Історія людського суспільства є низкою експериментів. Іде пошук дієвого чинника, за допомогою якого можна встановлювати владу і стабільно утримувати її: грошей, примусу тощо. Світлі голови минулого впевнилися, що найнадійніший чинник – це власне сама людина, але не проста, а неодмінно близька до тебе, в ідеалі – кревно або ж споріднено. Безпечніше довіряти тому, в чиїх жилах тече рідна кров, бодай мінімально гарантуючи почуття безпеки і довіри.
Приблизно такий інстинкт керував принципом добору керівної еліти у першій моделі складної держави – монархії. Ближче до нашого часу механізми облаштування влади в суспільстві ускладнилися – в Європі вкотре відкривають рецепти античної демократії, винаходять категорії «національного» або «державного» інтересу, які б примусили монархів керуватися не лише сімейною кон’юнктурою. І якщо на верхніх поверхах тодішнього політикуму родинність потроху витісняється іншими механізмами керування, то «в низах» звичка до неї не зникає напрочуд довго. Більше того – деякі держави, як-от козацький Гетьманат, буквально «з пелюшок» розпочинають своє існування як держави «родинного бізнесу».
Ще задовго до смерті першого керманича козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького реальні владні можливості мали ті, хто належали до його клану – був його кревним родичем чи свояком. Недарма навіть доля гетьманської булави його сина Юрія залежала не стільки від волі батька чи підтримки прибічної старшини, скільки від спритності його дядька – брата Богданової дружини Ганни, переяславського полковника Якима Сомка. В козацькій державі кумівство і свояцтво поширилися передусім на ті сфери, які тривалий час не були врегульовані юридично й перебували в царині звичаю або там, де норми писаного права хронічно «не спрацьовували» – вибори адміністративних і судових урядовців, збір податків, видача дозволів на заняття торгівлею та ремеслами.
Добре керована держава, що формувалася впродовж ХIХ століття, вже не могла миритися з непотизмом, тобто протягуванням родичів на важливі посади, який сприяв корупції і підривав або ж підміняв собою регулятивну роль держави та її інститутів, знижуючи їхню ефективність. Справжній хрестовий похід проти нього розпочали демократичні режими XX століття, які небезпідставно вбачали в персональних зв’язках обмеження можливостей вільного вибору громадян, їх доступу до важелів влади, освітніх та економічних ресурсів.
Кумівство в чистому вигляді збереглося хіба в країнах третього світу, де модель і механізми модерної державності сприймалися правлячими елітами здебільшого механічно. Приклад – диктаторський режим Мобуту в Заїрі (1965–1997 рр.). Там практика рекрутування державного апарату й механізм його роботи повністю спиралися на родоплемінний принцип, дозволивши поставити під контроль родичів президента експорт міді, уранової руди, перерозподіл іноземних кредитів і дотацій.
Не до кінця подолано кумівство й у більш розвинених країнах, котрі мають задавнені демократичні традиції. Хіба що існує воно в них на низовому рівні, не впливаючи вирішальним чином на суспільство та державу в цілому. В цьому сенсі сучасний український політикум, та й сфера урядування загалом, з його періодичними скандалами довкола «сімейних» призначень прем’єрів, секретарів РНБО, губернаторів чи то «звичайних» акціонерів великих компаній демонструє явну відсталість.
Суспільства перехідної доби здебільшого толерують і посьогодні оте кумівство, усвідомлюючи, що нічого замість нього вони поки що вигадати не можуть, а владу в суспільстві й сякі такі правила поведінки для його членів треба мати. Натомість суспільства модернізовані, які віднайшли інші механізми, завжди вбачали в родинності загрозу того, що вона обмежить права й можливості частини громадян і «кумократія» – влада кумів – зрештою, призведе до влади небагатьох.