На виконання статті 12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини, яку Україна ратифікувала 2008 року, у нас ведуть Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України. У цьому списку багато цікавого, і на початок травня 2023-го там стало вже 68 пунктів. Однак хотілось би насамперед виокремити з нього саме кулінарний складник, що налічує 18 назв:
- традиція приготування ет аяклак — караїмський пиріжок з м’ясом (досвід караїмів Мелітополя);
- культура приготування українського борщу;
- традиція приготування яворівського пирога (традиційна святкова, недільна та весільна страва на Яворівщині й загалом на Галичині);
- знання й практики приготування сахновщинського короваю (зокрема, у селі Огіївка Сахновщинського району Харківської області);
- знання, вміння та практики, що стосуються приготування й споживання біляївської рибної юшки (Одеська область);
- міліна — знання, навички та звичаї (Одещина);
- бузинник — десертна страва з бузини, традиції приготування та споживання (село Плешкані на Золотоніщині, Черкаська область);
- традиція приготування обрядової страви «Крупки» (село Мостове Андрушівської громади Житомирської області);
- звичай і технологія приготування святкової та поминальної каші в місті Авдіївка Донецької області;
- гуцульська бриндзя;
- культура приготування та споживання плацинди в селах долини річки Фрумушика (населені пункти Нові Каплани та Василівка Болградського району, Семисотка Білгород-Дністровського району);
- практика й культурний контекст приготування чіберека та янтика — традиційних страв кримських татар;
- сливовий леквар — традиція приготування й культура споживання на Закарпатті;
- традиційний обрядовий хліб Вінниччини;
- випікання весільних утят у селі Річки (Білопілля на Сумщині);
- обряд приготування страви «Зелеківська зливанка» (село Зелеківка, Луганська область);
- традиція приготування та споживання обрядових хлібів до дня Святого Георгія села Криничне;
- приготування української традиційної страви «Голубці» (уся Україна й, зокрема, села Голованівського району Кіровоградської області).
Для когось може видатися дивним, що їжа взагалі може бути культурою, адже це те, що напозір не потребує якоїсь культурності (хіба що вміння поводитися за столом). Так, ми пишаємося тим, що 1 липня 2022 року ЮНЕСКО офіційно визнало борщ як український і внесло в Список нематеріальної культурної спадщини, що потребує негайної охорони. І водночас не розуміємо, навіщо його охороняти, коли він стоїть собі без жодної охорони в усіх холодильниках країни принаймні раз на тиждень.
Так само й щодо перерахованого списку, у якому для простого українця не всі наїдки відомі й точно не всі є такими, що часто з’являються на столі. Проблема в тому, що живопис, література, музика для нас є культурою, а їжа здебільшого ні, бо надто тривіальна й переважно втратила для українців якесь сакральне, тобто якраз непобутове значення. Дійсно, деякі страви досі прив’язані до церковних свят (наприклад, паска й крашанки), а от вбачати якийсь глибинний смисл у юшці чи каші — вже значно складніше.
Читайте також: “Чому вони крадуть?”: доступний 1-й епізод подкасту про втрачене Скіфське золото
Кожен пункт у зазначеному Національного переліку — це не просто «поєднання продуктів харчування», а багаторічний, а часом і кількасотрічний звичай, сконденсований у смачному наїдку, якому властивий багаторівневий символізм. Усі інгредієнти та їхня взаємодія — це елемент народної традиції, коли цінували кожну зернинку й коли кожному продукту була властива своя багатозначна образність. Крім того, певна страва має свої регіональні особливості, представляє конкретний народно-культурний коктейль і стає вершечком айсберга певних українських теренів зі своїм колоритом та смаком. Після приготування їжі вона часто брала участь у різноманітних ритуалах родючості чи, скажімо, поминання, стаючи визначним атрибутом українського життя. Обряди, пов’язані зі стравами, — вагома частка народного буття, яку ми суттєво втратили за попередні епохи уярмленого існування в складі чужих імперій. Тому треба не лише захищати напівзабуте, а й популяризувати його, відновлюючи знищене та подаючи цю інформацію в сучасній формі. Це, звісно, мало б робити Міністерство культури, але воно надто зайняте своїм медійно-показовим іміджем, так захоплено імітуючи бурхливу діяльність, що йому ніколи приділити час чомусь справді істотному й життєво важливому.
Хотілось би помріяти про те, що в прекрасній школі майбутнього (нинішня НУШ на неї аж ніяк не скидається) буде певний комплексний (міждисциплінарний) урок, на якому на прикладі страв з наведеного списку розповідатимуть про фольклор, історію, географію, етнографію та загалом багатющу українську культуру. Наша культура об’єднала чимало різних народів, які доклалися до того, щоб зробити Україну унікальною — і не тільки в гастрономічному сенсі. На уроках обов’язково готуватимуть те, що є темою заняття, і це передбачатиме ознайомлення з етикетом, культурою харчування й споживання їжі та (чому б і ні?) алкоголю (зрозуміло, у старших класах). Однак поки що наше Міністерство освіти і науки більше зайняте тим, як припасувати б до радянської освіти Болонську систему, оздобивши її не застарілими знаннями-вміннями-навичками, а новомодними компетентностями. Хоча ознайомлення учнів з традиціями приготування питомих страв може бути непоганою базою для багатьох навчальних дисциплін, що дасть їм змогу сприймати буденну їжу як частину неймовірно захопливої національної культури.