Рік, що минає, запам’ятається багатьма справді визначними подіями і здобутками для української культури, однак тінь кровожерливого «великого брата» переслідує нас усюди. Так 2024-й почався для нас тріумфально — з першого для України «Оскару» за документальний фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». Втім, перед сегментом «In Memoriam» в кінці церемонії Академія вирішила вшанувати пам’ять «російського політичного діяча та дисидента» Алєксєя Навального, який помер у лютому 2024 року і документальний фільм про якого переміг за рік до тріумфу Чернова в тій же категорії. І саме про Навального дуже багато говорили цього року. Так у липні терміново видали його біографію, написану журналістом Джоном Свіні («Murder in the Gulag: The Life and Death of Alexei Navalny»), а в жовтні з чималою рекламою і аж надто схвальними рецензіями вийшли мемуари Навального із назвою «Патріот». Розголос був такий сильний, що книжку навіть носила із собою, наче дурнуватий клатч, модниця Керрі Бредшоу в серіалі-продовженні «Сексу і міста» — «І просто так…»
Доволі щирий захват світових медіа дрібкою ще живих «антипутінських» політиків, людей, які загралися в ролі жертв режиму — наскрізна тема ЗМІ в цьому році, яка посилилася в серпні, коли відбувся найбільший з часів холодної війни обмін ув’язнених між Росією і країнами Заходу. Зокрема, багато інтерв’ю наговорили Ілля Яшин, Володимир Кара-Мурза і Андрій Пивоваров, в яких, хай як дивно для їхніх симпатиків в Україні та Європі, було чимало закидів саме західному світу, насамперед у тому, що західні санкції несправедливі і б’ють передусім в простих росіян, які «невинні в злочинному режимі Путіна». Знайомий наратив? Власне, Путін постійно говорить, що санкції не працюють і лише шкодять простим людям. Саме тому ці звільнені дисиденти насправді не антипутинські, а «антипутинські»: їхні тези часто не дуже різняться від російської пропаганди, але натомість трибуну для виступів вони мають у всіх світових медіа.
«Русскій мір» давно є впливовою складовою в книжковому світі, однак усе одно багатьох здивувала цьогорічна Букерівська премії з літератури Саманті Гарві за роман «Орбітальне», де зображено символічну команду астронавтів на Міжнародній космічній станції: двоє росіян (один з них ще й командир екіпажу), італієць, американець, японка і британка. Вони вважають себе «сім’єю, що плине в космосі», тими, хто потенційно може відродити людську расу, а ще споглядають на «матінку землю» і сиплють різними національними кліше, які Гарві подає з ентузіазмом винахідниці велосипеду. Так японка згадує бомбардування Нагасакі, а росіянин страждає через розвал СРСР. Найгірше ж в тому, що саме так англійська письменниця уявляє собі можливу мікромодель людства, закликаючи до єднання і примирення понад усе, відкидаючи все другорядне й неістотне: національні розбіжності, різноманітні культури, а з ними і здоровий глузд. Найкращою ілюстрації до «Орбітального», як на мене, був би відомий мем про песика, який підштовхує лапою двох іграшкових дерев’яних песиків, і все це підписано одним словом: «Любіться». Такий собі примус до миру за будь-яку ціну від Букера.
Крім того, у грудні весь книжковий сегмент тіктоку (так званий букток) різко полюбив Достоєвського, — феномен, який помітила навіть The Guardian. Найбільше всім припала до душі повістинка «Білі ночі», насамперед через свій невеликий обсяг, через що її рекомендують як «легке перше занурення у дещо лякаючий басейн класичної російської літератури». Через це, скажімо, у Великобританії вже помітно зросли продажі творів Достоєвського, а видання «Білих ночей» від Penguin Classics стало четвертою за кількістю продажів перекладною книгою у 2024 році.
У кіносвіті теж не обійшлося без культурного реваншу «русского міра», і прийшов він звідти, звідки не чекали. Оскільки великих російських проєктів на провідних кінофестивалях немає від середини 2022 року (хоча не бракує тих, що зняті в копродукції), то інші кінематографісти вирішили заповнити цю лакуну. Так талановитий американський режисер Шон Бейкер, який уже 20 років знімає цікавий арт-гаус і полюбляє працювати з темою секс-робітників, нарешті вийшов на доволі очевидний сюжет: а що якщо стриптизерка закохається в сина російського олігарха. Напозір — нічого оригінального, бо така тематика була популярна в 1980-1990-ті роки з варіаціями на тему Красуня і Чудовисько як американка і російський бандит. Втім, як виявилося, така невибаглива і приречена на фіаско історія кохання — саме те, що потрібно світу, який втомився від супергероїв і багатомільйонних комп’ютерних спецефектів. Як наслідок, фільм Бейкера «Анора» здобув Золоту пальмову гілку в Каннах, стрічка зібрала цілу купу менших нагород і вже має п’ять номінацій на «Золотий глобус–2025», а другорядний актор Юра Борисов став міжнародною сенсацією. І це на додачу до високого рейтингу і захоплених відгуків від кінознавців і пересічних рецензентів. Дивує, як такий відверто вторинний і абсолютно передбачуваний сюжетно фільм, найслабший переможець Канн на моїй пам’яті, захопив увагу стількох професіоналів, не маючи для цього навіть мінімальних підстав, окрім як ностальгії за кінопродукцією часів «холодної війни», коли клішовані образи росіян просто таки маршами ходили на екранах. Нинішні ж росіяни такі ж карикатурні — багаті, нахабні, недалекі, деструктивні і, звісно, постійно п’ють і матюкаються. Чого ж їм бракувало? Тільки найвищої нагороди Каннського фестивалю.
Однак і на ниві супергеройського і блокбастерного кіно теж останнім часом стало аж надто багато росіян. Втім, на відміну від «Анори», де запросили зіграти громадян РФ, в великобюджетних стрічках усе ж здебільшого покладаються на американців і європейців. Так у грудні в прокат вийшов «Крейвен-мисливець» про одного з ворогів Людини-павука. Цей Крейвен, до того, як стати зіркою Marvel, народився в Волгограді під ім’ям Сергія Кравінова. Перші дев’ять хвилин фільму, викладені кіностудією в ютубі, показують операцію Крейвена в російській колонії — і це настільки сюжетно недолуго і погано знято, що фільм примудрився провалитися буквально до прокату: іти на таке низькопробне дійство не хочуть навіть палкі прихильники коміксів про цього героя. Втім, касова поразка — це одна сторона проблеми, інша ж в тому, що голлівудський кінематограф вперто повертається до російської теми, навіть втрачаючи на ній гроші, що змушує думати про якісь закулісні домовленості: показуйте нас хоч поганих, хоч хороших, а ми вам компенсуємо витрати. І не варто розслаблятися, бо на 2025 рік вже заявлено принаймні три великі проєкти, де не обійдеться без росіян:
- у травні вийдуть марвелівські «Громовержці», де серед персонажів, зокрема, є супергерої Єлєна Бєлова (нова Чорна вдова) і Алєксєй Шостаков (Червоний вартовий);
- у червні відбудеться реліз «Балерини» — спінофу «Джона Віка», де вже давно була заявлена російська тема;
- в наступному році також очікується завершення серіалу «Дивні дива», де теж без росіян чомусь теж ніяк не змогли вибудувати історію.
Пієтет усього світу до російської культури — відоме явище. Недарма ж стільки мільярдів доларів російський уряд закачував у різноманітні проєкти, ґранти та кафедри славістики, неофіційно перетворивши останні в більшості країн на кафедри русистики. Поновлений інтерес американської кіноіндустрії до російських персонажів — свідчення реакції на ускладнення відносин між США і РФ, новий виток «холодної війни», з чим і пов’язане таке масове повернення на екрани «поганих русскіх». Попри це, Росія не припиняє спонсорувати сотні мистецьких проєктів по всьому світу, пов’язаних з популяризацією російської культури, навіть тих, де представники їхньої країни виведені неоднозначно, а то й негативно. Антипіар — це теж піар, головне підтримувати розмови про себе, а принцип «настільки погано, що вже добре» — ніхто не відміняв. Білий шум — це нормально, але щось у цього білого шуму забагато російських виконавців.
У цьому плані чималі зусилля українських політиків і діячів культури щодо не допущення російських проєктів на фестивалі та великі міжнародні події — дієві і їх, безсумнівно, варто посилювати: справді кількість заявлених культурних продуктів РФ суттєво зменшилася в публічному просторі, однак, як бачимо, вони знаходять лазівки і роблять спільні проєкти з іншими державами. Або ж відбувається неафішоване розповсюдження «русского міра» під виглядом борців з путінським режимом, залюблених у російську душу британських письменників або ласих на російських грошей голлівудських кінопродюсерів. «Русскій мір», як той чортик із шабатурки, вискакує там, де його зовсім не чекаєш: то в побутових розмовах другорядних героїв, то в подкастах про світову культуру, то як необов’язкові згадки про те, що читають персонажі чи які у них книжки стоять на полицях. Варто не забувати і постійно нагадувати американцям і європейцям, що російська культура, яка слугує важливою базою для «русского міра», давно заражена вірусом рашизму і нестримних колоніальних претензій РФ з маніакальним імперським мисленням. Для українців питання «Канселити чи не канселити російську культуру?» навіть не стоїть на порядку денному, тут усе очевидно, але Україні однозначно треба посилити свої політичні й організаційні зусилля в тому, щоб показати, яка саме небезпека стоїть за їхніми толстоєвськими, балерунами й акторами, які хто свідомо, а хто і мимоволі стають переносниками смертоносного рашизму.