Що європейці знають про Україну? Майже нічого. Знають, що тут були Чорнобиль, корупція та Помаранчева революція. Причому саме в такому еволюційному порядку. Висловлюють припущення, що після Помаранчевої революції наслідки корупції та Чорнобиля вже не такі відчутні. Запевняють, ніби готові до культурного діалогу. Одним словом, традиційний набір кліше, штампів та стереотипів, з яких, зазвичай, і складається громадська думка.
Питання – відповідь
Саме з цим набором і доводиться мати справу вітчизняним літераторам на всіх тих форумах, на які їх останнім часом усе частіше запрошують. Функція малоприємна, проте й не особливо обтяжлива. Українські митці, на чиї плечі випадає невдячна місія презентувати свою державу з усіма її корупційними скандалами на круглих столах та міжнародних конференціях, насправді доволі добре дають собі з цим раду, діючи за принципом «за всіх скажу, за всіх переболію».
Бо кого ж іще питати про те, що в нас відбувається? Політиків? Вони все одно правди не скажуть, у них щороку вибори. Спортсменів? Вони сказати правду були б і раді, але їм контракти забороняють. Бізнесмени теж тричі подумають, перш ніж говорити відверто, з огляду на необхідність подальших інвестицій. Лишаються митці. Їм втрачати нічого, тому говорять вони багато, охоче, й про те, про що політики навіть не здогадуються.
І тут виникає логічне запитання: кому саме вони все це переповідають, на кого виливають сокровенне? Хто той, грубо кажучи, реципієнт, якого українська проблематика може зацікавити в принципі? Який його словесний портрет?
Скажімо, в середині листопада у Відні відбувся щорічний фестиваль «Література восени», присвячений Україні. Себто він не щороку присвячується Україні – кожного року його гостем стає та чи інша національна література, ось цього разу запросили наших. Подія прикметна з кількох причин, хоча б із огляду на той розголос, якого вона зрештою набула.
Більше не екзотика
Бо одна річ, коли ти переповідаєш про проблеми корупції десяткові таких самих, як і ти інтелектуалів, і зовсім інша ситуація, коли твої одкровення слухають пересічні європейці. А їх у театрі «Одеон» щовечора збиралося по 300-400 осіб. Організатор імпрези – фундація Alte Schmiede («Стара кузня») – має і свій власний майданчик у центрі австрійської столиці, та він навряд чи міг би витримати такий наплив.
Українська література в німецькомовних країнах вже не є аж такою екзотикою – останніми роками згадані нами вище європейці видрукували пристойну кількість книжкових позицій наших авторів і просто книжок, так чи інакше пов’язаних із Україною. Інакше кажучи, сьогодні на всі ці круглі столи приходять люди, які принаймні щось про нас читали.
А як і ні – їх не залишають напризволяще спритні місцеві підприємці. Зокрема, до фестивальних заходів меткі бізнесмени позбирали чимало українських книг, виданих у Німеччині та Австрії. Виявилося, що це вже ціла бібліотека – «Московіада», «Дванадцять обручів» та есеї Юрія Андруховича, «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко, «Культ» і «Поклоніння ящірці» Любка Дереша, романи Андрія Куркова. І це тільки те, на що я встиг звернути увагу.
Центр Європи?
Проте не слід розслаблятися. Європейський інтелектуал лишається заручником тієї ж таки громадської думки. Тому й далі доводиться, зокрема на фестивалях, вислуховувати численні питання про ставлення нашого суспільства до українського прем’єр-міністра, українських повій та української національної ідеї. І саме в такому еволюційному порядку.
На жаль, та інформаційна блокада, котра існувала довкола України й котру знято останніми роками (ну так, будьмо відверті – знято рівно чотири роки тому) потягла за собою дивну інформаційну порожнечу, заповнити яку важко, а не звертати увагу – безвідповідально.
Звідси – намагання організаторів у будь-який спосіб цей вакуум здолати, хай і за допомогою химерних дискусій на кшталт «Україна – центр Європи?» З огляду на психоделічність назви можна було б передбачити, що розмова знову зведеться до традиційних розборок щодо «старосвітської» сім’ї народів. Проте саме цього разу все пройшло жваво й весело. Андрій Курков розповідав про свої зустрічі з донецькими олігархами, а Юрій Андрухович – про галицьких заробітчан.
Диявол у деталях
Європейські читачі вже починають розуміти, що не всі українські митці сповідують «ідеали Майдану», натомість що саме вони, наші митці, сповідують, розібратись їм, читачам, складно. Можливо, тому вони й відвідують усі ці фестивалі, конференції, круглі столи, де письменники з малознайомої їм країни намагаються пояснити, що в них удома так само є підземка й ліфти, банківська система й телефонні автомати, й що жебраків на торговельних вулицях Відня аж ніяк не менше, ніж на Хрещатику. І той, хто думає, що я зараз перебільшую ступінь західного нерозуміння нашого героїчного сьогодення, глибоко помиляється. Нічого я не перебільшую.
Бо ось бере, скажімо, журналістка з Мюнхена інтерв’ю в наших літераторів. І не просто журналістка – авторка щотижневої радіопрограми про Україну, яку вона веде вже четвертий (четвертий!) рік поспіль. І вся її цікавість прикрим чином зводиться до традиційного – чи були ви на Майдані і як ви там узагалі живете. І відповісти на це вичерпно неможливо. Принаймні в радіоефірі. Мабуть, саме для таких випадків й існують мистецькі збіговиська, на яких ти можеш безпосередньо поставити своє питання, а отримавши від улюбленого автора вичерпну відповідь, справедливо засумніватись.
У будь-якому разі навіть невдала спроба діалогу краща за ті словесні потоки, що виливаються на голови довірливої західної аудиторії з уст наших політиків. Оскільки різниця між політиками та письменниками в тому, що політики, переважно, намагаються говорити переконливіше, а письменники – зрозуміліше. Тому прислухаються, як правило, до письменників, але голосують, на жаль, за політиків.
[1036]
УКРАЇНСЬКІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ОСІНЬ – 2008
.jpg)
«Дні України»
2 – 11 жовтня, Руст
Розташований у німецькій глибинці «Європа-Парк» прийняв фестиваль української культури. Відвідувачам пропонували класичний набір розваг. В українському павільйоні представили народні ремесла – кераміку, вишивку, ткацтво, писанкарство, ковальство. Публіка мала змогу скуштувати страви нашої кухні, подивитися фотовиставку Юрія Білака та послухати співи. Музичну частину традиційно поділили на рок і фольк – напрями, де українці зарекомендували себе перед закордонною аудиторією найкраще. Перший вектор представляли «ВВ» та «Гайдамаки». Другий так само прогнозований: Тарас Компаніченко, «Гуляйгород», «Хорея Козацька».
.jpg)
Кінофестиваль Encounters
18 – 23 листопада, Брістоль
Encounters – британський фестиваль короткометражного та анімаційного кіно. З-поміж 1180 фільмів із 63 країн світу організатори імпрези до конкурсної програми відібрали й стрічку Романа Бондарчука «Таксист». Ця 19-хвилинна фреска оповідає про химерного драйвера, який, закохавшись у пасажирку, заманює її додому, зачиняє у ванній, а сам починає готуватися до весілля. Його аргумент – треба врятувати провінціалочку від спокус великого міста (йдеться про Херсон). Робота молодого режисера була представлена також на 58-му Берлінале та отримала головний приз журі російських продюсерів на минулорічному фестивалі «Кіношок».
.jpg)
«Література восени»
14 – 16 листопада, Відень
У програмі – презентація перекладів Бруно Шульца, україно-болгарський джаз дуету DYAS подіумна дискусія «Україна – центр Європи?» І, звісно, авторські читання нашими авторами власних творів. Озвучували здебільшого перекладені тексти, зокрема, й за допомогою тлумачів – Клаудії Дате, Гаральда Фляйшмана, Марії Вассенбок. Але якщо німецькомовних опусів усе ж не знаходилося, організатор фестивалю, центр Alte Schmiede, потурбувався, аби всі лишилися задоволені. Віктор Неборак, зокрема, читав українською вірші зі збірки «Літаюча голова», а найбільш спраглій поетичного слова частині аудиторії роздали переклади в звичайних роздруківках.