Невелике табло біля входу мигає та, хоч і не надто активно, але змінюється. На ньому розклад найближчих рейсів, що летітимуть із Львівського аеропорту. Утім в залі не подорожні, а навпаки ті, хто вирішив зупинитися та відрефлексувати про те, що змінилося в культурі та суспільствах країн Центральної та Східної Європи протягом останніх 30 років. «Перехід 1989» – таку назву отримав перший Культурний Конгрес, що тривав у Львові з 11 до 13 жовтня. Локація для заходу була по-філософськи дуже вдалою – старий термінал Львівського аеропорту. Після того, як у 2012 році запрацював новий термінал, ця повоєнна радянська будівля самотньо стоїть наприкінці вулиці Любінської. Видається, що тут перехід вже відбувся, а законсервовані на стінах візуалізації, то повідомлення із потойбіччя, аби ми не забували яким воно було.
Про візуальне у своїй інспіраційній промові говорила і Славенка Дракуліч, хорватська письменниця і журналістка, відома передусім своїми книгами про Югославські війни. Українською вийшли дві її книги і найновіша «Як ми пережили комунізм та навіть сміялися» є добрим лейтмотивом для нинішнього Конгресу. Демонструючи вже культове фото львівської дівчинки із Першотравневої демонстрації, Дракуліч говорила про зміну культурних парадигм після 1989 року, про те, наскільки покоління після 1989 року сприймає це фото, як і все навколо крізь призму ентертейнменту та новітніх технологій: «Тепер парадигма культури базується не на словах, а на картинках», – зазначила письменниця. Посилаючись на соціолога Фредеріка Мартеля, Дракуліч говорить про те, що сьогодні культура розваг замінює культуру загалом: «Культура є розважальною, а те, що не є розважальним не є культурою», – цитує вона соціолога.
Читайте також: За що Ольга Токарчук отримала Нобелівську премію
Аналізуючи сучасне політичне життя, Дракуліч відзначає його просоченість розважальним аспектом. «Споживач голосує за найкраще презентований політичний продукт», – каже письменниця. Вона ж додає, що цей повсюдний ентертейнмент не дає можливості думати і аналізувати, тому викликом для нас сьогодні є зрозуміти, як за таких умов ми можемо навчитися думати, як навчити себе захищати від маніпуляцій і як аналізувати минуле. «Реформувати, реінтерпретувати, підіймати минуле – це те, що посткомуністичні країни мають спільного, оскільки битва за минуле – це також битва за майбутнє», – наполягає Славенка Дракуліч.
Другою інспіраційною спікеркою Культурного Конгресу була українська письменниця Оксана Забужко і вона продовжила думки Славенки Дракуліч, дещо доповнивши їх українським контекстом, адже навіть період зламу для України тривав довше, розширившись ще на два роки (1989-1991). За особистістим досвідом, як пояснює Забужко, період зламу ділить її життя на дві рівні половини. Напередодні падіння Берлінської стіни, як згадує Забужко, вона закінчувала повість «Інопланетянка», яку критики вважають для письменниці дебютною. Тоді вона запитувала себе «навіщо література», а це питання можна продовжити в іншому ракурсі: «навіщо культура?». Власне цю тему вона й розвиває у своїй промові.
«Деякі базові паралелі в парадигмі культури не змінилися до сьогодні», – вважає Оксана Забужко і додає, що ця теза правдива не лише для країн посткомуністичних, але й тих країн, що вважалися «вільними» до 1989 року і говорить про так званий «новітній тоталітаризм», або ж поєднання політики й ентертейнменту.
Читайте також: Опір ґрунту
Забужко згадує есе Мілана Кундери під назвою «Трагедія Центральної Європи». Воно важливе, оскільки вводить визначення Центральної Європи як народів затиснутих між Німеччиною та Росією, а отже ми бачимо, як саме тут «воювала» культура із Заходу та культурна принесена зі Сходу. Нюанси, особливості, неповторність – це західна культура. Політична культура ж принесена зі Сходу робить все однаковим від Шпрее до Владивостока. Через 35 років цей терен, на думку Забужко, можна розглядати як територією протистояння між культурою та цивілізацією (якщо за Шпенглером) чи свободою і тоталітаризмом (якщо за Орвелом), або ж культурою та політикою.
Після інспіраційних промов двох письменниць, мала місце дискусія, що об’єднала п’ять учасників із різноманітними та взаємодоповнюючими досвідами – політика із Західної Європи, дослідницю із Балкан, публіцистку та дослідницю зі Східної Європи та письменницю та перекладачку із України. Усі вони дискутували про культурні трансформації суспільств після Берлінського Муру. Лейла Ґачаніца із Боснії та Герцеговини говорила про поп-культуру, яка стала певною об’єднавчою цеглиною для жителів БіГ після кровопролитної війни, Йоган Декман, член парламенту Фландрії, говорив про місце малих народів в ЄС, а Боґуміла Бердиховська та Оксана Форостина дискутували про те, наскільки наші сучасні «бульбашки» впливають на рефлексії щодо прожитого протягом цих 30 років. «Коли йдеться про 89-рік для мене, то перша асоціація – свобода», – відзначила Бердиховська. «Час, коли можна створити свій сюжет і тут можна тепер поставити питання, що з того вийшло», – додала вона.
Конгрес Культури мав три тематичні блоки, у рамках яких відбувалися дискусії: «Мури», «Міри», «Наміри». У другий день Конгресу в межах тематичного блоку «Мури» відбувалося три дискусії. Під час першої з них, під назвою «Підривні стратегії культури: як долаються мури?» учасники дискутували про те, яким чином культура може допомогти здолати певний політичний режим.
Читайте також: Оживлена пам’ять. Як увіковічують події Майдану в Києві та Львові
«Культура може допомогти вбити режим. Однак культура також може пригнічувати», – зауважив естонський діяч культури та в минулому політик, депутат естонського парламенту (що сталося випадково, як він потім пояснив Тижню) Юку Кале-Райд. Як приклад репресивного механізмку культури Юку Кале-Райд називає те, що нині робить Китай завдяки своїй soft-power та спеціальним інститутам, які репрезентують китайську культуру. Схожим шляхом, за його словами, йде Росія, чия «м’яка сила» добре діє в країнах, віддалених від неї. Тому він вважає, що треба бути дуже обережними із цією «культурною м’якою силою».
Юлія Манукян із херсонської групи Urban COYC привернула увагу до того, як проходить декомунізація в районних музеях Херсонської області, де персонал спершу не мав розуміння того, як саме діяти за умов декомунізації із виставками про радянське минуле та яким чином треба їх реорганізовувати. За словами Манукян, для Херсонщини анексія Криму та війна з Росією, що привернули увагу також до регіону, стали проривними і в культурі, адже люди, що живуть і там, і в Україні чи за кордоном, почали більше уваги звертати на культурні аспекти в житті регіону, наприклад, на той факт, що Херсонщина – це батьківщина футуризму, адже родом із цих країн Давид Бурлюк.
Учасники цієї дискусії також сперечалися щодо того, яким чином можна видалити «совок» із голів у наших суспільствах. Юку Калле-Райд наполіг, що саме тому слід не забувати про своє минуле. Власне він є прикладом такої «пам’яті» у своїй країні. Коли екс-комуністи могли потрапити до парламенту за списками певних політичних сил, він зробив собі футболку, де з одного боку був напис «Комуністів в пічку», а з іншого їхні імена. Таким дещо підривним методом він привернув увагу до цих людей, які знову могли отримати владні повноваження. Український письменник Михайло Бриних відзначив, що «совок житиме допоки ми його підживлюватимемо».
Окрім дискусій в рамках Конгресу відбулося відкриття триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» Цьогорічна тема – «Обряди переходу». Таке триєнале в Україні відбувається вперше. Раніше його проводили в Польщі (перше відбулося в Любліні у 2010 році). Цікавою була й локація цьогорічного триєнале – кам’яниця на площі Ринок, яку фактично врятували від ще одного гастрозакладу, яких у Львові вже не бракує. Перемога культури над шлунком – хороший початок нового етапу переходу.