Так, пізня, зріла весна, безперечно, найкраща пора, щоб бути тут.
У «Мистецькому Арсеналі» відбувся черговий «Книжковий Арсенал», напевне, найважливіша подія в культурному житті Києва, принаймні в травні. Незліченні тлуми відвідувачів, багато давніх знайомих, а водночас нагода для нових знайомств, ― і то на тлі книжок, книжок, книжок і зустрічей, дискусій, виставок та концертів, які їх супроводжують. Одне слово, ФЕСТИВАЛЬ. Я люблю цю атмосферу.
І хоча не є великим прихильником велелюдних подій, зустрічаюся в «Арсеналі» з людьми, з якими певною мірою солідаризуюся, інтуїтивно відчуваю близькість уподобань, можливо, навіть спільну перспективу, а може, і віру, що ми живемо не в ілюзорній дійсності, витвореній ЗМІ, надто соціальними медіа, а в дійсності, сповненій цінностей, які несе література. Цього разу я не тільки спостерігач, а й учасник фестивалю. І тому моя перспектива інша, ніж зазвичай.
Читайте також: Обабіч
Якщо скористатися назвою виставки, куратором якої став (Марущенко ― Невілл ― Курмаз), я зайняв позицію ОБАБІЧ. «Обабіч» ― дуже гарне, хоч і рідко вживане українське слово, яке не має однослівних відповідників у мовах, які я знаю і якими розмовляю щодня. Щоб передати його значення, треба вжити кілька описових лексем, утративши всю його поетичність.
Не знаю, чи життя обабіч ― це рецепт щасливого життя, але це досить непоганий діагноз стану, у якому перебувають мільйони українців. А може, і загалом добрий діагноз стану, у якому перебуваємо ми всі, незважаючи на те, де живемо і які наші погляди та політичні симпатії.
У каталозі виставки «ОБАБІЧ», демонстрованої в «Мистецькому Арсеналі», я написав: «Мій розум — маніпулятор, творець, інсценізатор. Наскільки я можу довіряти картині світу, яку він мені представляє? Якою мірою вона тотожна істині? Чи поза моїм пізнанням узагалі існує щось, що можна визначити як об’єктивну дійсність? Чи може світ, який нас оточує, існувати незалежно від наших органів чуття? Чи, можливо, все, у чому ми живемо, є лише ілюзією, найбільшою віртуальною сценою світу, складеною для нас власним розумом? Але чи можемо ми йому довіряти? Бачення не є пасивним сприйняттям зовнішніх стимулів. Навпаки, саме людський розум порушує питання дійсності та з непомітних зворотних сигналів вибудовує власний образ світу».
І далі: «Ми помічаємо виразно тільки те, на що звертаємо свою увагу, тільки те, що хочемо побачити. Решта, власне, майже все, розпливається, лишається непоміченим на далекому тлі. Ми бачимо зазвичай те, що полегшує рух уперед до поставлених завдань та цілей, і лишаємося сліпими до всього, що виходить за межі наших прагнень. І цього неспостереженого світу дуже багато, тож найчастіше ми не помічаємо його. Органи чуття — це наші інструменти пізнання дійсності, які допомагають здобути те, чого прагнемо. Однак за таку можливість, за зосередженість на чомусь дуже конкретному ми платимо сліпотою до решти. А втім, розуміння цього факту дає нам певний шанс. Відкривши для себе таке знання, ми усвідомлюємо, що зовсім не розуміли, що були сліпими».
Ми ненастанно шукаємо, ненастанно розчаровуємось і шукаємо знову, щоразу повторюючи собі, що чогось дорогою не помітили, не зрозуміли, знову були сліпими, жили міражами. Знову й знову обіцяємо собі, що цього разу скористаємося шансом, бо ж збагатилися досвідом і вже знаємо більше.
Читайте також: Шрам на шкірі
Серед тлуму відвідувачів цьогорічного «Арсеналу», як і завжди, було багато відомих постатей, багато теперішніх, а невдовзі вже колишніх міністрів, політиків, були вже колишні президент і перша леді, вже більш невимушені та вільні. Їх вітали щиріше й сердечніше. І хочеться вірити, що тепер, навчені досвідом, вони здатні прозірливо поглянути в минуле і, головне, у майбутнє. Проте мені не дає спокою сумнів: якою мірою вони зрозуміли, що були сліпими, і що може спіткати тих, хто не здатний глибоко усвідомити це? Є одна оповідка, яку часто розповідають психологи. Про курку та лисицю. Курка в ситуації несподіваної загрози не бореться і навіть не тікає, а ціпеніє без руху, вдаючи, ніби її немає, ніби її не видно, сподіваючись, що лисиця її не помітить і лишить у спокої. Зате лисиця не сліпа, не наївна і, мабуть, не сповнена милосердя.