Купівельна неспроможність

ісля кількох місяців еко­­­­­номічної кризи могли спорожніти не тільки полиці продуктових крамниць, а й речові ринки. Особливо якщо врахувати падіння імпорту, обсяги якого, за даними НБУ, в лютому зменшилися до $3 млрд – на 54% рік до року. Саме з такими думками ми їхали до Хмельницького, на третій за обсягами оптовий речовий ринок країни (після Одеси і Харкова). Проте побачили дещо інше: імпортні товари і далі домінують на цьому ринку.

 

 

 

Пообідня пора четверга тільки-но розпочалася, а на оптовому речовому ринку Хмельницького практично нікого немає. Ситуація нетипова: торгівці, які у вихідні працюють на роздрібних ринках, зазвичай скуповуються на гуртівнях у будні. Лише деінде останні реалізатори прибирають свої товари у залізні контейнери. Вітер ганяє між рядами обгортки та порожні пластикові стаканчики. За ними можна зрозуміти, чим харчуються продавці: чіпси, ліптон, маккава.

 

Аж ось невеличке скупчення народу. Виявляється, власник кількох контейнерів зібрав дівчат-реаліза­торів і допікає їх за маленький виторг. Вони продають весільні сукні та інші супутні товари. Сидять сумні, ніби це їхня провина, що під час кризи дівчат заміж не беруть, а тому немає продажу. І справді, за даними Держкомстату, в січні – лютому 2009-го обсяги товарообороту були на 10% нижчими, ніж торік. І це при тому, що ціни за цей час зросли майже на чверть. Тож реальний товарооборот знизився суттєвіше, ніж свідчить статистика.

 

Старожили кажуть, що раніше життя на ринку кипіло і вдень, і вночі. У п’ятницю, коли оптова торгівля мала би пожвавішати, покупців теж було небагато. «Ось бачите поміж людей жіночку з торбами? – запитує місцевий підприємець Сергій Барзас. – Це – покупець, а решта – такі самі підприємці, як і я, вештаються по ринку, бо немає торгівлі».

 

Ще одним індикатором жвавої торгівлі є забиті автобусами стоянки. У Хмельницькому трапляються лише поодинокі «Ікаруси», трохи мікроавтобусів, а то здебільшого легковики. Віктор, підприємець із Білорусі, пояснює, що раніше приїздив на цей ринок ледве не щотижня, а тепер – лише раз на місяць, бо у зв’язку з кризою стало невигідно возити товари часто і багато. Завбачливі оптовики закупили товар, тільки-но починалася криза. У першій половині 2008-го, коли зміцнилася гривня, чимало підприємців перейшли на обрахунки витрат у національній валюті, дехто має і гривневі кредити. Тому, щойно почалися осінні валютні коливання, торгівці закупили продукцію ще за старими доларовими цінами. Найбільший зиск отримали ті, хто купував оптом в Одесі розмитнені товари, та ще й за гривні. А тепер… Після стрімкої девальвації гривні імпорт помітно зменшився.

 

 

 

Напевно, у найскрутнішій ситуації після падіння курсу гривні опинилися ті хмельницькі підприємці, які шиють одяг з імпортної сировини (вітчизняні тканини виробляються в недостатньому асортименті, сумнівної якості, але продаються за цінами на рівні світових). Наприклад, Галині Кравчук внаслідок збільшення витрат довелося звільнити дві третини з 34 працівників цеху. Тепер вона разом із синами намагаються розпродати складські запаси – простояли на ринку з п’ятої ранку до години дня, наторгували лише 600 грн і зачинилися.

 

У радянські часи жартували, що всі фірмові джинси шиють на Дерибасівській в Одесі. Жарти жартами, але в останні роки вітчизняний легпром і справді почав підніматися. Хоч і з імпортними ярликами, а таки з’являлись українські куртки, светри, сорочки, штани, взуття. На наших фабриках навіть шиють речі екстракласу. За офіційною статистикою, більшу частину продукції вітчизняного легпрому експортують не до колишніх республік СРСР, а до Франції, Італії, Німеччини, Швеції…

 

 

Чимало експертів вважають, що в умовах подорожчання якісного імпорту покупці мають переключитися на дешевші товари, які про понують на речових ринках – базарах. У Києві, до речі, такі очікування підігрівали новини про закриття або переїзд магазинів для середнього класу з центру на околиці.

 

Проте, як з’ясувалося в Хмельницькому, речові ринки не готові запропонувати якісні й дешеві товари для середнього класу. Ані «Колінзів», ані «Мадоків», ані «Левісів» на прилавках ми не побачили. За якістю вироби нагадували радянські джинси, схожі на фабричну робу.

 

Сорочки, верхній одяг, нижня білизна, взуття – усе дуже низької якості, хоча й коштує відповідно дешево, як за нинішнього курсу гривні. За словами торгівців, постільна білизна, наприклад, подорожчала лише на 10–15%. Більше ціни підняти не можуть, бо й за такої вартості торгівлі практично немає.

 

Підходимо до жіночки, яка торгує взуттям. Просимо розповісти, чи мають попит вітчизняні кросівки або черевики. Вона демонструє виріб, чомусь маркований під імпорт і схожий на щось середнє між черевиком, кедом та кирзачем. Таке взуття найдешевше, але купують його погано, бо вже за місяць може розвалитися.

Найкраще продається «угорське» взуття. Проте після ретельного вивчення виявилося, що вироблене воно в Китаї. «Раніше ми носили гарні речі з Чехії, Польщі, Угорщини, – пояснює Володимир Головня, торгівець штанами власного виробництва. – Тепер європейських виробів не знайти, все завалено дешевими китайськими». Китайці швидко усвідомили, що споживачів цікавить не так якість товару, як наявність лейби, і завалили ринок а-ля фірмовою продукцією. Українські виробники конкуренції не витримують. Як пояснив Володимир Головня, підприємці, які ввозять китайський товар фурами, платять єдиний податок – лише ­­60 грн на місяць.

 

 

 

Протягом року Тиждень побував на трьох найбільших оптових речових ринках країни: в Одесі, Харкові та Хмельницькому. Практично скрізь ми стикались із засиллям дешевого імпорту з Китаю, Сирії, Індонезії тощо. Більшість побачених нами товарів навряд чи пройдуть контроль сан­епідстанції чи організації із захисту прав споживачів. Однак за провінційних зарплат (у середньому 1800–1900 грн на місяць) ці товари мали і матимуть мільйони своїх покупців. Тим більше в умовах економічної кризи, безробіття та зниження рівня доходів домогосподарств.