Культура розбитих філіжанок

Ми давно не влаштовували собі таких вечірніх походів по кнайпах і були приємно здивовані. Втішно знати, що можеш пообідати в китайському ресторані, повечеряти в грузинському, з’їсти десерт за єврейським рецептом, а потім випити вина під живий польський джаз в одному з клубів, причому з-поміж клубів, як і живих концертів, можна вибирати. Кнайпова культура традиційно виявилася найживучішою в усе більш периферійному в деяких інших аспектах Львові.

 

В одному зі своїх есеїв Юрій Андрухович в’їдливо зауважив щось на зразок: харківська кав’ярня – це приблизно настільки ж нереальне словосполучення, як віденська пельменна. Напевно, ще трохи, й ця фраза втратить актуальність, бо ж у Харкові і нині в кожному фастфуді можна випити цілком пристойне еспресо. Але треба віддати належне львів’янам, які виставляють до ритуалу пиття кави значно вищі вимоги. Цим вони схожі на не менш принципових у таких питаннях італійців.

 

 

Кнайпами у Львові традиційно називають «усе» – від ресторанів до наливайок із пластиковими столиками. Можна назвати кнайпою і звичайну кав’ярню, хоча в такому разі львів’янин навряд чи запропонує: «Ходімо до кнайпи!», а скаже просто: на каву. Похід до кнайпи передбачає хоча б мінімальне споживання алкоголю. Похід на каву це теж не виключає, але й не зобов’язує.

 

На каву до проїзду Кривої липи, а потім до «Червоної калини» навпроти філармонії, у мої студентські роки ходилося значно частіше, ніж на пари. На третьому курсі ми вже знахабніли настільки, що залишали одна одній яскраво-жовті записки «Пішла до «Калини»!» просто на дверях центрального входу до університету. І на каву ходили переважно замість пари декана, який, як виявилося, записки помічав, і в кінці семестру ми це нарешті зрозуміли.

 

Ностальгійні спогади охоплюють мене щоразу, коли я минаю «Червону калину», наливайку в проїзді Кривої липи, «Вірменку» й кілька інших кнайп, більшість яких дивом зберегли незмінний відтоді вигляд. Сьогодні це автентичне ретро викликає не лише в мене напади зрозумілої ностальгії. Як і інша наливайка, розташована на кілька брам далі «Червоної калини». Її Тарас Прохасько називає«кнайпою, де Мухи на стінах».

 

І справді, специфічний дух дешевих алкоголів, назавжди змішаний із запахом доброї кави, яка незбагненним чином продукується навіть із неякісних зерен лише старими кавовими машинами. Липкі столи й осоловілі вже зранку очі постійних клієнтів контрастують із вицвілими сецесійними репродукціями плакатів Альфонса Мухи…

 

– А все це разом налаштовує на легку меланхолію, – каже один із відвідувачів. Судячи з зовнішності, художник, який продає свої картини на арт-ринку «Вернісаж», що знаходиться неподалік від оперного театру.

 

Вже давно немає знаменитої «Домової кухні» на Академічній. Там ніколи не зустрічалися «на каву», а завжди віддавали перевагу міцнішим напоям, але в історії львівської богеми 1980–1990-х це місце однозначно відіграє знакову роль. Я можу легко уявити собі якийсь такий день у джойсівсько-єрофєєвському стилі. Сповільнення часу – за Джойсом, і кількість алкоголю – за Вєнєчкою.

 

Вражає тривкість цих кнайп, їхня непоступливість змінам і новочасним віянням, міцність кавових апаратів (чи то прибалтійських, чи то угорських), які працюють і досі, вірність і чистота стилю, не зіпсованого жодними сучасними вкрапленнями.

 

Давно не збирається тусівка на вулиці біля легендарної «Вірменки» – кав’ярні (розташованій на вул. Вірменській – прим. ред.), біля якої у 1970–1980-х можна було зустріти найцікавіших львівських митців. Сьогодні тут усе виглядає, як тоді: тіснява й недостатня кількість засмальцьованих столиків. Тому раніше всі брали каву й пили її навстоячки, на вулиці, відставляючи горнятка на широкий парапет вікна. Якби тоді хтось вів підрахунок кількості філіжанок із нетривкого радянського фаянсу, що їх щодня розбивали під час такого вальяжного кавування, це, мабуть, були б промовисті цифри. Але такої статистики, напевно, не існує або ж вона неправдива, як уся статистика тодішньої доби.

 

 

 

Кнайпи, оформлені відомими художниками – характерна для сьогоднішнього Львова риса.

 

Роль в оновленні львівських кав’ярень відіграли кнайп-тури до Кракова. Звідти прийшла мода на антикварне оформлення інтер’єрів, усі ці віденські стільчики, які найдорожчі дизайнери меблів досі не переплюнули за зручністю, старі швейні машинки замість столів, креденси (серванти – прим. ред.) і шафи, частину з яких естетськи орієнтовані власники вишукували на смітниках, куди меблі потрапляли з помешкань спраглих «євростандарту» власників. Мистецтвознавець Катерина Сліпченко та художниця Наталка Шимін – саме їм належить ідея перетворити захаращений підвал львівського театру ім. Леся Курбаса на модну тепер кнайпу «Смачна плітка» – можуть годинами розповідати кумедні історії про те, як стрімголов вискакували з маршруток і в чесній боротьбі відбивали у бомжів антикварні крісла, викинуті на смітник.

 

До речі, ось одне з них, – каже Наталка й зганяє мене з насидженого місця. Самому переставляти крісла від столика до столика в «Смачній плітці» заборонено, бо це порушує цілісність інтер’єру. За дотриманням численних, схожих на цей приписів художниця суворо стежить, адже персонал переважно вважає це дрібницями, і тому в інших кнайпах, які спочатку виглядали досить непогано, з часом втрачається атмосфера, задумана дизайнером.

 

У «Смачній плітці» також люблять бувати не лише туристи, а й львів’яни, які цінують добру кухню. Львівські журналісти давно знають, що саме тут слід шукати екс-львів’янина Романа Віктюка, коли він приїздить до Львова на гастролі – й тому займають столики з самого ранку.

 

Не менш відома й «Синя пляшка» на Руській, оформлена Володимиром Костирком у стилі доби Франца-Йосифа, яка довший час функціонувала як закритий клуб мистецько-інтелектуальної тусівки. Не так давно відкрилася й перша у Львові «Винарня», оформлена тим же художником і в схожому стилі – ввечері місць там зазвичай бракує.

 

Зараз у місті активно впроваджується мода на «кнайпи з ідеєю». Після знаменитої «Криївки» із перебільшено націоналістичним ухи лом відкрилася кнайпа імені Захер-Мазоха, де акцент зроблено вже на еротичному аспекті, але з тим же відтінком скандальності.

 

 

 

Нова ера в естетиці львівських кнайп починалася з філіжанок. Можливо, так мені здається, через те, що знамениті філіжанки-унітазики, з яких пили каву в перших естетськи оформлених закладах «Дзиґи», «Ляльки» чи «Світу кави», були винаходом моїх знайомих керамістів Василя Огородника та Вікторії Франко, в яких раптом з’явилося дуже багато роботи. Бо з’ясувалося, що людям таки не все одно, де і як пити каву.

 

Самих філіжанок для цього виявилося недостатньо, і щойно з’явилися перші плетені столики біля галереї і кнайпи «Дзиґа», що в кінці вулиці Вірменської, як тусівка радісно перемістилася туди. Зворушливим елементом цих столиків на вулиці один час були теплі накидки, загорнувшись у які, можна було довше витримати вечірню прохолоду.

 

Тепер повз «Дзиґу» проходить не лише кожна туристична група. Сюди часто зазирають на каву й аборигени, а це рідкісний феномен поєднання смаків туристичних і місцевих. І річ, звичайно, не тільки в кнайпі чи її вишуканому завдяки старанням одного з найкращих львівських художників Влодка Кауфмана інтер’єрі. «Дзиґа» стала чи не першою львівською кав’ярнею, яка запропонувала відвідувачам і продумане оформлення, і «цікавинки» в меню, і програму мистецьких акцій: часто змінювані експозиції в галереї, концерти, літературні презентації.