У цьому місті я сидів в тюрмі.
Мій каземат – чотири на три. Все ж
мені крізь грати було чутно море.
Ілля Сельвінський
Іллю Сельвінського заарештували 1919 року в Севастополі білогвардійці. Мене заарештували влітку 1976 року в Одесі чекісти. Точніше, мене не «заарештували», а «затримали», оскільки у Вілена Павловича й Валерія Миколайовича ордера на арешт не було. В Одесу я приїхав у відпустку з товстим зошитом, щоби писати вірші на самоті. «Взяли» мене на пляжі. Я досхочу поплавав, кинув на топчан махровий рушник і підставив спину сонцю. І в цей момент я почув свої ім’я та по-батькові. Два громадянина показали мені посвідчення офіцерів Київського обласного КДБ і попросили вдягнутися. Я спитав, чи можна переодягнути мокрі плавки, та мені не дозволили. Мене посадовили до «Волги», й ми рушили. Мокрі плавки неприємно різали стегна. Штани вмить змокли, і збоку могло видатися, що я них надзюрив. Але «збоку» ніхто мене бачити не міг. За півгодини ми приїхали до Одеського КДБ. Мене провели до кабінету на третьому поверсі, посадили й кинули на стіл копії трьох самвидавівських книг – «Архіпелагу ГУЛАГ», «З-під глиб» і «Запрошення на страту».
– Ваші?
Я, як дисидент-любитель, знав, що зізнаватися не можна, й тому весь наступний тиждень непевно бубонів: «Не бачив, не читав, нікому не давав». Через мокрі плавки я застудився й часто просився до туалету. Одного разу Валерій Миколайович із надією у голосі запитав: «У вас що, тріпак?» До туалету мене водили широким коридором. Краєчком ока я бачив настінну газету «Дзержинець». Чекісти, як і всі радянські люди, боролися за перехідний червоний прапор, брали участь у соціалістичному змаганні. Цікаво, як вони там визначали переможців? Кількістю завербованих? Вагою конфіскованого самвидаву?
Ночували ми втрьох у готелі, а вранці дружно, обов’язково вервечкою, йшли до КДБ на допити. Якось Вілен Павлович і Валерій Миколайович привезли мене на пляж. Вони явно хотіли «урвати» свій кайф від відрядження на море. Валерій Миколайович був запеклим шахістом, і на пляжі він запропонував мені зіграти кілька партій. Я погодився. Доки ми чухали потилиці й пересували фігури, якийсь пляжник накидав малюнок нашої «групи». Валерій Миколайович і Вілен Павлович розхвилювалися: це суперечило їхнім інструкціям. Валерій Миколайович за трояка викупив малюнок і заспокоївся. За тиждень мене відпустили, нічого не добившись, але нагнавши страху. Після останнього допиту мене відвезли на пляж, де вічність тому раптом обірвалося моє колишнє безтурботне життя. Сонце так само світило, але вже якось мляво, море було синім, але зі свинцевим відблиском. Відпустка явно не вдалася. Я повернувся до Києва з порожнім зошитом. За два роки я поїхав з СРСР.
Вірш «У цьому місті я сидів в тюрмі» Ілля Сельвінський написав 1944 року. Цикл «КДБ та інші вірші» я написав у Празі влітку 2008-го. Ось найкоротший твір із цього циклу:
Разюче!
Коли Вілен Павлович виходив,
Валерій Миколайович втрачав до мене
інтерес.
діставав книгу шахових задач
й розв’язував їх, гризучи кінчик олівця.
Так ось хто розвалив СРСР!