Культурні війни

Імператора Священної Римської імперії Карла V вважають автором афоризму, суть якого полягає в тому, що з Богом треба говорити іспанською, з друзями – італійською, з жінками – фрацузькою, а з ворогами – німецькою. У пізніших версіях цього славнозвісного вислову чотирьом мовам відводили інші функції (наприклад, Міхаіл Ломоносов вважав, що французькою треба говорити з друзями, а італійською – з жінками). Так чи інакше, цей афоризм довго залишався свідченням рівноправності європейських мов.

За останні століття багато що змінилося. Лінгва франка всього світу стала англійська – мова, про яку Карл V у ХVІ сторіччі навіть не згадував. Домінує вона й у Європейському Союзі, який багато хто вважає прямим нащадком Священної Римської імперії. Посилення ролі англійської ще в 1970-х неабияк занепокоїло Францію, яка тради­­ційно дуже уважно ставиться до ролі своєї мови та культурної спадщини в світі. Останнім часом дедалі більше занепокоєння почала виявляти й Німеччина, яка дотепер не дуже переймалася впливовістю англійської.

Англійська наступає

Українці, які вивчали німецьку мову ще в радянський час, потрапивши до сучасної ФРН, зазвичай здивовані тим, що частину питомої німецької лексики там фактично замінили англійські слова. Причому йдеться не лише про розмовну мову, а й про мас-медіа та навіть офіційні документи. Замість Mannschaft (команда) кажуть team, замість Fahrkarte (квиток) – ticket.

Імпортові англійських слів особливо сприяв розвиток новітніх технологій. Фактично скалькована з англійської значна частина комп’ютерної та інтернет-лексики (downloaden, klicken, E-Mail, Server). Зазнала впливу й граматика німецької мови.

Англійська поширена в шоу-бізнесі, рекламі, бізнесі. В ефірі німецьких FM-радіостанцій переважають англомовні пісні. Такі транснаціональні компанії, як Deutsche Bank, ведуть ділове листування переважно англійською. І більшість німців ставиться до цього на відміну від, наприклад, французів цілком спокійно. Однією з причин такої байдужості є й те, що захист національної мови німці донедавна сприймали як один із виявів націоналізму – табуйованого в Німеччині явища.

Тим несподіванішим було нещодавнє звернення міністра закордонних справ ФРН Гідо Вестервелле до баронеси Кетрін Ештон, голови новоствореного зовнішньополітичного відомства Євросоюзу, в якому він закликав її приділяти більше уваги німецькій мові. Вестервелле, зокрема, запропонував створити повноцінну німецькомовну версію веб-сайту установи та висловив побажання, щоб співробітники відомства відповідали на запити громадян їхньою рідною мовою. «Німецька – найбільш поширена у використанні рідна мова громадян ЄС. Немає ніяких підстав нехтувати нею», – зауважив міністр.

Із 500 млн жителів Євросоюзу справді близько 100 млн говорять від народження німецькою. Однак частка німецькомовних єврочиновників мен­­ша за 20%, що вже давно викликало тихе незадоволення Берліна. Саме тому Міністерство закордонних справ ФРН зараз так активно намагається впливати на формування загальноєвропейської дипломатичної служби. Вестервелле наполягає, що євродипломати поміж кількох інших іноземних мов мають знайти й німецьку.

Німецький міністр уже якось відмовився відповідати журналістові BBC, який звернувся до нього англійською. «Я не для того виділяю щороку €300 млн на розвиток і підтримку німецької мови за кордоном, щоб потім у себе вдома відмовлятися від рідної мови», – заявив він. Вестервелле має рацію: байдужість до національної мови всередині країни викликає й байдужість за кордоном. Із 2005 року кількість іноземців, які вивчають німецьку, скоротилася з 17 млн до 14,5 млн. Інтерес до мови Гете падає навіть у Східній Європі, де німецька традиційно викликала великий інтерес.

Французький досвід

Можливо, німцям стане в пригоді досвід Франції, адже там захистом національної мови зацікавилися ще півтисячоліття тому. 1510 року король Людовік ХІІ видав ордонанс про проведення слідчих дій у кримінальних процесах та розслідуваннях, а 1539 року Франциск І видав ордонанс Вілле-Котере, які замінили латину як офіційну мову на північний варіант французької мови. Проте, ясна річ, головна боротьба за майбутнє французької розгорнулася наприкінці ХХ сторіччя.

У 1972 році було видано Декрет про збагачення французької мови, який передбачав створити термінологічні комісії при центральних органах державної влади. Ці комісії мали виявити прогалини у французькому словнику та запропонувати терміни, які мали їх заповнити. Затверджені терміни обов’язкові до вживання всіма органами державної влади. Саме тому у Франції нарівні з е-мail (електронна пошта) ходить і власне courrier électronique, а комп’ютер називають ordinateur.

У 1975 році ухвалили закон про вживання французької мови, зміст якого, однак, згодом було вихолощено численними поправками. Але 1992-го під час перегляду конституції до неї додали статтю про державність французької мови, й у 1994 році прийняли новий, уже безкомпромісний мовний закон. Тоді ж внесли зміни до Закону про свободу передачі інформації, які, зокрема, запровадили квоту на 40% франкомовних пісень у французькому ефірі. Саме завдяки Фран­ції на переговорах у рамках ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі – попередниця Світової організації торгівлі) культурну продукцію було проголошено цінністю, яку не можна віддавати на поталу ринку. Завдяки цьому країні вдалося зберегти квоти та субсидії для національної культури.

Зараз Франція докладає всіх зусиль, щоб зберегти за французькою статус мови міжнародної дипломатії. Спеціальним представником президента країни Ніколя Саркозі з питань популяризації французької мови є колишній прем’єр-міністр Жан-П’єр Раффарен. На початку року він відвідав штаб-квартиру ООН у Нью-Йорку, де наполягав на тому, що організація має поважати той факт, що французька є нарівні з англійською однією з її двох робочих мов.

Таке ж послання Раффарен виголосив і в Брюсселі. Європейська комісія має три робочі мови: англійську, німецьку й французьку, проте розширення ЄС на північ та схід зміцнило позиції англійської. Майже всі єврокомісари надають перевагу саме цій мові. Тепер же французи, як і німці, хвилюються, що очолюване Кетрін Ештон відомство буде всуціль англомовним. Мабуть, Європі справді час згадати часи Карла V, коли можновладці могли вільно спілкуватися зі своїми підданими кількома мовами.[1770]