Нині від лідерів держави-агресорки можна почути багато заяв, що заперечують ідентичність жертв агресії. Зокрема, Путін стверджує, що росіяни є одним народом з українцями, що російська й українська — це практично одна мова, що українці та росіяни мають спільні культурні традиції тощо. Фактично це означає відродження того міфу, який культивувався в Москві, а потім у Петербурзі протягом століть. Його метою було стерти об’єктивні етнокультурні відмінності (а також соціально-політичні особливості) між народом-завойовником і тубільцями приєднаної території заради тотальної асиміляції, цілковитого розчинення та поглинання українців у російській етнічній масі. Як бачимо, така мета й сьогодні вкрай актуальна для Кремля. Однак цей міф ще треба було навіяти самим підкореним. І тут справді Москва мала та має певний успіх. Нині в постколоніальних студіях загальником уважається твердження про обов’язкове прагнення колоніальних імперій змусити колонізованих дивитися на самих себе очима колонізатора.
Треба визнати, що й у сучасній незалежній Україні є певна кількість українців, які вважають себе чимось абсолютно спорідненим із росіянами й принципово не здатні диференціюватися від іншого народу, бачити об’єктивні демаркаційні лінії між українським і російським у мові (українську вони сприймають як говірку, наріччя російської), мистецтві, літературі, традиціях і так далі. Саме до них апелюють із Кремля, заперечуючи самостійність, окремішність, відрубність українців.
Той міф поширився не спонтанно, а внаслідок значних зусиль пропаганди, імперської культури, освітньої політики тощо.
Читайте також: Чи має Україна ознаки failed state
Після здобуття Україною незалежності ці зусилля імперського центру феноменально активізувалися та урізноманітнилися. Вони забезпечувалися глибоким усебічним проникненням після 1991 року в Україну російських ЗМІ (які незрідка діяли під прикриттям формально українського статусу), засиллям російського шоу-бізнесу, експансією російського капіталу тощо. Практично не можна було назвати жодної сфери українського буття, де не було б російської присутності. Тут не йдеться про природний і навіть необхідний процес культурних запозичень, без якого нормальний культурний розвиток будь-якої нації неможливий. Проте перевищення міри корисного запозичення призводить до розчинення однієї культури в іншій, до асиміляції, до цілковитої втрати духовного суверенітету національної культури.
Що таке суверенітет культури? Це духовна самостійність нації, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного бачення світу як самодостатньої цінності, почуття національної гідності й упевненості у творчих силах свого народу. Це комплекс національно-культурної повновартості.
Суб’єктивне розрізнення особою та етносом (нацією) «свого» та «не свого» (звичайно, не в морально-оцінному, а в суто фактичному сенсі) — одна з найсуттєвіших і найпростіших водночас умов духовної суверенності культури. Це відчувається та усвідомлюється на рівні сюжетів, лексем, традицій. Представники того чи іншого етносу (нації), якщо вони не втратили відповідну самосвідомість, досить чітко визначають межу між «своїми» та «не своїми» культурою, традицією, звичаєм. Нормальний розвиток національної культури не можна уявити без запозичень. Але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних культурних надбань народу, його етнокультурній ідентичності, а які відіграють роль своєрідного троянського коня, призводять спочатку до згладжування рис етнічної самобутності, а потім і до повного розчинення однієї людської спільноти в складі іншої. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних вартостей у власних очах. Унікальність етносу (нації) заперечується, а вся увага зосереджується на рисах, які зближують його з етносом-асимілятором, і наявність їх стає провідним аргументом у закликах відмовитися від того, що робить цю спільноту людей несхожою на інших.
Читайте також: Брунькування лівих
Духовну суверенність етносу, нації охороняють своєрідні фільтри, особливі механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню у власному дусі, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини культуру-реципієнта. Але ці фільтри спрацьовують тільки за умов духовної суверенності національного менталітету, коли нація відчуває себе самостійним суб’єктом культурної творчості, а не асоційованим, духовно залежним від іншої, яку вона вважає взірцем, законодавцем мод для меншовартих у галузі політичного, культурного й економічного життя. Асоційована нація немовби «прив’язана» до іншої — «суверена». Етнокультурні фільтри виходять із ладу й уже не спроможні захистити свою націю, її культуру від розмивання, спотворення, набрання проміжних форм, маргіналізації та подальшої деградації в ерзац-культуру — таку собі етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури нації, що перемогла.
Коли ж духовний суверенітет зберігається, фільтри працюють бездоганно, етнос (нація) навіть за найнесприятливіших умов упевнено дивиться в майбутнє. Яскравий приклад такої ситуації наводить етнолог Сергій Арутюнов на ґрунті культури вірменського етносу. Цей народ саме завдяки етнокультурним фільтрам протягом тисячоліть за вкрай ворожих обставин зберіг власну самобутність, засвоюючи лише те, що не загрожувало його культурі. Стійко зберігалася писемність, створена хоч і за грецьким зразком, але в абсолютно оригінальній графічній формі. Стихійним лексичним запозиченням протистояла пуристична тенденція літературної мови послідовно заміняти їх кальками на вірменській кореневій основі. Навіть сприйняте міжетнічне християнство незабаром набрало форми етнічно-специфічного варіанта григоріанського монофізитства, що потім різко протиставилося навколишньому халкідонству, не кажучи вже про стійку протидію ісламізації. Зі свого боку, григоріанство без перешкод засвоїло цілий комплекс споконвічно вірменських поганських концептів.
Читайте також: Реакційний популізм
Звісно, українська культура такої потужної системи фільтрів не мала, що й сприяло створенню величезного поля етнокультурної невизначеності, такого собі російсько-українського міжкультурного комплексу з розмитою ідентичністю за явної переваги російської складової з очевидною тенденцією її домінування.
Але то був аж ніяк не стихійний процес. Дослідник Віктор Пустотін на конференції в Києві ще в 1993 році зазначав: «У роки радянської влади між російською та українською культурами була своєрідна мембрана, котра завдяки покровительству держави допускала лише одностороннє «вливання» російської культури в українську й прагнула не допустити протилежної тенденції. Така стратегія була необхідною з метою культурного, інформаційного об’єднання всіх територій СРСР. Таким було ставлення не тільки до української, а й до всіх решти національних культур. Це не провина самої російської культури, але сприяння її поширенню, розширення сфер її впливу було поставлено в ранг державної політики СРСР. І російська культура цей шанс не проґавила.
Читайте також: Як змінюється запит на опозиційність
Для того щоб українська культура зміцнилася та могла на рівних взаємодіяти (? — Авт.) з російською, потрібен певний захист її від експансії останньою, певна відрубність, окремішність від неї… Цілком природно, що російська культура постійно самостверджується не тільки всередині Росії, а й за її межами. Адже розширення меж її впливу — це запорука її внутрішньої стабільності. Але в українській культурі ще не вироблено механізм реакції проти експансії російської культури в ім’я збереження себе самої. Сьогоднішній період для неї — це період внутрішньої нестабільності: захисні механізми, спрямовані на самозбереження та розвиток, ще не вироблені».
В українському суспільстві практично немає потужної системи культурного розпізнавання «свій — чужий», чимало українців не бачать демаркаційної лінії між українським і російським, на що й робив ставку Кремль у період намагань створити так звану Новоросію. Ця особливість уможливлювала продукування пропагандистсько-політичних проектів на кшталт «одного народу», «братського союзу», «єдиного простору» тощо.
На недопущення усвідомлення об’єктивного існування міжкультурної демаркаційної лінії сьогодні, як і вчора, в Україні працює потужний московський і промосковський «культурний фронт», який утворюють телеканали (найяскравіший приклад — «Інтер») і видання, FM-радіостанції та інтернет-ресурси. Адже в РФ знають, що культурне панування є запорукою панування політичного, економічного та ідеологічного. Культурно колонізовані народи легко сприймають усі інші різновиди колонізації, не вбачаючи в них великої шкоди, оцінюючи це як природний і на загал позитивний процес. Поки що міф «єдності культур» в Україні не зазнав остаточної поразки й далі впливає на суспільство.