Якось погожого травневого ранку з парку почулася красива і ностальгійна музика наживо. Грав не оркестр, ансамбль — кілька немолодих чоловіків і жінок, грали впевнено і майже професійно, видно було, що не вперше і не випадково. Довкола музикантів швидко зібрався натовп. Спершу почали танцювати діти, бо вони жваві й безпосередні, потім дорослі, ніяково тупцяючи, зрушили з місця, і закружляли у вальсі дві пари, три, десять…
Музиканти виявилися із самодіяльного ансамблю, який колись існував при районному будинку культури. Для них музика — це як звичайна щоденна потреба: їм просто хочеться грати, тримати в руках улюблені інструменти, дарувати музику іншим, насолоджуватися нею. І хоча в будинках культури давно розмістилися розмаїті офіси, ці люди прагнуть прекрасного.
Чи знаєте ви, де ваш будинок культури, районна бібліотека? Чи давно там були? Чи виконують ці заклади свої функції? Хтось у відповідь зневажливо пхинькне, мовляв, такі форми існування культури давно відмерли, туди ходять хіба пенсіонери, а молодь давно тусує в інтернеті, в соцмережах.
Читайте також: Вішак посеред театрального кону
І правда, і неправда. Усе залежить, по-перше, від ставлення до культури, по-друге, ситуація у провінції і в столиці кардинально відмінна. У райцентрі на Полтавщині, де живуть мої батьки, одинокий кінотеатр закрився ще в середині 1990-х років. Районний і заводський клуби відчиняють двері лише на вибори, на концерти селищної голови, яка вважає себе співачкою, та на випускні бали у двох школах.
Зате в районі в селі на 150 жителів у нас донедавна був хор-ланка з поетичною назвою «Гаївка». Уже колгоспу десяток років як не було, бабусі ці вийшли на пенсію ще давніше, а проте вони ледве не щодня, покинувши городи і хатню роботу, збиралися разом, щоб поспівати. Отак культурне дозвілля в українській провінції звелося до застільних хорових пісень.
Нема де правди діти: у місті можливостей для культурної розваги, дозвілля в десятки разів більше. Тепер же, коли владно наступає децентралізація, в регіонах почалася справжня вакханалія. Місцеві громади перелякалися від кількості претендентів на їхні гроші і вирішили позбавитися передусім чого? Звичайно, культури. Масово закриваються сільські клуби, бібліотеки, музичні школи. І от Міністерство культури виступило з ініціативою запровадити «культурний кошик». За аналогією зі споживчим кошиком він міститиме «культурний мінімум», потрібний кожній людині.
Поки що поняття це вельми розпливчате. У міністерстві пояснюють, що «культурний кошик» встановить «граничний мінімум, нижче якого не можна буде опуститися, і певний мінімум послуг у сфері культури потрібно буде надавати в будь-якому випадку». Що таке цей «певний мінімум послуг»? Хто їх надаватиме? І що таке «будь-які випадки»? Що взагалі за «культурні послуги»?
А проте ініціатива хороша, ба надзвичайно потрібна. Недаремно люди різного віку, літні, середнього віку, молоді і юні, зачувши музику в парку, йдуть танцювати. Недаремно музиканти шукають, де вони могли б вільно заграти для всіх охочих їх послухати. Недаремно у згаданому рідному райцентрі один за одним виникають співочі колективи — хори й ансамблі. Це така неочевидна на перший погляд, але міцна й чіпка потреба в культурі.
Читайте також: Короткий метр, дальній план: у прокаті стартував альманах «Української нової хвилі»
Звичайно, люди різні, багато таких, кому начхати і на музику, і на книжку, чиї потреби в культурному дозвіллі цілком задовольняє телевізор — це «віконечко в дірі духовного сміттєпроводу». Таких людей у нашому суспільстві стає дедалі більше, саме тому що культура поза столицею і великими містами звелася до нуля, адже всі ці чверть століття незалежності вона ніколи не належала до пріоритетів.
І сьогодні місцеві громади, до яких унаслідок децентралізації культури переходить влада в цій не першорядній, на їхню думку, царині, вважають, що культурою цілком можна знехтувати заради пекучих щоденних проблем — доріг, комунальних послуг, сміття…
«У людей немає рівного доступу до культури, але всі мають на це право», — заявила заступниця міністра культури. Хочеться вірити, що цього разу ініціатива міністерства не зведеться до вболівання за духовність народу і створення чергового комітету з духовності й моральності, а реалізується в практичних кроках для забезпечення цього примарного права на культуру. Посадовці й чиновники мусять нарешті усвідомити, що народ прагне не тільки хліба і не тільки новітніх видовищ у формі телесеріалів та реаліті-шоу, а «культурний кошик» — давно назріла, гостра потреба.