Постструктуралісти стверджують, що все — текст, а здоровий глузд підказує, що текст без контексту — це ніщо. Мистецтво в вакуумі, поза соціумом і часом — це ніби дзеркало, що відбиває інше дзеркало. Цінність прекрасного — в людині, в очах тих, хто дивиться в конкретну добу і в певному історичному просторі. Тож те, що бачимо безпосередньо залежить від того, із якої точки ми дивимося, і контекст і визначає тему й ідею побаченого. Це можна було добре відчути цьогоріч під час взаємодії з таким масовим культурним явищем, як кіно – насамперед комерційним і широкоформатним – адже саме в кінозалі ми опиняємося, хочемо того чи ні, в народному контексті, який найбільш промовисто засвідчує громадську реакцію на мистецтво.
Голлівудська машина звично продукує блокбастери, не надто зважаючи на світові неприємності та мало враховуючи те, як будуть сприйматися конкретні стрічки в країнах, де не бракує власних проблем. Зрозуміло, продюсери йдуть на певні хитрості, щоб заробити на азійських ринках (запрошують тамтешніх акторів або знімають у тамтешніх країнах), але в дуже широкому сенсі їхня продукція не підлаштовується під різнонаціональні смаки, а намагається ці смаки призвичаїти до новітніх тенденцій «фабрики мрій».
Умовно кажучи, Голівуд надзвичайно мало переймається тим, як дивляться блокбастери з багатомільйонними бюджетами там, де голод – і де ці мільйони потенційно можна було б витратити не на спецефекти, а на їжу. Голівіду усе одно, як дивляться фільми про супергероїв, руйнування і вбивства там, де триває війна, а всі супергерої служать в ЗСУ. Зрештою, ніхто не змушує ходити в кінотеатри – це, особливо в наших реаліях, радше розкіш, аніж життєва необхідність.
Читайте також: Бюджетна культура, або Телемарафон понад усе
Але цікаво, чи дуже впливає контекст, у якому перебуває глядач, на сприйняття кіно? Чи американський блокбастер лишається тим самим у різних куточках світу? Як народу, що переживає війну й інші психологічні травми, сприймати жахіття на екрані?
В самій Америці дуже часто певні травматичні теми стають закритими і їх викреслюють зі списку тих, які можна екранізувати, щоб не ятрити свіжі рани. Так Джеймс Кемерон вирішив не випускати сіквел успішної шпигунської комедії «Правдива брехня» після трагедії 11 вересня, адже в картина мала містити сцену з терористами і літаком. Тобто вони самі, створюючи, по суті, світовий кінематограф, ретельно обходять деякі власні проблемні теми заради комфорту своїх глядачів, щоб кінотеатр лишився для них простором розваги й відпочинку, а не приводом для болісних дискусій. Водночас проблемні теми інших народів їх, за незначними винятками, мало обходять, бо ж Голівуд розраховує передусім на гроші американського споживача, а решта має вирішувати власні психологічні проблеми самостійно.
Цьогоріч найкасовішим фільмом став «Топ Ґан: Меверік» з Томом Крузом, який почали показувати наприкінці травня. В Україні його теж можна було подивитися, але чимало глядачів скаржились, що сцени з винищувачами сприймалися важкувато, бо аж надто нагадували про реальність за межами кінозалу. Цікавий ефект: звук літаків на екрані та карколомні трюки пілотів раніше б зачаровували й приголомшували, а тепер до цього додається ще й почуття неспокою і певної незручності. Неспокійно від того, що в цей час щось подібне може пролітати в тебе над головою, а незручно переважно тому, що користуєшся такими благами, як теплий кінотеатр, коли у багатьох людей в Україні не має, де жити і бракує грошей на найнеобхідніше.
Читайте також: Мелодії війни
У цьому ракурсі навіть фільми, в яких супергерой повстає проти сильних світу цього, щоб захистити бідних і знедолених (як у тому ж «Чорному Адамі») усе одно скидається на прогулянку парком атракціонів, адже кіношні страждання народу — то просто сміх порівняно з тим, що ми можемо зараз побачити в новинах чи відео різних блогерів зі звільнених територій. Або й просто навколо себе.
Загалом, екранним переживанням і горю після 24 лютого стало складніше співчувати. Банально не віриш в те, як біду зображують актори-мультимільйонери. Бо біди у 2022 році було у нас вже так багато і такої різної, що сценаристам просто нереально вразити бодай чимось настільки, щоб перекрити щоденні негаразди українців.
Великою мірою широкоекранне кіно після лютневих подій дуже сильно втратило в тому, що раніше було його головним привілеєм: шанс висмикнути нас з реальності на півтори-дві години, дати нам можливість втекти від буденності в кольорове забуття і стрімку зміну картинок. Блокбастерний ескапізм розгубив усю свою силу ще й тому, що сеанс запросто можуть перервати сирени й блекаути. В кінозалі вже не сховатися від жорстокої дійсності, вона чатує на тебе навіть в затишній темряві й комфортному кріслі.
Хоча перегляди фільмів в березні і, скажімо, у грудні вже суттєво різняться, усе ж об’єктивно зараз почуваєшся дещо спокійніше, попри всі зрозумілі небезпеки. І вже знайомі звірялися, що на сеансі «Чорної Пантери: Ваканда назавжди» (в прокаті з листопада) змогли майже забути про буремний світ за межами кінотеатру. Людина — така істота, що з часом звикає до всього, а страх не може бути інтенсивним тривалий період, тож якщо хочеться отримати задоволення, то організм знайде спосіб його отримати, попри все. Зрештою, втомлюєшся боятися й постійно очікувати ракетних ударів і волієш жити нормальним життям, хай яка та нинішня нестабільна норма.
Читайте також: На культурному фронті без змін. Але вони на часі
Війна в Україні, як не дивно, впливає не тільки на глядачів, а й на кіно, навіть те, яке було знято до нашої війни. Так новий фільм Гая Річі «Операція Фортуна: Мистецтво перемагати» мав уже кілька разів вийти в прокат, але останнього разу був поквапно відкликаний продюсерами, бо вони вирішили, що саме зараз недоречно випускати фільм, в якому головними гангстерами були українці. Подейкують, що сценарій був переписаний, а тому реліз зсунувся на січень 2023 року. На цьому тлі голівудська мода на лиходіїв-росіян переживає чергове відродження, і цього року воно розпочалося ще в січні з «Кінґс Менами», де одним із антигероїв виступає Распутін. Втім, усі ці російські бандити в кіноіндустрії вже давно перетворилися на обридлий стереотип, який більш дратує, аніж тішить (бо ж і так усім відомо, що вони поганці). Крім того, страх перед технологіями та армією РФ, яким сповнені блокбастери з давніх часів, насправді, як свідчить життя, був не зовсім й обґрунтованим, бо їхня військова міць виявилася не аж такою грізною, як це вбачалося голлівудськими продюсерами.
15 грудня має вийти продовження одного з найкасовіших фільмів усіх часів — «Аватару». Своєрідного гімну ескапізму, який просто таки спокушає кинути наше безрадісне сьогодення і полетіти до синіх здоровил на планету з символічно сумнозвісною назвою Пандора. Втім, гадаю, у більшості українців мрія — не втекти з України в далекий космос, а безтурботно подивитися це видовищне кіно в зручному залі, не переймаючись обстрілами та тривогами. Наше сприйняття мистецтва дуже залежить від контексту, адже погодьтесь — навіть графіті Бенксі зовсім інакше виглядає в музеї та на розбитій росіянами стіні. Не можна абстрагуватися від того, де, коли і як ти маєш справу з прекрасним, адже часом контекст — це найцінніше, що є у прекрасного, його основа і виправдання. Так і мистецтво під час війни — це виправдання тої ціни, яку ми платимо за мир, виправдання тої крові, яку ми проливаємо за добро і водночас — відплата за всі ті згаяні можливості зберегти крихку рівновагу в жорсткому світі.