Всім привіт!
Коротке оновлення, спочатку незаплановане, а потім присвячене кільком «гарячим точкам» на полях бою в Україні.
Куп’янськ-Сватове…
Коли я писав свій останній «апдейт» (звіт за 13.11), надійшла новина про масштабний російський наступ на Куп’янськ. Знадобився деякий час, щоб з’ясувати, що саме відбувається: зрештою, виявилося, що після серії авіаударів (частково з УМПК, частково в стилі «стріляй і тікай») та масованого артилерійського обстрілу Куп’янська, росіяни атакували з півночі – вздовж залізничного валу з боку Сірківки, а потім по частково зруйнованому мосту через річку Гнилицю – і зуміли фактично дійти до північної сторони міста. Про те, як далеко вони зайшли, свідчить знищення цього бронетранспортера МТ-ЛБ фактично всередині Куп’янська (з ПТРК).
Це було неабияке досягнення: не лише прорвати українську лінію фронту, але й заглибитися щонайменше на 5 км вглиб українських позицій…
Наскільки мені відомо, саме 116-та мехбригада (ЗСУ) пішла в контратаку першою, і, схоже, їй вдалося розбити російську штурмову групу, яка увійшла в місто ввечері 13.11. Однак, за повідомленнями, ситуація «залишається гарячою»: російські авіаудари і артилерійський вогонь й далі надзвичайно інтенсивні, а додаткові російські штурмові групи просувалися вздовж залізничного валу вдень і ввечері. Схоже, що забезпечили собі широкий плацдарм на південь від Гнилиці (не можу перестати на цьому наголошувати: зверніть увагу на «росіяни і їхні плацдарми»), а потім закріпилися на схід і захід від залізничного валу, аж до колишньої рибної ферми на північ від Куп’янська.
Цей об’єкт складається з комплексу валів, що оточують близько трьох десятків ставків. Звичайно, ґрунт всередині цих ставків «в основному сухий, але фактично болотистий». Однак, саме ставки забезпечують надійний захист російським військам. Це те саме, якби вони побудували складну мережу окопів (і вони, безумовно, збираються розширити отриману «систему укріплень» найближчими днями).
Це нагадує мені схожу ситуацію – або принаймні схожу місцевість – яка сталася на півострові Фав на півдні Іраку в лютому 1986 року: вночі під проливним дощем іранці перетнули Шатт-аль-Араб, а потім захопили «соляну ферму» на північ від аль-Фав. Вона також складалася з системи валів, дамб і ставків. Коротше кажучи, іракці не змогли вибити їх звідти протягом наступних двох років, незважаючи на майже повну перевагу в повітрі, втрату переваги в артилерії і втрату майже десятка бригад у військах під час контратак. Іранський напад, а потім багатомісячні іракські контратаки майже зламали хребет іракській армії… Що врешті-решт «спрацювало», так це масоване застосування хімічної зброї у квітні 1988 року… А оскільки українці її не застосовують та їм ще й не вистачає артилерійських снарядів… ну, я впевнений, що решту ви вже зрозуміли.
Як таке могло статися?
Спрацювало кілька факторів. Перший – це «залізничні вали». Як і в Очеретиному у квітні, так і протягом тижнів і місяців після цього (весь час, поки росіяни наближалися до Покровська), їм вдавалося прорватися, просуваючись вздовж залізничного валу. Залізничні насипи складаються зі спресованого ґрунту та гравію, і тому їх дуже важко замінувати. Як і в районі Очеретиного, ЗСУ, очевидно, не мінували і не встановлювали загородження вздовж цього валу, а також не подбали про те, щоб підірвати вал у кількох місцях, щоб зробити його непрохідним для автотранспорту. А далі росіяни тижнями (за потреби місяцями) вели розвідку БПЛА, зондування спецназом, поки не дізналися, де українські позиції, які охороняють цей «шлях», де мінні поля, де чіткі лінії проходу через мінні поля: проникли вночі, впоралися з українськими позиціями і пробили оборону.
Загалом: таки шкода, що я мав рацію ще в березні. Росіяни знають, що якщо вони хочуть отримати Лиман і Слов’янськ, то мають спочатку повернути Куйбишеве. Звичайно, вони не можуть реалізувати всі свої плани (наприклад, вісь «Часів Яр» цього року не спрацювала), але – і як би не були некомпетентні та безідейні «вишестощі органи» – у них завжди є генеральний план і контрольний список. Завжди можна розраховувати на те, що вони будуть сумлінно слідувати їм, «пункт за пунктом».
Покровськ-Курахове…
Ця операція також «розвивається за (російським) планом»: по суті, група «центр» (ВСрф) утримує 46-ту повітряно-десантну в Кураховому, намагаючись обійти її з глибокого флангу – разом з 33-тьою мехбригадою і 79-тою ОДШБ – через Сонцівку на півночі і, за останніми даними, через Трудове і Успенівку на півдні.
Без сумніву, всі три українські бригади воюють фантастично (і фанатично). І контратака 59-мої мотопіхотної на Сонцівку була напівуспішною: просування росіян вдалося зупинити на північній стороні села. Однак їхня перевага очевидна, оскільки вони зайняли Вознесенку і Новоселидівку, а також увійшли вчора в Берецьке, що на північ від Курахового, і продовжують наступати на Дальнє, що на південь від Курахового. Тим більше, що якийсь бідолага з ЗСУ віддав наказ замінувати Курахівську дамбу, що, в свою чергу, осушило озеро Вовоча – відкривши таким чином велику прогалину в лініях 46-тої аеромобільної (іншими словами: так, той, хто досі наполягає на тому, що «росіяни підірвали Курахівську дамбу», просто невіглас… чи принаймні прикриває чергову помилку в лавах українського командування).
Звичайно, багато інших російських успіхів стали можливими завдяки потужним авіаударам, великій кількості БПЛА тп масованим артилерійським обстрілам, які – й у цьому немає жодних сумнівів, щонайменше у випадку цього бою – завдають втрат ЗСУ. Ось один з прикладів – M109 33-го мехкорпусу, підбитий «Ланцетом»:
Цей Leo2 також був підбитий і покинутий – але принаймні на відстані близько 1000 м за лінією фронту: це дає надію, що 33-й батальйон зможе повернути його цілим і неушкодженим для ремонту:
Менше пощастило цьому Т-72М 79-тої аеромобільної: він був підбитий і покинутий, а потім підпалений під час прикриття відходу підрозділів цієї бригади з району Романівка-Єлизаветівка.
Більше того, зараз доля більшої частини 79-тої аеромобільної залежить від того, що я називаю «113-тою бригадою ТРО» – насправді це 6-7 розрізнених і виснажених батальйонів з абсолютно різних бригад, кинутих Сирським (занадто пізно) на латання дір південного сектора фронту після того, як росіяни захопили зруйнований Вугледар.
УТОЧНЕННЯ: забув звернути вашу увагу на підрозділи ВСрф, які штурмують район Курахового з півдня. Наприклад: 5-та (гвардійська) танкова бригада. Звісно, не особливо відома частина, та ще й одна з багатьох, яку довелося повністю переформувати після битви під Ізюмом у березні 2022 року. Однак з того часу це одна з «найбільш тверезо/розумно керованих» російських частин у цій війні. 36-та мотострілецька бригада також є «пристойним» підрозділом: це не «піхота-камікадзе» з безглуздими командирами, як у 155-й та 810-й морських піхотних бригадах. 5-та і 36-та дуже добре спрацювалися під час фінального штурму Вугледара.
До речі, на південний захід від Курахового росіяни також наступають широким фронтом у районі Великої Новосілки. Кажуть, цей район захищає більша частина 128-мої гірсько-штурмової бригади (за винятком її єдиного мотострілецького батальйону, майже знищеного під Шахтарськом наприкінці жовтня): це, а також велика кількість мінних полів, що залишилися від кампаній 2023 року, робить принаймні «ймовірним», що фронт ЗСУ на цій ділянці може встояти.
Переклад: Ірина Жигалюк
Редакція: Ростислав Семків
Оригінал