Він обожнює українську провінцію і ненавидить українську провінційність. І весь час доводить(успішно!), що Україната культурна другорядність, вторинність, посередність —не синоніми, а штучно нав’язаний штамп.
Яким чином сформуваласяпровінційність українськоїкультури в цілому? Так сталося природнім шляхом, тому щоукра їнська культура весь час малавербувати собі людей з села, а своюаристократію масово віддавати вінші культури (зокрема, в російську або, наприклад, польську)…Чи за радянських часів це була свідома політика: тримати українськукультуру в такому напівжалюгідному стані?..
– Це була спрямована політика, щоб Україна не зіпнулася на ноги культурно, тому що фактично завжди Україна є конкурентом російській культурі… По-перше, в російській культурі завжди багато українського, починаючи з Київської Русі. З Києва інтелігенти їхали на північ, а не навпаки. Потім – Києво-Могилянська академія, яка європеїзувала православний світ. І Москва це відчула. Усі Романови були європеїзаторами: вони зрозуміли, що без Європи все буде якоюсь Золотою ордою. А хто тут може допомогти? Або безпосередньо західні спеціалісти, але їх не так просто залучити, і це не дуже приємно психологічно – щоб католики і протестанти нас навчали. А тут все ж таки православні, київські старці з Києво-Могилянської академії. Європеїзація Росії відбувалася завдяки зусиллям українців, по суті, все XVII та все XVIII сторіччя. А потім і в XIX-му та XX-му весь цей надзвичайно потужний культурний гумус, особливо фольклорний шар, живить художників, письменників, і їх усіх перетягують до Петербурга та Москви. І там вони розчиняються як українці, і називаються «русcкими», і вже ніхто навіть не намагається згадувати, що це – українські митці. І самі українці на цьому не дуже [323]наполягали. Чому? Тому що все-таки дуже багато спільного між нами. Навіть у XVII сторіччі, коли київські старці їхали у Москву, вони не їхали за кордон, хоча розуміли, що це москалі, і тому не дуже наголошували, що вони – українці. Це, швидше, самі росіяни були невдоволені українською культурною експансією, особливо старообрядці. Протопоп Аввакум так їх називав: «проклятые нехаи, кобели борзые и звери пестрообразные» – українці, які приносять католицизм.
У.Т. …Прихований…
– …Чому прихований? Відвертий. Вони ж фактично приносили Аристотеля, Платона латиною – не конфесійний католицизм, а культурний. Потім, у XVIII столітті, українська партія Румянцева-Задунайського, в принципі, керує Росією: Безбородько, Розумовський, Трощинський. Канцлер – той само Безбородько, усі міністри – козаки вельможні, і росіян це дуже дратувало. Є лист одного російського аристократа до свого товариша, у якому він пише: «Проклятые черкассы, они у нас все заполонили…» Академія мистецтв, Академія наук (до речі, президент – Розумовський). Але самі українці це не підкреслювали. На початку ХІХ сторіччя українське земляцтво збиралося у Гребінках. Туди приходили Гоголь, Трощинський, вони там танцювали гопака, співали українських пісень. Там вони були свої серед своїх – українцями. Причому навіть був такий пароль, коли хтось заходив до господи – українець з українською метою, то він починав співати: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду» – всі знають, що свій заходить. Потанцювали, поспівали, виходять на вулицю – все, вони вже «русские».
Був такий історик Василенко – один із засновників кадетської партії, права рука Мілюкова. І раптом 1918 року, уже після революції, він прийшов із жовто- блакитним бантом… І Мілюков йому каже: «Так вы, оказывается, украинец?» Він все своє життя з ним приятелював, і цього не знав… Про Гоголя всі знали, що він хохол, тому що він говорив з акцентом («г», «шо»…) А в 20-х роках XX століття Україна стала так швидко підноситися завдяки українізації, що за багатьма позиціями випередила радянську Росію. У Москві це було заборонено, а тут Микола Скрипник і вся ця ліберальна атмосфера… І ленінградські старі інтелігенти мені казали: «Ми чекали, коли часопис «Нова генерація» вийде в Харкові, побачимо, що Пікассо робить, тому що з нашої преси ми не можемо дізнатися, а західна взагалі не потрапляє». І ось у Кремлі вирішили «это безобразие прекратить»… Михайла Грушевського до Москви перетягли, а потім зарізали на якійсь простенькій операції. ВУАН (Всеукраїнську академію наук) взагалі розпустили і потім реформували в Академію наук УРСР, вона вже була провінційна на рівні гуманітарному. Всіх тут вигубили, потім почали вже відстрілювати інтелігенцію – сто відсотків знищили або фізично, або для розводу залишили Бажана, Рильського,.. та й Рильського весь час поривалися розстріляти, Хрущов його боронив. Втрати були колосальні, і тому Україна втратила свій європейський імідж. Залишилося це село, ця ге ніальна фольклорна культура, завдяки якій авангард український спрацював – і Малевич, і Бурлюк… Але сама Україна як Україна стала провінційною, і це не вперше. Укра їнці, яких розкидало по всьому світі, творять культуру в межах інших культур. І ось, коли ми визбируємо з усіх культур українське, картина виходить блискуча, але в самій Україні – випалена земля…
У.Т. Зрозуміло, як це було: всенай яскравіше виривалося. Яктільки з’являлося щось талановите, воно автоматично сприймалося як прояв українського буржуазного націона лізму. Якщо тисірий, то ти безпечний, якщояскравий, то ти український буржуазний націоналіст… І це стосувалося багатьох людей, про якихми не можемо сказати, що в них дентські наміри. Скажімо, НінаМатвієнко – що вона робила? Вонасобі співала українські народніпісні. У них там вона вважалася українським буржуазним націоналістом. Але я інколи чую:хіба за совіцьких часів українськумову забороняли? Навпаки, Буликвоти! І це правда: видавництвоякесь мало видати три книжкиукраїнською, а вже потім – однуросійською. Питання: то де ж насгнобили?
– Вони не враховують якісного показника. Тут все краще – українське – не видавалося. Дмитро Чижевський, Юрій Шевельов – найкращий лінгвіст у світі – вони тут не видавалися і ніхто не казав, що вони взагалі існують, і що вони українці. А натомість Білодід – скромненький такий собі лінгвіст – його підносили. Отже, Укра їна одразу програвала якісно… А річ у тім, що у більшовиків у програмі було записано право нації на самовизначення, це зобов’язувало видимість створювати… От дивіться, і українська мова існує… а вона існувала, по правді, тільки у Спілці письменників, а так ніде вона не існувала… і більше того, Щербицький заборонив писати дисертації та видавати наукові книжки українською. Навіть про українську етнографію потрібно було писати російською, це була остання така потужна заборона українського слова. Він казав, що з російською мовою ми, українці, вийдемо у світ. Це була брехня, просто русифікація відверта… У мене був учитель Стефан Таранушенко, видатний мистецтвознавець, і москвичі запропонували видати російською його потрясаючу книгу. Він ось що сказав: «Я не хочу перекладати на російську не тому, що я не люблю Росію, а тому, що я хочу, щоб вчили українську мову…» У «Новій генерації» друкувалися статті Малевича, найкращі його теоретичні праці. І мистецтвознавці світу, які спеціалізуються на Малевичі, змушені були на моїх очах вивчати українську, наприклад, Андерсон з Голландії – він перекладає ці статті з української на англійську. Але відносно того, що на душу населення припадало, здається, дві українські книжки свого часу, а зараз – півкнижки (особливо час то цей аргумент використовує Павло Мовчан, він каже: «Навіть за тих жахливих часів… а зараз…») Пояснюю: тоді видано було несусвітнім накладом твори Леніна українською мовою, що автоматично дало величезну «на душу населення» статистику, але їх ніхто не читав, їх і російською ніхто не читав, крім мене, я прочитав всі 50 томів… Але статистично ідеальна ситуація – дві книжки українських, а якісний показник – це ж не враховується. Зараз значно менше, але є що читати, є журнали елітарні, і російськомовні теж, але це ж все українське… Зрештою, російська мова – це вже частина української культури…
У.Т. А тепер розкажіть, як ви рятували роботи українських авангардистів, коли були головним храни-
телем Національного музею.
– Мені було 22 роки, і я думав: Україна – це жлобство, провінція. Тоді з ЦК прийшло розпорядження про бойчукістів – показати, що це таке. А роботи всі понищені, порізані, порепані, на валах… Називалося: «немузейна колекція», підготовлена для того, щоби спалити, але руки не дійшли. На тих валах ще були накручені Пальмов, Богомазов, дуже часто анонімні… Я був вражений, тому що все молився на Пікассо, а тут картина невідомого художника… Виявилося: Екстер. Тут я Богомазова побачив: підвал, кажани – і раптом такий удар кольоровий по очах! Наступної ночі мені снився кольоровий сон, один раз в житті це було, взагалі тільки чорно-білі. І тоді я зрозумів, що таке справжнє українське мистецтво. Коли я все це показував, міністр культури сказав: «Да, это антинародное. Я вот сейчас смотрел выставку Пимоненка – вот это настоящая связь с народом. Вы посмотрите, как там обнимаются молодицы с хлопцами… только они берут их не за те места». Я думаю: щоб ти скис! То значить, Пимоненко – да, а кубізм – ні-ні? Тим більше, що Пимоненко вчив Малевича… Малевич обожнював Пимоненка, казав: «Це мій перший вчитель…»
І от я дивлюся на офіційну Україну, і просто верне,.. і вже потім я прочитав у Симоненка: «Україна,тебе я терпіти не можу. Я ненавиджу тебе чуттями всіма, коли ти примітивна і на лубок схожа, на устах скам’янілі слова»… Українцеві просто тяжко на це дивитися, терпіти цю офіціозну Україну, а росіяни – «ха-ха-ха, хохлы… понятное дело»… А насправді, в підвалах були ті, яких світ вже тепер знає як українців: і Екстер, і Лисицький, і Малевич… Просто своє ми погано знали, а коли ми це все вивчили, то стали цікавими світу…
Раптом отак спалахнуло в Києві, в Україні, тут так часто буває, тому що тут є гумус, і на ньому нова якась ідея просто починає фонтанувати. А потім наша прекрасна бюрократія це починає душити, і всі розповзаються світом. Зараз все простіше – люди кудись їдуть, потім повертаються в Україну чиїздять туди-сюди. І от, коли я виставив у підвалах ті картини, набиті просто на стіну, без підрамників, я їх потім не згорнув на вал, а так і залишив. Почали приходити мої знайомі, й Іван Дзюба, і всі українські дисиденти там побували. А я вже щось там прочитав, і давай їм вже, як екскурсовод, розповідати… Їм було дуже приємно, що це модерний вимір української культури, вони і не сподівалися, і не мріяли про це. І от вже пішов розголос, тому що все хороше швидко стає популярним, – людям бракує цього. Вже почали з Москви їхати дисиденти, потім привели якихось іноземців. Міністерство було занепокоєне – і вирішили мене вигнати, особливо після того, як я зробив доповідь на 70-річчя Анатоля Петрицького на підставі отихматеріалів, що я розкопав і сам зрозумів що до чого. Це було у Спілці письменників, зібралася вся еліта: Микола Бажан, Юрій Смолич, вони були приятелями Петрицького, і я виступив з доповіддю, в якій фактично реабілітував 20-ті роки. Потім мене звинуватили, що у мене стільки ідеологічних гріхів, і ще оповістили, щоб
мене нікуди не брали: видали вовчий квиток.
У.Т. А як ви потім працевлаштува-
лися?
– Це вже інша історія…
В Галереї фотографії врятованих картин Олександра Богомазова: "Квіти", "Пилярі".
ЦИТАТА
Якби не мистецтвознавець Дмитро Горбачов із Києва, стараннями якого в нашу культуру повернуто сотні прізвищ, ми ще довго думали б, пасує чи ні заявляти, що визнані світом митці – передовсім українські.А у світі, до речі, триває боротьба не лише за здобутки,а й за окремі прізвища. Назагал є три речі, чому мовчали наші мистецтвознавці. Перша, яка була зрозумілою в радянські часи та незрозуміла тепер: вважали, що мистецтво авангарду –буржуазне, яке не має жодного стосунку до українського мистецтва. Друга: політична Москва дозволяла Україні досліджувати будь-що, крім авангардного мистецтва – Бурлюка, Екстер, Кандінського,Наталії Давидової – про ці та десятки інших прізвищ нічого не можна було писати, оскільки їх монополізувала сфера російського мистецтва. І третя річ, найбанальніша: ми самі часто з огляду на ті чи іншіособисті причини не популяризували цих митців. «Львівська газета», 22 серпня 2005 року.
ДОВІДКА
Художники українського авангарду
Олександр Архипенко
Олександр Богомазов
Михайло Бойчук
Давид Бурлюк
Олександра Екстер
Василь Єрмилов
Ель (Лазар) Лисицький
Казимір Малевич
Віктор Пальмов
Анатолій Петрицький
Марія Синякова
Мануїл Шехтман
та ін.