Минулого тижня одразу кілька навколокультурних тем змусили замислитися над питаннями комерціалізації видатних об’єктів культури та історичної пам’яті. Перше з них: чи етично цим об’єктам бути у приватній власності? Чи має хтось право продавати історичні документи, які за всіма ознаками належать людству? Що це за ознаки, та й що значить – «належати людству», де межі цього критерію? Запитання, безумовно, риторичні: ми маємо право ставити їх, а реальність, в тому числі і світ аукціонної культури сучасності, живе за своїми механізмами.
Так днями культурні ЗМІ сколихнула новина про те, що на аукціонний продаж виставлена одна з чотирьох існуючих нині у світі копій відомого «списку Шиндлера». Продаж організовує американський аукціонний дім Moments in Time, який спеціалізується на аутентичних документах, листах та фотографіях. За 12 тисяч доларів тут продається рукописний лист Обами (та й не один), за «ціну за запитом» – фотокартка Нельсона Мандели, підписана ним для Леонардо Ді Капріо тощо. І ось з’являється новина про те, що на торги виставляють єдину копію «списку Шиндлера», яка знаходиться у приватній власності. Збереглися ще три – дві зараз в Меморіалі Голокосту Яд Вашем в Ізраїлі, одна – в Музеї Голокосту в Вашингтоні. Про те, що оголошена вартість раритетного документу – $2,4 мільйони, написали усі, але мало хто загадав про найцікавіше. Копія «списку Шиндлера» продається не вперше – починаючи з 2010 року ці 14 сторінок із 801 прізвищем тих, хто був у 1945 році врятований від Аушвіцу, вже втретє стають об’єктом комерції.
Читайте також: Культурні тренди: відкриті дані та скульптура з автобусів
Історія списку відома (бо широко популяризована завдяки фільму Стівена Спілберга): документ було підписано 18 квітня 1945 року, у цей день німецькому підприємцю Оскарові Шиндлеру вдалося підкупити офіцера СС, який погодився залишити в живих співробітників його фірми, що мали бути відправлені до концтабору. Копія документу зі списком прізвищ – як з’ясувалося нещодавно – зберігався у племінника Іцхака Штерна, бухгалтера та «правої руки» Шиндлера, який особисто друкував список. Іцхак помер у 1968 році, копію передав у спадок племіннику Натанові Штерну. Далі документ спливає на поверхню вже у 2010 році – Натан вирішує продати його (причини не конкретизуються) і залучає для продажу дім Moments in Time. Копію було виставлено на аукціон за $2,2 мільйони. Купив її анонімний покупець. Цей покупець у свою чергу продав її у 2013 році – також за допомогою Moments in Time – тоді ціна була вже $3 мільйони. І ось, у 2017 році, черговий анонімний поціновувач історії знов звертається до аукціонного дому.
ЗМІ цитують виконавчого директора Moments in Time Гарі Зімета, який каже, що не може уявити собі «більш гірке документальне відлуння Другої світової війни» та що «випадок придбати документ такої значущості припадає раз на життя». Сім років тому цей самий Гарі Зімет, який організував перший продаж списку, казав, що це «можливо, найважливіший документ Другої світової». І тоді, і зараз журналісти неодноразово намагалися торкнутися етичної сторони питання. Зімет, здавалося, не розумів дилеми: «Я вже давно займаюся продажем історичних документів, зараз йдеться про екстраординарний матеріал, і немає такої причини, з якої він не міг би бути проданий чи придбаний» (це його коментар 2013 року).
Цього тижня обговорювали ще один, екстраординарний тепер вже в межах суто мистецького дискурсу, об’єкт культури – 33 офорти (це різновид гравюри на металі) іспанського художника Франсіско Гойї, котрі випадковим чином знайшли власники одного французського замку, коли вперше за багато десятиліть робили ревізію своєї бібліотеки. Ці гравюри теж називають знахідкою, що «трапляється раз на життя» – і їх теж виставили на аукціон, який має пройти 4 квітня. Цього разу йдеться про лондонський Сотбіс та суму 500 тисяч фунтів.
Одна з гравюр із серії «Тавромахія»
Гравюри, що складають повний комплект першого видання відомої серії малюнків Гойя «Тавромахія», присвячену кориді, судячи з усього, більше 150 років пролежали у папці разом з 90 французськими малюнками на воєнну тематику. Свого часу, у 1830 році, в Мадриді ці офорти дісталися в якості дипломатичного подарунку французу герцогу де Лавалю, чиї нащадки вже у 21 сторіччі нащадки знайшли їх на одній з полиць за старими книгами у замку Шато де Монтіньї на півночі Франції. Показово, що, за словами представниці аукціону Сотбіс, роботи Гойї продаються через те, що власникам, «як і багатьом іншим володарям французського шато, треба гроші, щоб інвестувати їх у будівлю замку». Що ж, є всі шанси отримати гроші – чотири роки тому у Нью-Йорку інші роботи художника, присвячені кориді, купили за $1,9 млн.
І якщо мотивація тих, хто продає, апріорі зрозуміла, цікавіше аналізувати мотивацію тих, хто купує. Хоча і тут біль-менш усе зрозуміло: адже йдеться всього лише про один з напрямів культурного споживацтва, згідно з яким найбільш екстраординарні, видатні, рідкісні речі потрібно купити, придбати, привласнити. Завдяки аукціонній індустрії, яка покликана підтримувати найдорожчий сегмент цього напряму, колекціонування, – пручатися цій спокусі складно, якщо маєш вільні мільйони.
Читайте також: Кусати і жалити
Ситуація, що склалася у паризькому Луврі після відкриття першої за багато років масштабної виставки нідерландського художника 17 століття Яна Вермеєра, є ілюстрацією схожої тенденції, хай і втіленої на простішому рівні.
Виставка робіт Вермеєра стартувала ще 22 лютого, і заздалегідь передбачалося, що вона стане «бомбою» – її називали «блокбастером» серед виставок. Перша велика виставка за багато років мала повернути до Лувру прихильність туристів – на неї покладалася серйозна репутаційна місія після терористичних атак 2015 року, коли у Парижі загинуло близько 130 цивільних. Свіжий інцидент 2017 року додав цій музейній місії гостроти – як відомо, трохи більше місяця тому о 10 ранку чоловік з мачете намагався напасти на французького солдата в Луврі, викрикуючи «Аллах акбар».
Користувачі соцмереж обурено викладали фото з черг, в яких проводили по кілька годин
У перший день виставку робіт Вермеєра відвідало якнайменше 9500 відвідувачів, 40000 – протягом першого тижня. Пропускна здатність виставкового залу – 250-300 осіб. Тож легко уявити собі масштаб катастрофи. Дійшло до того, що вийшла з ладу система онлайн-бронювання музею. Деяким туристам з інших міст так і не вдалося потрапити в середину, навіть після оплати квитка та відстоювання в черзі.
Читайте також: Олександр Павлов: «Художник має відповідати за створене собою»
Ті, хто побачив омріяну екпозицію, виступають із різними відгуками, багато хто задається питанням, чи «було воно того варте». В деяких рецензіях трапляюится слова «посередній» та «інфантильний» – справа тут, звісно, не в самому Вермеєрі, а в тому, що його роботи «розбавлено» 70 жанровими сценами інших авторів, представників Золотої доби голандського живопису.
Робота Яна Вермеєра «Молочниця» – одна з тих, що демонструються в рамках експозиції в Луврі.
З одного боку, у таких випадках завжди звинувачують погану організацію процесу, і мають рацію. Дійсно, Лувр фактично не виявився готовим до того, на що очікував. Вочевидь, не варто було впроваджувати нову квиткову політику одночасно з відкриттям масштабної експозиції (музей саме впровадив єдиний квиток вартістю від 15 до 17 євро, який дає можливість відвідати усі – постійні й тимчасові – експозиції; раніше можна було придбати квитки на окремі виставки).
Сьогодні робота музею знову увійшла до своїх берегів, середній час очікування в чергах зменшився до менш ніж 60 хвилин, сайт для онлайн-бронювання запрацював – у цілому, систематизація хаосу відбулася за звичною для європейців схемою, тією, яка допомагає цивілізовано ліквідувати наслідки транспортних колапсів у метро тощо. А щодо причин цього хаосу, то тверезий аналіз показав, що головними винуватцями проблем у роботі музею стали перш за все найбільш фанатичні його відвідувачі, представники так званої «Групи друзів Лувру», яка налічує близько 60 тисяч осіб, котрі зазвичай мають можливість побачити експозиції без черг.
Учасникам цієї «клубної» програми регулярно надають можливість прийти до музею у конкретні дні, для них передбачають спеціальні оглядові сесії. Але ж ми всі хочемо побачити шедевр першими. Незважаючи на те, що виставка робіт Вермеєра перебуватиме в Луврі до 22 травня, а для «друзів» музею і цього разу було сплановано спеціальні перегляди пізніше в березні (!), як денні, так і вечірні, «друзі Лувру», разом з іншими туристами, прийшли до музею у перші тижні роботи експозиції. Боротися зі спокусою привласнити собі культуру виявилося занадто складно.