20 років демократизації та її впливу на культурний процес я оцінив би і як великий плюс, і як великий мінус. З одного боку, суверенна Україна змогла надолужити прогалини в ознайомленні зі своїми ж інтелектуальними здобутками: було надруковано все, що мало бути надрукованим, що було силоміць вийнято з національного вжитку – від забутого середньовіччя до незнаної діаспори. Нові тексти мають величезний мінус: вони з’являються у режимі експромту. Ніхто їх не читає, окрім коректорів і редакторів. Ці твори надзвичайно цікаві – українських істориків, етнографів, філософів, мистецтвознавців – сотні й сотні книжок. Але чи наші сучасники знають про їхнє існування, бодай торкалися їх? Немає узагальнення сучасного інтелектуального процесу: надруковане не проходить адекватного циклу рецензування. Якщо у Польщі з’являється переклад з української, за тиждень-два виходять двадцять рецензій.
Ми потрапили під абсолютний прес світового кітчу в його двох фундаментальних виконаннях: російського і євро-американського. Якщо говорити про російський кітч, то він за межами східнослов’янського світу не спрацьовує. На нас же він посипався у тисячах розмаїтих жанрів, у вигляді абсолютної культурної окупації. Я не скажу, що весь кітч бездарний. Клод Шессон, міністр закордонних справ Франції на початку 1980-х років, колись обурювався з приводу культурного імперіалізму США. Західний кітч так само нам загрожує. Хоч і дещо елегантніший, толерантніший, він не пояснює ситуації людини в сучасному світі, не пояснює минулого, теперішнього і гіпотетичного майбутнього, він бавиться у все це. Ще років зо тридцять тому чимало людей прагнули до оновлення своїх бібліотек, ходили на фільми Тарковського. Студенти безперестанку атакували Київську філармонію. Зрозуміло, вони, може, хотіли почути і якусь авангардну музику, до якої не було доступу, але головне – було прагнення почути, побачити, прочитати.
За великого бажання культуротворчу масу можна відновити. Ця маса створює зразки культури тоді, коли вона реципіює твори, що, здавалося б, поставали для вузького кола. В Україні немає такої можливості. Промоцією української культури повинна займатися державна політика. Соціал-демократичні держави Заходу, де міністри й самі, може, не проти дивитися легковажні комедії, опікуються культурою. В Німеччині грандіозний слухацький рівень музичної культури. Візьмімо Відень, візьмімо англійський сучасний театр, переклади – це відбувається за патронату держави, зауважити який в Україні неможливо. Це може скінчитися тим, що замість кремлівської окупації впродовж ХХ століття ми будемо окуповані дурним кітчем.
Коли наше міністерство називається «культури і туризму», це вже логічна катастрофа. Але я вважаю, що Міністерство культури має бути, хоч не в такому вигляді, як зараз. У 1920-х, коли радянська влада була молодою і не такою підлою, вона здогадалася Луначарському віддати Наркомпрос, що всіляко допомагав культурі. Київ у 1920-х був музичною столицею Центральної Європи. Поступ міністерства залежить від того, коли його очолить «український Луначарський» чи «український Андре Мальро». У часи, коли міністром був Іван Дзюба, я пишався тим, що в нас найосвіченіший міністр культури у Європі. Якби Дзюбі дозволили залишитися, він створив би відповідну кадрову систему. Середнього чиновника, навіть недоладного, можна примусити робити добру справу, якщо він має нормального директора департаменту, віце-міністра і вище. Я не розумію, як міністром культури може бути естрадна співачка. Хай вона співає, але не в міністерстві! Без розумного державного патронату, необов’язково фінансового, а законодавчого, адміністративного у найкращому розумінні, не розпочнеться позитивний розвиток нашої культури, що має відірватися від навали кітчів.
Нехай розвивається українська культура і у високому напрямку, і в масовому, і та, що орієнтована на семантику українського народництва ХІХ століття, за умови, що буде пояснено, чим були тоді «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», дебют молодого Шевченка, український романс ХІХ століття, хорова цивілізація обездоленого державного народу. Треба пояснити і показати, що це все мало шанс розвиватися у будь-якому із сучасних жанрів, – їх архаїчний вигляд зазнав би змін, якби радянська влада не перервала розвиток українства. Тепер же на сцені безперестанку танцює «співаючий ректор». Зупиніться, добрі люди