Днями одне з російських опозиційних видань (так-так, такі ще є) знову виступило з пропозицією негайної десталінізації (вона ж декомунізація, вона ж дерадянізація). Як казав персонаж Фрунзика Мкртчяна в «Міміно», «я так хохотался».
У Росії зводять пам’ятники Сталіну й Івану Ґрозному, у Тулі одну з вулиць збираються назвати іменем Мотороли, диктатура та цензура наступають і виграють, методи правління нинішнього керівництва шлють гарячий привіт товаришеві Сталіну й обіцяють наздогнати й перегнати його власні методи. Росія — здібна країна, вона зможе. Реальність останніх двох років показала це як ніколи чітко.
Все, що починається з префікса «де-», ні легким, ні однозначно справедливим бути не може. «Де-» завжди означає масований та агресивний злам. Декомунізація, денацифікація, деполітизація, деклерикалізація, делєнінізація, деномінація, девальвація — все, що починається на «де-», лишає за бортом величезну кількість людей. Будь-яке «де-» означає більшою чи меншою мірою соціальний злам. Чи принаймні надлам. У масштабах величезної країни, перевантаженої купою політичних, соціальних і комунікаційних проблем, де приблизно 17% населення за межею бідності, будь-яка додаткова агресія — це розріз по живому.
Читайте також: Зацементована пам’ять
У слові «декомунізація» особливе лукавство, адже воно означає «усунення силовим методом усього того, що було раніше насаджене силовим методом». Сама по собі ідея відмови від більшовицького спадку, використовуючи більшовицький спадок, — це оксюморон. Особливо в нинішній Росії, у сьогоднішній момент її авторитарної історії. Коли міністр культури ратує за негайне перейменування станції метро «Войковська», названої на честь одного з убивць останнього російського імператора, а інший провадить політику повсюдного ідеологічного втручання в культуру, це навіть не смішно. Це має руйнівний вплив на колективну психіку. Коли щоночі спеціальні бойові загони знищують квіти на місці вбивства Боріса Нємцова й місцева влада пояснює ці дії неможливістю облаштувати меморіал у центрі міста, а за 200 м від того місця під кремлівською стіною стирчить мавзолей одного з найбільших у світовій історії злочинців, то про яку декомунізацію взагалі можна говорити?
Декомунізація Росії насправді сталася понад 25 років тому, перед розпадом СРСР. То була єдина й справжня декомунізація. Вона відбулася добровільно й насамперед завдяки саме щирому бажанню людей більше не жити за законами, вибудуваними більшовиками в 1917-му. Країна добровільно відмовилася від комуністичної ідеології. У серпні 1991-го була спроба відкотити назад, коли група дідків від КПРС намагалася змістити Ґорбачова й повернути стару ідеологію насильницького загального щастя й рівності. І саме проведена трохи раніше декомунізація не дала ГКЧП здійснити державний переворот. Тоді заодно знесли пам’ятник Дзєржинскому на Луб’янці перед будівлею КГБ, але то був лише символічний жест, що означав розправу над верховенством КГБ у головах людей, а водночас і в реальному житті. Усі подальші зноси пам’ятників більшовицьким вождям, перейменування вулиць і міст, відмова від більшовицьких атрибутів у вигляді червоного прапора, герба та гімну теж мали символічний характер.
1990-ті минули в атмосфері радісного й кривавого хаосу: свобода слова затьмарювалася постійними вбивствами підприємців у малинових піджаках, розквіт малого бізнесу тьмянів перед багатомільярдними крадіжками з держбюджету, зарплати стали вимірюватися десятками й сотнями тисяч рублів, і це тішило, але й означало катастрофічну інфляцію, і це лякало. Але головне — Росія, яка звикла жити, за словами Маяковского, «с Лениным в башке», звільнилася від цієї застарілої ідеологічної пухлини.
Проте рецидиви трапляються не тільки у хвороб тіла, а й у хвороб суспільства. Колективна свідомість не впоралася із завданням: у 2000-х країна повісила собі на шию ярмо у вигляді президента-чекіста, поставивши хрест на декомунізації та дерадянізації 1990-х. Через деякий час Росія поринула в такий більшовицький вир, що брєжнєвські часи й не найдурнішим людям стали здаватися раєм порівняно з путінськими. 86% населення однієї сьомої частини суші вітали прихід нової чекістської ери, підтримавши і війну в сусідній країні, і війну на Близькому Сході, і розгул мракобісся, і розвал систем охорони здоров’я та освіти, і цензуру. Більшовизм повернувся в Росію знову у вигляді трагедії, оминувши стадію фарсу. Скинути його, тобто декомунізувати країну, можна тільки за добровільного бажання найактивнішої частини нації. Але спершу треба виростити націю, потім її активну частину й після того бажання. А це може статися ще ой як нескоро.
Читайте також: Ламати не можна зберегти
До речі, щодо пам’ятників та інших форм увіковічення, а також розправи з ними. Будь-яке знесення символу, як і будь-яке «де-», болюче для великої частини суспільства. Як, утім, і незнесення для іншої, теж великої. А над компромісом чомусь ніхто ніколи не думав. Тільки «зносити — не зносити». А він є, причому необразливий ні для тієї, ні для тієї сторони. Наприклад, сверблять руки знести пам’ятник Лєніну. Не треба зносити — обгородіть його ґратами й припиніть за ним доглядати. Через місяць його обгидять голуби, через рік він поросте бур’яном і вкриється пліснявою, брудом та слідами радіоактивних дощів. Зробіть так з усіма пам’ятниками більшовицьким упирям — і за кілька років вони стануть тим, чим і мають бути пам’ятники вбивцям та бандитам. Вони лишаться в пам’яті свідками й творцями історії, яку не можна забувати, але яку й не можна фетишизувати. Нехай собі стоять — жалюгідні, у бур’яні, у голубиному посліді. І станцію метро «Войковська» в Москві не треба перейменовувати — краще там повісити кілька мармурових дощок, на яких великими літерами було б написано про діяння цього апостола революції. Вийде дешевше й ефективніше.