Народне повстання в Туреччині виявило глибокий розкол у тамтешньому суспільстві між ліберальними прихильниками світського устрою і консерваторами-ісламістами. Воно додало сумнівів у перспективах членства країни в ЄС і довготермінової лояльності до НАТО. Поглиблення авторитаризму та ісламізація за участю держави можуть віддалити Туреччину від західних сусідів і втягнути її в конфлікти на Близькому Сході.
Внутрішні фактори
На відміну від повстань Арабської весни заворушення в Туреччині – це не змагання між світським авторитаризмом і переважно ісламістською опозицією, а боротьба між урядом, що дедалі більше ісламізується, та прихильниками світської демократії. Її результатом можуть стати серйозний соціальний конфлікт, сповільнення вражаючого економічного зростання країни, що є фундаментом популярності уряду, та її ізоляція від партнерів по НАТО.
Адміністрація прем’єр-міністра Реджепа Ердогана зробила кілька суттєвих кроків для перетворення Туреччини на ісламську державу, де політика і релігія дедалі активніше перетинаються. За останнє десятиліття правляча Партія справедливості та розвитку (ПСР) взяла під контроль ключові інститути. Зокрема, зменшила вплив армії в політиці, заарештувавши сотні високопоставлених військових за звинуваченням у плануванні державного перевороту.
Хоча в більшості країн обмеження впливу військових на внутрішні справи розглядалося б як зміцнення демократії, у випадку Туреччини армія традиційно стояла на сторожі секуляризму. Та після внесення змін до Конституції генерали втратили свою політичну роль, а президент Абдулла Ґюль тепер безпосередньо втручається у їх призначення, не допускаючи неісламістів до вищого командування. Тим часом Ердоган більше контролює судову гілку влади, обираючи суддів, які беззмінно ухвалюють рішення на користь офіційної політики.
Опозиція звинувачує його в дедалі більшому авторитаризмі та нав’язуванні консервативних релігійних цінностей державі, що керується світськими законами. Протестувальники на вулицях Стамбула проголосили себе справжніми спадкоємцями Мустафи Кемаля Ататюрка, засновника й світського реформатора сучасної Туреччини, і твердо протистоять нібито теократичним настроям нинішнього прем’єра.
Читайте також: Світ про протести в Туреччині: Ердоган сп’янів від влади
Ердоган вирішив підірвати реформи Ататюрка після того, як переконливо виграв парламентські вибори у червні 2011 року – то була його третя перемога на перегонах. Про глибше проникнення релігії в політику свідчать заборони уряду на продаж алкоголю, арешти критично налаштованих журналістів та політичних опонентів, свавільне закриття доступу до YouTube і соціальних медіа. Критики звинувачують ПСР у намірах знищити спадок Ататюрка. Наприклад, молодь традиційно відзначала День Ататюрка 19 травня танцями і співами на стадіонах по всій країні. У 2012-му влада скасувала цю щорічну церемонію, стверджуючи, що громадськість не хоче дивитися на дівчат, які танцюють довкола в коротких спідницях.
Дедалі більше освічених турків, які живуть у містах і становлять середній клас, тепер виступають проти обмеження владою їхніх особистих свобод. Відтак те, що починалося як невеличкий протест захисників довкілля проти забудови в центрі столиці, дуже швидко переросло в національне повстання, що охопило понад 70 турецьких міст, зокрема Анкару та Ізмір (див. Тиждень, № 22, 24/2013). Хоча вуличні акції на сьогодні розігнано, репресивні заходи не зможуть усунути глибокі тріщини у турецькому суспільстві, які рано чи пізно виявлять себе знову.
Схоже, неоісламістський проект ПСР рикошетить, активізуючи громадськість. А Ердоган, замість того щоб шукати компроміси, засуджує протестувальників і звинувачує в розпалюванні заворушень зовнішні сили та внутрішніх терористів, у тому числі курдських повстанців. Він переконаний, що уряд виграє від підтримки більшості консервативних сегментів суспільства, які протистоять лібералізму міського середнього класу. Це нагадує підтримку Владіміра Путіна поміж сільського та робочого класу РФ, а також традиційних православних росіян.
Придушення нещодавніх вуличних протестів можна розглядати як перемогу уряду. Але тут багато залежить від того, чи наштовхнуть вони Ердогана на пришвидшення ісламізації, попри масове несхвалення. Якщо так, то громадськість ще більше поляризується, а Туреччина віддалиться від Європи та своїх союзників по НАТО. Основне питання для країни – національна ідентичність у майбутньому: чи розвиватиметься вона як світська європейська національна держава, як бачив це Ататюрк, чи перетвориться на більш політично-релігійну країну, що віддалить її від західних союзників і наблизить до Близького Сходу.
Новий османізм чи новий ісламізм?
Останніми роками зовнішня політика Анкари обертається навколо поняття стратегічної глибини міністра закордонних справ Ахмета Давутоґлу, в межах якого Туреччина розглядається як динамічна регіональна потуга. Відома ще як «новий османізм», ця програма передбачає активнішу політику в усіх сусідніх зонах, що колись перебували під контролем згаданої держави, а також виразнішу дипломатичну, політичну та економічну роль у сусідніх державах і навіть посередництво в регіональних конфліктах.
Основними об’єктами інтересу Анкари є Західні Балкани, де проживає кілька мільйонів мусульман, а також кілька країн, що не увійшли до ЄС. Відтак відносини Туреччини із західнобалканськими столицями стали інтенсивнішими, особливо в дипломатичному, культурному та економічному напрямах. Активізувалися взаємні торгівля та інвестиції.
Однак у своїй зовнішній політиці Стамбул зіткнувся із суттєвими проблемами. Переконати балканське населення в тому, що «османські століття були історією успіху», як заявив колись турецький міністр закордонних справ, буде непросто. Кілька національних і державних ідентичностей у регіоні сформувалися на ґрунті тривалого протистояння османському правлінню.
Якщо внутрішня політика Анкари наближатиметься до політики мусульманських держав Близького Сходу, а ісламізація переважатиме над секуляризмом, то балканські суспільства віддалятимуться від неї. Щоб зберігати свій вплив будь-де в Європі, Туреччині доведеться постійно демонструвати, що вона сучасна країна, яка не регресує в політичному розвитку. А це передбачає вибір на користь секуляризму, відкритості, релігійної толерантності та прозахідних настроїв.
Крім того, Туреччина межує з дедалі менш стабільним Близьким Сходом. Вона не може просто стояти осторонь, доки Іран розробляє ядерну зброю, протистояння між Тегераном і Саудівською Аравією загострюється, а Сирія потерпає від виснажливої громадянської війни, яка ризикує перекинутися й на Ліван і яка є не просто двобоєм між диктатурою та демократією, а боротьбою за владу між сунітською та шиїтською гілками ісламу, що стрімко захоплює Близький Схід. Конфлікт поглибився після виведення американських військ з Іраку та приходу ісламістських радикалів, які брали участь у різних збройних конфліктах і повстаннях Арабської весни.
Тривалий конфлікт між сунітами і шеїтами може змінити карту Близького Сходу. Уряди від Туреччини до Ємену, очолювані сунітами, прагнуть обмежити дедалі більшу регіональну потугу шиїтського Ірану. Повалення Саддама Гусейна змусило багатьох сунітських лідерів почуватися ще вразливішими. Крім того, нинішній іракський коаліційний уряд, очолюваний прем’єр-міністром Нурі аль-Малікі, перебуває під сильним впливом Ірану, а сунітські активісти засуджують Ірак як першу сучасну арабську державу під керівництвом шиїтів.
Турецький уряд шукає способи відгородитися від конфлікту, що поширюється Близьким Сходом, і водночас претендує на роль регіонального лідера. Але поки що незрозуміло, наскільки уразливою до радикальних мусульманських впливів зроблять Туреччину дедалі більші авторитаризм та ісламізм Ердогана.
Віддалення Заходу
Ісламізація Туреччини може серйозно підірвати як її західні прагнення, так і традиційні міжнародні союзи. У період холодної війни вона була надійним бастіоном від радянських посягань на Східне Середземномор’я. За правління Ердогана відносини між Москвою та Анкарою помітно потеплішали. Найяскравіше це виявлялося в тому, що остання уникала критики РФ за вторгнення в Грузію у серпні 2008 року. Багато інших держав регіону справді скаржаться, що Чорне море стало російсько-турецьким кооперативом і що це підриває їхній суверенітет.
Кремль уже деякий час намагається поглибити дистанціювання Туреччини від США та ЄС, щоб обмежити втручання Заходу в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Наприклад, Москва й Анкара виступили проти розширення антитерористичної морської операції НАТО «Активне зусилля» (Operation Active Endeavor) із Середземного моря до Чорного.
А ще зміцненню політичних і військових зв’язків між цими країнами сприяють деякі сегменти структури безпеки Туреччини, що не виявляють великого ентузіазму щодо реалізації демократичних реформ, яких вимагає ЄС.
Кремль робить Анкарі щедрі енергетичні та інші привабливі пропозиції, щоб зміцнити антиамериканське партнерство. Крім того, Росія стала одним із найважливіших економічних та енергетичних партнерів Туреччини. Ердоган, наприклад, погодився на будівництво «Південного потоку» через її територіальні води, що збільшить вплив Москви на європейських споживачів. А ще РФ грає на амбіціях Туреччини стати енергетичним посередником, обіцяючи їй поставки енергоносіїв та трубопроводи.
Хоча Ердоган, вочевидь, не хоче виводити свою країну з НАТО, особливо з огляду на військову модернізацію, яку пропонує Альянс, і свою роль у процесі ухвалення рішень, його політика може дедалі більше контрастувати з політикою США та ЄС. Послаблення світських військових призводить до напруження традиційно тісних зв’язків у середовищі армійської еліти й наштовхує на підозри про ісламські впливи в турецькій армії. А в міжнародному контексті прагнення Анкари здобути провідну роль на Близькому Сході як лідера пан’ісламського альянсу серед країн Арабської весни свідчить про переорієнтування із Заходу на Схід, що неабияк непокоїть її західних партнерів.
Що стосується європейського проекту Туреччини, то, попри 50 років зусиль, вона досягла обмеженого прогресу в наближенні до ЄС. Півстоліття тому, 1963-го, країна підписала Угоду про асоціацію з Європейською економічною спільнотою (ЄЕС). У квітні 1987-го подала заявку на формальне членство у Європейській спільноті, що є попередницею Євросоюзу. Остання підтвердила, що Туреччина врешті вступить до неї, але відклала рішення, посилаючись на недостатню економічну готовність країни й обмежені політичні реформи, а також погані відносини з Грецією та конфлікт із Кіпром.
За два останні десятиліття процес входження до ЄС затягнувся. У 1999-му Євросоюз визнав Туреччину кандидатом нарівні з іншими охочими, але його лідери вирішили розпочати переговори про вступ лише 2004-го. З різних причин вони гальмувалися. Європейські посадовці критикували сповільнення турецьких реформ, відтак у грудні 2006 року процес фактично призупинився. Президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу заявив, що графік вступу розтягнеться щонайменше до 2021-го. Однак, зважаючи на затятий опір членству Туреччини в ЄС деяких країн, наприклад Франції, ця дата видається дедалі нереалістичнішою.
Розчарування Анкари процесом входження до Євросоюзу і переконання, що багато західноєвропейських столиць навмисне не пускають туди мусульманські держави, сприяють переорієнтації Туреччини на Близький Схід та ісламізм. Під час візиту до Німеччини в жовтні 2012-го Ердоган запевнив, що його країна очікує завершення вступу до ЄС до 2023-го – 100-річчя від дня заснування Турецької Республіки. За цим крився чіткий меседж: якщо впродовж наступного десятиліття не буде позитивного результату, процес здобуття членства в ЄС може завершитися.
Відновлення відповідних перемовин було заплановано на початок червня, але за іронією долі його знову відклали через критику Євросоюзом дій турецьких правоохоронців щодо протестувальників у Стамбулі. Меседж мітингувальників теж підкреслює той факт, що демократичні якості Туреччини викликають неабиякі сумніви, а Ердогану буде непросто підтримувати імідж успішної й поміркованої ісламської держави, яка може слугувати прикладом для інших потенційних демократій в регіоні. За відсутності переговорів на високому рівні з представниками ЄС і ймовірного поглиблення внутрішньої кризи в Туреччині розкол між Європою та Анкарою може збільшитися й пришвидшити переорієнтування останньої на Близький Схід. А доки Брюссель втрачає будь-які інструменти впливу на турецьку владу, які мав раніше, чимало турків і самі можуть розчаруватися у привабливості членства в Євросоюзі.