справді не регулює ступеня цинізму в гуморесках. Так само як не заборонено сякатися в пальці, хамити батькам чи ходити з портативною колонкою, увімкненою на повну гучність. Закон узагалі багато чого не контролює, і це правильно. Проте сфери, куди не дотягується рука закону, регламентує безліч інших, зазвичай неписаних норм. Якщо винести культурні норми за дужки, залишивши для себе тільки закон, то в підсумку отримаємо законослухняне варварство. Схоже, проговорювання таких банальностей усе ще має практичний сенс. Міністр культури Володимир Бородянський публічно вибачився за витівку хору, і це не може не тішити. Але для того, щоб зупинити загальний відкат, самих вибачень, хай навіть міністерських, буде замало. Потрібні консолідовані зусилля всіх, хто на них здатен. Інакше культурна планка опускатиметься й далі, зупинившись десь на рівні плінтуса.