«Пане Юрію, вітання! Ми (Києво-Могилянська бізнес-школа) зараз плануємо розпочати серію дискусій у форматі записаних відео про сьогоднішні аспекти розвитку культури. Готуються наші модератори — Оля Балашова та Оля Сагайдак. Але першу зустріч-дискусію пропоную провести з Вами та Володею Шейком. Тема: репрезентація української культури у сьогоднішніх умовах. Очевидно йдеться про підходи, стратегії, сприйняття у світі тощо. Чи Вам це цікаво?»
Не зволікаючи, я відповів:
«Дякую за память. Мені цікаво. Мушу попередити, що моя позиція досить специфічна . Я кажу про себе що я «романтичний песиміст» і це вже багато говорить».
Декан також швидко відписав:
«Якраз я й хотів би, щоб Ви так, критично, по-доброму поговорили з «оптимістом» Володею. Ваш погляд «звідти» є важливим».
Що ж, жереб кинуто, мушу зібратися з думками й публічно зіграти роль «романтичного песиміста», може, навіть не доведеться пояснювати, що я розумію під цим, зрештою, досить туманним поняттям. Бути «критичним по-доброму» — не найгірший ключ до розуміння моєї позиції. Ті, хто знають мене не відучора й мали нагоду зі мною співпрацювати, знають, що це може означати на практиці. Під час цієї ще не проведеної розмови може виникнути одне ускладнення. Щоб його проілюструвати, я скористаюся оповідкою про видатного польського поета Юліана Тувіма, якого в міжвоєнний період на якомусь дипломатичному прийомі запитали, над чим він зараз працює, а оскільки на той момент поет перехилив уже кілька келихів, то відповів: «У мене такий талант, що я міг би, як… Міцкевич, та що там Міцкевич, я міг би, як Шекспір… що там Шекспір, я міг би, як Данте. Є тільки одна проблемка: мені нічого сказати». Я часто звертаюся до цієї оповідки як до ілюстрації своєї непевності у силах власних аргументів. Часом це був лише риторичний зворот, але часто таким чином я щиро зізнавався в своїй непевності, незнанні.
Перефразовуючи слова Тувіма, я би сказав: «у мене такий великий досвід, що я міг би…». Складність у тому, що мій великий досвід із минулого може бути геть не релевантним у ситуації, в якій опинилась Україна, в якій перебуває українська культура.
Учора в ютюбі я подивився запис розмови «Плани на завтра» у рамках циклу «дискусійних програм про виклики та можливості, які вийдуть на перший план в Україні одразу після перемоги над ворогом».
У розмові брали участь відомі «дієвці культури» Дарія Бадьйор, Ірина Подоляк, Ірина Старовойт і Володимир Бєглов. Я почув багато загально прийнятих у середовищі діячів культури правд, із якими можна погоджуватися чи їх відкидати, залежно від власного позиціонування на культурній і політичній карті України. Розмова, яких зараз, вочевидь, ведеться багато, була спробою діагностувати ситуацію до війни і під час неї. Попри глибоке вкорінення дискутантів у світі української культури, я не знайшов у цьому діагнозі переконливих аргументів, скерованих у майбутнє, що настане наступного дня після перемоги. Зрозуміло, що я не той, на кого в першу чергу спрямований потенційний прогноз, але я міг би бути не найгіршим «спаринг-партнером», беручи до уваги мій досвід і вміння бути «критичним по-доброму». Те, що врізалося мені в пам’ять, — це часто повторювана фраза, що ми зробимо «одразу після перемоги над ворогом». Як «романтичний песиміст» я вірю в можливість такої перемоги, але може, варто було б замислитися, як розуміти перемогу, в яку ми так прагнемо вірити, а багато українців (і не тільки) віддають свої життя, аби її вибороти.
Читайте також: Цифровий ГУЛАГ. Як Росія будує систему тотального стеження за громадянами
Із цього треба починати наші розмови, бо масштаб нашої перемоги визначатиме поле нашого маневру після її здобуття. У цій дискусії має бути місце для повсякденних оптимістів, статистичних оптимістів, романтичних песимістів і щирих песимістів, яких в Україні ніколи не бракувало.
Проблема багатьох «дієвців культури», які почуваються зобов’язаними публічно висловлювати свою думку, вірячи, що хтось її від них очікує, полягає в тому, що вони не можуть зізнатися у власному безсиллі. Це зрозуміло, що важко бути цілком готовим до стану тотальної війни, але ж часто підкреслюють, що ця війна почалася 8 років тому. Я також не хотів вірити, що нас чекає війна, а з нею — боротьба за все, що важливе й необхідне для існування як особи, так і народу.
Де брати сили? Де шукати ідеї? Як думати про майбутнє, не звівши порахунків із минулим? Ніхто з нас, залучених у процеси, що розгортаються на полі культури, не tabula rasa, а чим більший наш досвід, тим більша відповідальність лежить на наших плечах. Можливо, єдиний розумний для нас вихід у майбутньому — це зайняти місця у задніх рядах і стати покровителями, «добрими духами» тим, хто ще не встиг набратися досвіду, який може допомагати, але може й обтяжувати. Якщо наші наступники не знатимуть, що і як робити, нехай дороговказом їм стануть слова словенського філософа Славоя Жижека: «Просто дійте (з доброю вірою), сенси знайдуться самі».
Для багатьох із нас надходить час порахунків із нами самими, з нашими амбіціями, з нашими мріями й нездатністю їх реалізувати. Після перемоги (кожен із нас мусить її та її межі визначити сам для себе) нам доведеться стати перед дзеркалом, поглянути собі уважно в очі й промовити: mea culpa. Це має бути першим кроком для доброго початку.