С трімке піднесення української та білоруської національної самосвідомості в період Перебудови наприкінці 1980-х років, зростання інтересу до рідної мови, історії, етнографії та фольклору викликали велике занепокоєння в органах КГБ та комуністичної влади. Для протидії їм було започатковано відразу кілька політичних проектів, базованих на ідеї конструктивізму: мовляв, нація є «уявною спільнотою», котру створюють інтелектуали, тому, в разі чого, її можна подрібнити й сформувати нові, лояльні народності. Одним із найяскравіших, найекзотичніших і водночас найжахливіших дійств було відродження «народу ятвягів» і «ятвязької мови» на українсько-білоруському Західному Поліссі.
Політична реінкарнація
Лідером цього політичного руху став поет і журналіст, викладач Мінської школи міліції Мікола Шеляговіч, який був на гачку в КГБ. У квітні 1988 року він створив суспільно-культурне об’єднання «Полісьсе», яке виступало за «відродження західнополіської мови й культури» та за визнання західних поліщуків самостійною нацією. На сторінках преси цей діяч цілеспрямовано доводив, що поліщуки – не білоруси, а нащадки балтів, «ятвяги», які мають власну мову – «ятвязьку».
Від 1989 року був налагоджений випуск газети «Збудінне» («Пробудження»), в підзаголовку якої значилося: видання Ініціативної ради руху за відродження Ятвязі. Видавали її щодва тижні химерною сумішшю української та білоруської мов, де переважали цілком вигадані слова. Це наріччя визначено було як «етвежа волода», або «рэмза». Слід зазначити, що взагалі перші виступи Шеляговіча про потребу відроджувати білоруське Полісся викликали зацікавленість в українських інтелектуалів-поліщуків, вони були готові простягнути йому руку й діяти спільно, та коли об’єднання «Полісьсе» вже створили й стало зрозуміло, що йдеться не про підтримку народної культури, а про банальний сепаратизм, наші співвітчизники припинили контакти з цим активістом.
Читайте також: Terra Sudorum. Хто такі Ятвяги
Політичне спрямування самозваних ятвягів було цілком прокомуністичним і проросійським. Допомогу «Полісьсю» надавали міністри уряду й депутати Верховної ради БРСР, партпрацівники, керівники державних організацій, директори провідних фабрик і заводів, новоспечені бізнесмени, а також усемогутній КГБ. Малочисельних сепаратистів добре фінансували.
Вождь «ятвягів» стверджував, що Білорусі не існує, в ній не може бути єдиної мови й культури, немає і не буде ні інтелігенції, ні державності, що все білоруське – це минуще, випадкове, несформоване, а головним ворогом проголосив націоналістів. Організація фактично виступала за відокремлення Західного Полісся від республіки. У крайньому разі Шеляговіч пропонував заснувати білорусько-поліську федерацію. Лунали навіть заклики до створення контрольно-пропускних пунктів і місцевої національної гвардії. Проте вони так і залишилися закликами. Висували й територіальні претензії до України.
У квітні 1990 року була проведена Західнополіська (Ятвязька) науково-практична конференція, що оголосила про право населення Берестейщини, Пінщини, а також української Волині й польських Підляшшя та Холмщини на формування самостійного етносу. Конференція мала відбутися в Пінську, але місто виявилося не готовим до такого дійства, тому її перенесли в Мінськ. Деякі доповіді виголошували «ятвязькою». Авторитету зібранню сепаратистів додав той факт, що появу «ще однієї літературної мікромови» радісно привітали провідний радянський славіст, знавець народної культури Полісся, етнолінгвіст Нікіта Толстой з Інституту слов’янознавства та балканістики АН СРСР, а також його учні – Алєксандр Дулічєнко з Тарту, Олєґ Поляков із Вільнюса та Фьодар Клімчук із Мінська, уродженець Полісся. Зауважмо, що через п’ять років академік Толстой візьме участь у з’їзді русинських сепаратистів у Словаччині й так само схвалить кодифікацію «карпаторусинської літературної мікромови». Там-таки виступить інший гарячий апологет русинства, а також укладач двотомного словника російської нецензурної лайки Алєксандр Дулічєнко.
Від «рэмзы» до зросійщення
Натомість деякі білоруські громадські діячі та літератори, наприклад Ніл Гілєвіч, Зянон Пазняк, різко виступили проти заяв Шеляговіча, справедливо побачивши в них слід спецслужб і загрозу територіальній та національній цілісності Білорусі. Тим часом етнографи показали балтське коріння всіх білорусів, а не якоїсь однієї групи. Діяльність об’єднання «Полісьсе» поступово припинилася, не діставши підтримки серед власне поліщуків, яким лишилася чужою і малозрозумілою штучна «ятвязька» говірка-«рэмза». Видана нею книжка – підручник із гри в шахи – стала першою і останньою. Невдалими були спроби створити «Суйдіння», тобто Рух західних поліщуків, Ятвязьку національну та Західнополіську крайову партії.
У 1991 й 1992 роках Шеляговіч за підтримки Толстого ще брав участь у конгресах слов’янських культур у Любляні як представник «ятвязької культури», а в газетних кіосках Брестської області та Мінська ще можна було придбати курйозну газету «Збудінне», яка трохи експериментувала з писанням латинським алфавітом. Та згодом Мікола Шеляговіч відійшов від поліщуцтва і «ятвязького» кунігаства й перетворився на одного з найуспішніших мінських бізнесменів. 1994 року висувався кандидатом у президенти Білорусі, згодом виїхав до Калінінградської області Російської Федерації.
Щойно до влади прийшов Аляксандр Лукашенка й перевів на російську білоруськомовні та навіть двомовні школи, «ятвяги» загадково зникли. Наче ніколи не й було. Не залишилося жодного прихильника їхньої ідеї чи носія «західнополіської літературної мови». Бо всі вони були міражем, створеним КГБ й ФСБ. Нещодавно Лукашенка, який колись на засіданні сесії Верховної ради боронив «Полісьсе» від націоналістів, записав до своїх заслуг те, що він не допустив розколу країни й створення Поліської республіки. Хай там як, а повернення ятвягів, яке мало розколоти білоруську й українську нації, не сталося.