«Відомо, хто все це зробив: бендери й фашисти», – із непохитною впевненістю каже одна пенсіонерка іншій. Заодно вони переконують, що до подій на Донбасі зокрема та й в Україні загалом причетна всюдисуща Америка.
У цей момент накриває стійке відчуття дежавю. Рік тому на Куликовому полі майже такі самі бабусі переконували в тому, що до пожежі у Профспілках свою руку доклали «бендери» й фашисти, які приїхали із Західної України кількома поїздами, і без «Госдєпа» тут не обійшлося. За 12 місяців тези в проросійських активістів не змінилися, хіба що віра в наявність серед проукраїнських сил палких прибічників Беніто Муссоліні стала сильнішою. Нею ж вони ладні виправдовувати будь-які вчинки, починаючи від побиття людей і завершуючи війною на Сході. Проросійськи налаштовані активісти, чи як їх толерантно називають в Одесі «активісти Куликового поля», ледь не моляться на бойовиків із Донбасу, очікуючи, коли вже «ополчення» прийде до Південної Пальміри і принесе із собою всюдисущий «русскій мір».
«Нічого, в нас у катакомбах припасено вже. І стріляти ми навчились. І вишколи проходимо. Народ у нас серйозно налаштований. І російських військових катакомбами проведемо – ніхто не дізнається до останнього моменту. Це ж свого часу так ці фашисти до Будинку профспілок потрапили – під землею», – у якомусь нездоровому фанатичному запалі розповідає жіночка в червоній куртці. Те, що у своїй любові до насилля вона так подібна до ненависних фашистів, її, здається, абсолютно не бентежить. Не витримую, намагаюся їй пояснити, що людське життя – найвища цінність, а війна – це не «казакі-разбойнікі», а цілком реальні трупи й відірвані кінцівки, важкі вуличні бої та реактивна артилерія, яка перемелює на фарш усе, що потрапляє до зони ураження. Марно. Вона не чує і далі хвалиться своїм умінням стріляти й вбивати, якщо знадобиться.
Частка таких унікумів серед одеситів, здається, не змінюється впродовж року. А саме місто за настроями досі поділене надвоє: частина людей воліє відмежуватися від «братнього» народу (і якомога швидше), частина ж радо кинеться в обійми «старшого брата» за першої-ліпшої нагоди. На останніх не діє навіть досвід Донбасу, де після приходу «солдатів-відпускників» знищено інфраструктуру, а міста в руїнах. Ті самі наївні бабусі свято вірять, що Одесу така доля омине і снаряди на будинки не падатимуть.
«Кажу тобі, нас уже готують до того, що одного разу нам скажуть: народ, ви перейшли до Росії. Ти лише подивися: за останній рік у нас будинки зводять, ремонтують дороги, сквери відновлюють. Думаю, що на рівні міськради вже все вирішено. Просто одного дня прокинемося, а нас перед фактом поставлять», – радо каже одна з пенсіонерок. Проста думка, що так мало б бути завжди і це просто робота комунальників, до її обивательської голови пробитися не може.
За такою фанатичною вірою на Куликовому забувають про вбитих у центрі міста проукраїнських активістів, які просто збиралися пройти маршем на підтримку єдиної України. Якщо торік про них згадували хоча б мимохідь, розповідали, що вони «невинні жертви» тих самих фашистів, то тепер монолітний образ «Одеської Хатині», як називають пожежу у Профспілках любителі Росії, застить очі. Згадують про розстріляних лише після питання в лоба. Мовляв, «а як же люди, вбиті на Дерибасівській з вогнепальної зброї? Вони ж були першими жертвами». Твої співрозмовники зависають на кілька секунд, а потім починають форматувати нову інформацію під уже викривлено-збочений власний світ, у якому все зручно, зрозуміло і є страшний ворог, що їсть дітей та ґвалтує бабусь.
Читайте також: Роковини в Одесі: притлумлена агресія
«Людей зіштовхнули лобами, ляльководи сидять нагорі», – починають конспірологічні замовляння проросійські мітингувальники. Виходить не надто переконливо.
У цей самий час на Соборній згадують усіх жертв травневого побоїща, покладають квіти й вінки на місця загибелі людей. Без палкої фанатичної ненависті до опонентів проводять нетривалий мітинг і розходяться.
Утім, є в розділеному світі двох Одес – проукраїнської і проросійської – третя. Альтернативна. Із залитою вогнями Дерибасівською, закоханими парочками, що неспішно крокують бруківкою, яку рік тому хтось виколупував із землі, щоб було чим відбиватися від невідомих з автоматами. На лавах попід будинками різномасті компанії з гітарами всіх можливих кольорів і фасонів. Нестрійні голоси мугикають пісень. Тут немає війни, немає поранених чи загиблих, немає 2 травня. І в цій Одесі все спокійно.