В Україні за минулі кілька років період 1960-х — 1970-х потроху стає культовим, як доти вже стали наші 1920-ті. Персональні виставки про поета Василя Стуса, художників Аллу Горську і Віктора Зарецького збирають чималі аудиторії, схвальні відгуки отримав документальний фільм «Іван і Марта» про подружжя Дзюб. Іменами шістдесятників та дисидентів називають вулиці українських міст і зупинки громадського транспорту, і тепер, їдучи швидкісним трамваєм, є привід згадати про Олексу Тихого, Миколу Руденка, Івана Дзюбу… З’являються й оригінальні проєкти в колаборації — наприклад, виставка «Зустрінемось біля метро» в Музеї шістдесятництва до 65-ліття київського метрополітену оповідає про те, як діяльність підземки лишила слід у житті та творчості шістдесятників. Із 2020 року на Уманській, 35 — за адресою родини Світличних, де збиралися дисиденти, – проводять культурний фестиваль «Світличник».
Читайте також: «Весь український Київ насправді обертався довкола Івана Світличного»
Зрештою, стала відчутною потреба в комплексному тексті, що популярно пояснив би явища шістдесятництва і дисидентства, причини їхнього виникнення та наслідки немовчання цього покоління українських культурних діячів. За це взявся Радомир Мокрик — спершу в «Бунті проти імперії», а тепер і в новій книжці — «Культурна колонізація. Страх, приниження і опір України в радянській імперії». Книжка ввійшла до бестселерів видавництва «Локальна історія» ще на етапі передпродажу.
Автор встиг провести чимало інтерв’ю з шістдесятниками та дисидентами (чимало з них пішли з життя протягом минулого десятиліття). Опертя на усні свідчення та записані спогади задає певну оптику — ніби очима самих учасників подій. Наприклад, процес русифікації у книжці проілюстрований як партійними тезами, так і спогадами Ірини Жиленко про те, як «давалося взнаки відчуття другорядності усіх мов і націй у порівнянні з російською. Першим пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинились. Потім уніфікувався колоритний (шолом-алейхемівський) побут київських євреїв. Вони стали як всі… “киевляне”».
Читайте також: Сторіччя Леоніди Світличної: вірність собі
Водночас книжка «Культурна колонізація» охоплює значно ширшу проблематику — не лише 1960-ті, ба навіть не лише зазначений у назві період існування «радянської імперії».
Є тут і спадщина Русі і її привласнення Росією руками Гізеля та Карамзіна. (Бо Русь для шістдесятників таки важила – наприклад, для Василя Стуса з його Києвом — буй-туром).
Є тут і проблематична ідентичність Миколи Гоголя, і накинутий та згодом акцептований образ «племені поющего і плящущего». (Про Гоголя, зокрема, чимало писав Євген Сверстюк).
Є і проблема совєтологів-русистів та інтелектуальні хиби Заходу, неспроможного розбачити «велич російської культури». (Для дисидентів одним зі способів подолати «сліпу пляму» щодо України був самвидав).
Ці та інші — пунктирно окреслені чи детально розглянуті автором — епізоди культурної колонізації мають безпосередній стосунок до шістдесятих-сімдесятих, і було б незле підкреслити ці зв’язки у книжці, що додало б конкретики й цілісності викладу. Адже окремі із заявлених підрозділів тягнуть на цілу книжку (і такі книжки вже почасти написані: збірник есеїв «Культурна експансія» про процес поступової окупації Росією українського культурного життя в різних галузях, від архітектури до телебачення; «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» Євгенії Кузнєцової про мовну реальність в СРСР тощо).
Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах
Сам факт, що «упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову», здавалося б, уже не викликає заперечень. А проте серед «новонавернених» громадян, які тільки кілька років як відкрили для себе незвідані пласти української історії та культури, є насущна потреба в поясненні базових речей сучасною мовою та закохуванні в Україну.
Хочеться вірити, що настане час перейти від узагальнень до ретельних досліджень кожного окремого епізоду використання культури як зброї — для наступу, у випадку Росії, чи для спротиву, у випадку України. Інтелектуальна спадщина людей, народжених між Голодомором і Другою світовою, дає прецікавий матеріал для цих досліджень.
Читайте також: Запит на складність
Тим часом книжка Радомира Мокрика «Культурна колонізація. Страх, приниження і опір України в радянській імперії» виконує свою важливу роль і може бути помічною як для українців, так і для іноземців, що хочуть зрозуміти методи русифікації та стратегії українського спротиву.