Заходжу до купе 92-го потяга Львів — Київ. Там чоловік років тридцяти намагається опустити сидіння — не вдається. Потім питає в мене англійською, як це зробити. Я допомагаю. Ми знайомимося. На шиї в нього шалик футбольного клубу «Атлетік» з Більбао. Але сам він з Ірландії. Шалик подарувала дівчина. Він, до речі, у ньому потім і ліг спати на верхній полиці. Каже, що їде до Києва на кілька місяців — якийсь проєкт. Працює інженером. Окей.
Після недовгих наших теревенів дістає книжку й починає читати. Я придивляюся. Солженіцин. «Архіпелаг ГУЛАГ».
Прочитав сторінок сто — якраз, певно, поки чекав на літак, потім на потяг чи автобус. Мабуть, прямуючи до України, вирішив почитати щось тематичне, і це, очевидно, виявилося найвідповіднішим.
— Солженіцин вважав, що Україна — це Росія, — кажу, пригадавши фото з інтернету, на якому Путін кладе квіти на могилу цього російського письменника.
Звісно, можна було пояснити витонченіше, але для того треба більше практикувати англійську.
— Так, я знаю, — відповів він. Далі я запитав його, чи читав він українських письменників. Відповів, що тільки Андрія Куркова.
— Він пише російською, — уточнив я.
Попутник усміхнувся. Як мені здалося, гіркувато. Інших він не читав, бо не бачив у книгарнях. Принаймні так стверджує. І запитав мене, кого б я йому порадив. Я назвав декількох, кого, найімовірніше, переклали. Він записав їх у пошарпаний блокнотик. А я думаю: невже дійсно нема наших авторів у книгарнях за кордоном? Постійно ж у соцмережах хтось повідомляє, що його переклали. Плохій точно мав би бути. Але от людина каже, що нема. І я не можу поїхати й перевірити.
Потім ми говорили про футбол, крикет, регбі. Про те, як війна руйнує сім’ї. Як він живе на кілька країн — по кілька місяців. І це теж погано для стосунків.
Ірландець потім запитав, що читаю я. Закінчую «Беззастережну капітуляцію» Івліна Во, британця.
Цікаво, чи не подумав він, ірландець, про Во так, як я про Солженіцина. Навряд, адже сам кілька місяців на рік живе в Лондоні, як з’ясувалося. І Во добре знає. Знову ж таки, це якщо цілком вірити йому, ірландському інженеру в шалику «Атлетіка» з Більбао…
Третій пасажир нашого купе привітався російською і потім увесь час мовчав.