Кут Тархан

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[637]

П’янкий терпкуватий аромат сухого цілинного степу, знамениті тарханкутські вітри, прямовисні білі скелясті береги, під якими плюскочеться найчистіше в Криму море, і дивовижні прибережний і підводний ландшафти приваблюють відпочивальників особливого типу. Сюди приїздять не лежати на пісочку, а відпочивати активно.

 
ФОТО з архіву дайв-клубу "Команда Екс"

 

 

Власне, тут і пляжів у класичному розумінні не так уже й багато – вони є тільки поблизу села Оленівка. Для завсідників Тарханкуту пляж – це місце, де зручно підійти до води. Краса скелястого берега не залишить байдужими навіть затятих скептиків. Якщо ж ви спуститеся до рівня моря, від скепсису не залишиться й сліду.

 

Перлини Тарханкуту – ландшафтне урочище Атлеш і зсувне узбережжя Джангуль (обидва є державними заповідниками місцевого значення). Величезні вапнякові скельні масиви Атлешу з гротами, бухтами, арками та печерами, підводними рифами, покритими м’яким килимом водоростей і щітками мідій, дивовижної чистоти смарагдова вода завжди викликали особливу прихильність кінорежисерів (тут знімали радянські блокбастери «Людина-амфібія» і «Пірати ХХ століття»). Менш відвідуваний, але завдяки цьому й більш дикий Джангуль виник у результаті масивного обвалу берегової породи, що створив на узбережжі химерне нагромадження, для кожного з яких захоплені шанувальники придумали власну назву: Триголовий Дракон, Кам’яне Серце, Поцілунок, Демон. На жаль, мандрівники більше не змо- жуть помилуватися справжньою окрасою урочища – скелею Кам’яна Квітка: кілька тижнів тому духи Джангулю припинили її існування грандіозним обвалом.

 

До Атлешу та Джангулю від Оленівки дістатися можна лише автівкою: туди, відповідно, 5 та 11 км ґрунтівкою. «Нерозкрученість» і відсутність будь-якої інфраструктури, зумовлена віддаленістю від населених пунктів і відсутністю нормальних доріг (на кам’янистих степових шляхах за пару місяців можна «вбити» навіть джип), сьогодні, як не парадоксально, є чи не єдиною гарантією збереження цих первозданних куточків дикої природи.

 

ФОТО: Галина Ключковська

 

 

Тарханкут як магніт притягує людей однієї «групи крові». Визначити представників цієї групи нескладно, їхні розповіді про знайомство з краєм розпочинаються на диво однаково: «Приїхав, побачив, закохався…». Так сталося і з підприємцем Максимом Нізіковим, власником бази відпочинку в Оленівці. Макс – інвалід-спінальник. 12 років тому його життя змінила автомобільна аварія. Та він не здався, й сьогодні у Вінниці має транспортне підприємство, створив спеціальну службу таксі й обладнав міські маршрути для інвалідів на візках. А в Оленівці спільно зі своїм другом, чем піоном-параолімпійцем із Броварів Олегом Іваненком, і за підтримки мера Оленівки планує створити всеукраїнську базу для реабілітації інвалідів-візочників: «Тарханкут – унікальне місце. Я вісім років їздив працювати в Італію й таку дику красу бачив хіба що на Сицилії».

 

В Оленівці й голова місцевої сільради, й директор школи не корінні мешканці, хоча годинами розповідають про історію цього краю. Не аборигени й більшість власників невеличких готельчиків і баз відпочинку (скажімо, назва «Смерекова хата» безпомилково вказує на походження власника), та й значна частина мешканців, котрі одного разу приїхали сюди – і залишилися назавжди.

 

Карма Оленівки – бути не банальним курортним селищем, а форпостом для тисяч дайверів |див. словничок|, які з’їжджаються сюди з усього колишнього «совка»: влітку населення села зростає приблизно вдесятеро – до 15 тис. осіб. Обслуговування дайверів – основна сфера зайнятості місцевого населення. Тут всюди можна побачити оголошення про прокат дайверського спорядження, а табличка «Житло. Повітря» ні у кого не викличе подиву чи посмішки.

 

ФОТО з архіву дайв-клубу "Команда Екс"

 

 

Красивішого підводного ландшафту, ніж на Тархані, як його називають мандрівники, знайти важко, та й не лише в Україні. Тому ще з часів СРСР Тарханкут – справжнє місце паломництва вітчизняних, і не тільки, дайверів.

 

Тут сама природа потурбувалася про ідеальний дайв за будь-якої погоди: якщо з одного боку від мису Тарханкут шторм, то з іншого – штиль.

 

Та щоб почуватися у воді як риба, спершу потрібно пройти нав чан ня – знати, що таке дайверська «споряга», як нею правильно користуватися, й оволодіти майстерністю «нейтральної плавучості» – зависати у воді на потрібній глибині, не тонучи та не спливаючи. Вага дайверських обладунків – приблизно 25 кг: на суші з ними не побігаєш. Ціна «споряги» вражає ще більше: якщо ви захопитеся дайвінгом, ваш гаманець полегшає на €1,5–3 тис. |див. довідку|.

 

Перед першим зануренням інструктори попереджають новачків, що не несуть відповідальності за їхнє подальше життя. І йдеться, звісно, не про фізичне життя (якраз у цьому сенсі професійному інструкторові можна сміливо довіритися), а про велику ймовірність кардинальної зміни світогляду. Дайвери жартують, що повітря з балона має наркотичні властивості: вдихнувши його раз, ви вже не позбудетеся цієї залежності. Киянин Денис Ставицький, який пірнає вже п’ять років, захоплюється технічним або діпдайвінгом. І хоча технодайвінг складний і ризикований, для Ставицького це не екстрим. Остан- нього хлопцеві вистачає і на роботі: «в миру» Денис – пожежник. Навпаки, Ставицький каже, що дайвінг дає йому спокій і гармонію: «Почуваєшся, ніби у відкритому космосі: невагомість і чорна невідомість унизу. Хоча треба бути обережним, бо на глибині понад 30 м є небезпека азотного наркозу |див. словничок|. У дайверів навіть є вислів: «Безодня покликала».

 

Дайвінг – взагалі заняття не для слабкодухих. Він вимагає залізної самодисципліни, сили волі, відповідальності за партнера, бо заняття це винятково парне. Основний ворог дайвера – паніка. Вона збиває ди- хання, що на глибині особливо небезпечно: швидке спливання може закінчитися кесонною хворобою чи баротравмою легень |див. словничок|. Інструктор київського дайв-клубу «Команда Екс» Ігор Горопа єв каже, що в Україні дайвінгу як бізнесу немає, наслідком чого, крім низки організаційних проблем на зразок пошуку авта, гіда чи човна для доставки до місця занурення, стають десятки небезпечних випад- ків щороку.

 

«Тут тьма «інструкторів»: тричі пірнув – і ти вже інструктор, берешся водити новачків. На Тархані навіть немає рятувальної служби: ми з МНС-никами щороку мусимо займатися порятунком людей. У тому ж Єгипті без сертифіката PADI вам ніхто не дозволить пірнати, тим більше – працювати з людьми. До того ж, там вам не дадуть торкнутися не те що «река» |див. словничок| – за шматочок корала ви заплатите штраф у сотні доларів. А у нас із дна тягнуть абсолютно все. Недавно тут, поблизу Чорноморського, знайшли на дні літак часів Другої світової, зараз від нього вже майже нічого не залишилося – розтягнули та здали на брухт».

 

ФОТО з архіву дайв-клубу "Команда Екс"