Така затятість, особливо серед антиімперських носіїв цієї мови, часто заважає збагнути її змінюваність і вкоріненість у ній владних пожадань. Поет-чинар Лєонід Ліпавскій якось помітив: пишеться «в Малороссию», але «на Украину», «в Крым», але «на Кавказ», бо «на» означає проникнення без спротиву (етнографічний регіон), а «в» — через кордон (політична одиниця). До Кримського царства застосування «на» не прижилося. Можливо, тому що вислів «Крым наш» не виник щойно.
Як свідчить Ева Томпсон в «Імперському знанні» (2000), мова найдовше береже колоніальну знадобу, осідає в освітніх технологіях і продукує міфологію. Якнайдужче це помітно в письменстві. Дискурс російської літератури ховає владу за наративом величі, але він безсилий усунути ресентимент, коли підневільні тебе не хочуть визнавати. Дехто стверджує, що в українській історії недоречно вживати термін «колоніалізм». Мовляв, при владі були українці. Проте російський імперіалізм по-особливому провадив завоювання сусідів. Якщо не виходило досягати силою, вдавався до культурної політики, але без вигадливих філософських доктрин. Міф переваги «великої культури» примушував відкинути свою ідентичність, а подавалося це як добровільний вибір. Теза про «один народ» для когось і нині насущна. Хоч іноді колоніалізм є заручником захоплених територій: Сибір і тепер асоціюється з місцем тяжкої праці чи заслання. Британський і французький колоніалізм породили рефлексію щодо своєї появи. Російському дискурсові це не властиво. Тут націоналізм експансії маскується захисним націоналізмом. Читаючи класику російської літератури, не всяк помітить, як Достоєвскій ганить поляків, євреїв і німців або як Турґєнєв лиш мимохіть згадує, що старший Базаров у воєнних кампаніях набуває статків. Томпсон указує: відбувається ледь відчутне виправдання тривалого російського домінування від Бреста до Владивостока. Бо й у СРСР усі мали знати слова «сплотила навеки Великая Русь».
Зачин формування колоніального дискурсу Томпсон пов’язує з «Історією» Ніколая Карамзіна, у якій ішлося про єдину культуру імперії. Вагомими для нього є не так інституції, як переважно місія держави: охопити якомога більше земель. Подальшою віхою стає «кавказький наратив». Російська армія рушає походом на дикунів, які керуються інстинктами й емоціями. Пушкін, учасник бойового походу генерала Єрмолова, подає лик безмовного та відсталого люду, якому бракує господаря й культури («Подорож до Арзрума», «Кавказький бранець»). Ілюструє це він описами гермафродита та гнійного жебрака. Типажі з «Героя нашого часу» Лєрмонтова теж вважають гірські народи демонічними, негідними, жадібними, зрадливими, придатними лише до ловецтва й злодійства. А їхні жінки добре надаються до підпорядкування. Недарма в мові й понині існує принизливий вислів «представители кавказской национальности».
Читайте також: Україна виплатила паралімпійцям призові гроші за медалі
«Війна і мир» Толстого є вже зразком імперського міфу російської ідентичності. Росія постає країною визначних людей, які не тільки дають відсіч агресору, а й здатні врятувати Європу. Зовсім не підважується законність її теренів, але маєток графа Бєзухова під Києвом отриманий саме внаслідок поділу Польщі 1793 року. Території освячені особливим духом: природа та географія становлять єдність і є символами держави, а отже, потребують захисту. Якщо забути, що Франція та Росія з 1808-го вели таємні перемовини про поділ Туреччини, то війна між ними скидатиметься відповідно на загарбництво й оборону. Головні герої твору здебільшого аристократи, як-от мудрий Кутузов на контрасті з недолугим карликом Наполеоном. На службі в Росії, крім інших народів, є й поляки (щоправда, Томпсон не надто згадує польські домагання щодо України), та вони потенційні зрадники. У другій половині ХІХ століття Росія веде масштабну азійську кампанію. Після придушення генералом Скобєлєвим повстання в Туркестані йшлося про планомірне заселення регіону росіянами. Ніколай Ґумільов у «Туркестанських генералах» розповідає про будні військових-співвітчизників, які потерпають від місцевої кривди, а тому є мало не святими.
Читайте також: Велика кінематографічна феєрія
Про причини появи там імперської армії або, приміром, про те, звідки в Ермітажі азійські твори мистецтва, навіть не йдеться. Щось схоже бачимо в повісті «Раковий корпус» Солженіцина, дія якої розгортається в медичному закладі вже в радянські часи. Коли твір уперше вийшов друком, Ташкент навіть не названо як місце подій. Оповідач є росіянином, а тому володарем дискурсу. Немає згадки й про узбецьку культуру, яка негласно трактується як «інша», а відповідно неважлива. Уся комунікація всередині домінантної культури відбувається через імперський центр, жити й працювати в якому дозволяється винятково за наявності прописки. І це далеко не всі показові приклади з російської літератури. Звісно, здійснену Томпсон деконструкцію імперського наративу годі розглядати як план заперечення цього письменства. Проте її підхід оголює щось істотніше: такий наратив здатен і досі залишати в тіні сусідні культури. Чи не спостерігаємо ми його відгомін у тому, що подекуди українську книжку (зокрема, на німецькому ринку) нині можуть сприймати як «літературу малих мов»? Тобто таку, що адресована небагатьом, а важливість її тем і проблем не є аж надто значною.