ОНУХ художник, куратор, письменник

«КУЛЬТУРА» — далі буде

30 Червня 2022, 16:44

Вівторок, 21 червня, перший день літа. Завдяки ініціативі декана Києво-Могилянської бізнес-школи Олександра Саврука я мав нагоду публічно поміркувати над питанням, яке він поставив: чим українська культура є для світу. Її цінність, стан, перспективи, динаміка змін у сьогоднішньому контексті. У розмові зі мною брала участь Ольга Сагайдак, менеджерка культури, співзасновниця Коаліції дієвців культури, голова Наглядової ради Українського інституту.

Ця розмова була спробою окреслити територію, якою ми рухаємося, й підсвітити питання, над якими варто задуматися.

Культура — це невичерпне поле людської діяльності, а отже природно, що ми мусили його суттєво звузити й обмежитися до явищ, які можна об’єднати під парасольковим визначенням «художня культура», без подальшого поділу на масову й високу культуру. Це й так тема не на одну зустріч, а на роки роботи кожного, хто намагається пізнати й зрозуміти, що таке культура, а художня культура особливо.

Я не берусь у короткому фейлетоні переповісти наш майже тригодинний обмін думок, проте я хотів би згадати лейтмотиви, які роками супроводжують мене як митця, куратора мистецтва, адміністратора інституції культури, культурного дипломата.

Не можна вирішувати питань, пов’язаних із культурою, in abstracto, — тим паче у сфері, яку називають культурною політикою, культурною дипломатією — без визначення позицій, із яких ми споглядаємо дійсність. 

У культурній діяльності мені близька метафора садівника, який схвалює світ таким, яким він є, із його недосконалістю та обмеженнями, плекає його традиції та спадщину, а всілякі зміни запроваджує еволюційним способом.”

У житті дуже небагато речей розкривається перед нами так, щоб ми могли глибоко зрозуміти їх. Саме культура, мистецтво дає нам змогу розвинути уяву, де кожен початок має свій кінець, а кожен фрагмент становить частину повної значень цілості.

Культура – це праця багатьох поколінь, жодне покоління не створює культури заново.

Для того, щоб якась людська ідея, винахід, досягнення могло стати елементом культури, воно повинно бути збережене, закріплене і передане наступним поколінням. Ось так виникає спадщина. Спадщина є частиною нашого культурного коду. Ми можемо не пам’ятати цього, не бачити, не говорити про це. Однак не можемо недооцінювати цей факт з простої причини, ми не можемо повністю стерти минуле з нашого існування.

Для більшості з нас культура ототожнюється із поняттям художньої культури та мистецтва у всіх проявах (література, образотворче мистецтво, музика, театр, кіно). Художня культура, щоб розвиватися, потребує інституціональної і фінансової бази, на рівні, що відповідає епосі, в якій вона створена.

Культура й мистецтво творять ідентичність спільнот. А міцна ідентичність дає надію, відчуття впевненості, забезпечує вміле господарювання, економічний динамізм, і це все умови здорового суспільства. Але всього того не можна досягти без місця для ризику та відкритості до нового, а водночас і без зв’язку з минулим, із нашою спадщиною.

Однією з характерних рис культурної ідентичності нашої частини Європи є поліцентричність, а з нею й принцип організації суспільного життя, спертий на розпорошення керівних осередків. При цьому варто усвідомити, що центрально-східноєвропейський конгломерат малих осередків має не меншу культуротворчу силу, ніж великих, і водночас відповідає на головні запити конкретного місця чи регіону. Цей конгломерат здатний не тільки оригінально інтерпретувати наявні мистецькі мови, а й створювати нові. Переставши оперувати хронологічними критеріями (хто перший?) або формальними (хто перший таким способом?), ми дамо змогу набути голос тим, хто може розповісти щось інше, нове й не менш суттєве, ніж творці з Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Берліна, Відня, Варшави, про Москву забудьмо.

Не варто сумніватися, що поділ на «центр» і «периферію» перестав існувати, але слід створити умови, за яких життя на «периферії» буде не вироком, а вибором. Пам’ятаймо, що кожна культура за своєю суттю локальна й тільки обмін та взаємне пізнавання робить її відкритою для тих, хто буде готовий пізнавати її і брати в ній участь.

Хорошою ілюстрацією такого мислення є слова видатного філософа Юзефа Тішнера, які давно супроводжують мене в моєї роздумах про культуру, особливо про культурну дипломатію:

«Повноцінний діалог формується на основі певного експліцитно або імпліцитно утвердженого принципу: ані я, ані ти не здатні пізнати правду про себе, якщо будемо далекі одне від одного, замкнені в стінах наших страхів, бо ми повинні дивитися на себе немов ззовні, я твоїми, а ти моїми очима, повинні порівняти під час розмови наші погляди, і тільки отак можна знайти відповідь на питання, які ми насправді».

На сам кінець пригадаймо собі слова Платона: «Усе зводиться до діалогу!». Якими б блискучими не були наші ідеї, без зрозумілої передачі іншим, вони залишаться лише ідеями. Культурний обмін є заснований на спілкуванні і зводиться до спілкування. Я не буду оригінальним, якщо скажу, що успішне управління культурою обертається навколо трьох слів: КОМУНІКАЦІЯ, КОМУНІКАЦІЯ, КОМУНІКАЦІЯ.

Автор:
ОНУХ