Культовий діаспорянин

Богдан Осадчук, професор історії Берлінського вільного університету та Українського вільного університету в Мюнхені, знав і бачив в обличчя чимало людей минулої епохи: Кубійовича, Бандеру, Хрущова, патріарха Мстислава.

 

У свої вісімдесят вісім продовжує писати – нерідко ядуче, скептично, однак завжди жваво та цікаво. Спів­працюючи з німецькими та швейцарськими газетами і ТБ, десятиліттями просував українське питання. Пишучи для польських видань, наголошував на потребі єднання з Україною. Українців закликав розрахуватися з привидами історії: засудити комунізм і визнати волинську різанину. Категоричний противник усіляких -ізмів – в еміграції залишався поза течіями. Кавалер найвищої відзнаки Польщі ордену Білого орла та медалі Люблінської унії. Приятель кількох президентів України та Польщі. Не відмовляється від кави та 50 грамів під настрій. Мешкає в Берліні. Обожнює Київ.

 

 

– Ця країна завжди була проросійською, від Бісмарка. Те, що українці – це нібито німецький проект, почали говорити поляки, потім підхопили росіяни. Від Катерини ІІ, бідненької німкені, витворився певний погляд на те, що лежить поміж Пруссією і Росією. Про Польщу говорили: «У нашей матушки России п…да больше, чем ваша Польша». Вже після Другої світової я дивувався, що війна не викопала рову, а навпаки, здружила німців і росіян, бо начебто тільки ці два народи мають колосальні втрати, а інші такого лиха не зазнали.

 

Німці якнайдовше зволікали з визнанням України. Шредер кілька разів висловився виразно антиукраїнськи. Якби не тиск Америки на Німеччину, було б ще гірше. При створенні Веймарського трикутника (Франція–Німеччина–Польща) Квасневський запитав Шредера, чому він так заприязнився з Путіним. Відповідь була така: «Він говорить по-німецькому і його діти говорять по-німецькому. Ти не розумієш, що для німця значить, коли державний муж Росії говорить німецькою». А Ширак до Квасневського: «А ти що в тій Україні знайшов? – Немає України, є Росія».

 

Росія прагне відбудувати імперію. Колись мій приятель Збіґнєв Бжезінський справедливо зауважив, що їхня імперія можлива лише з Україною. Це Росії не вдасться – війна з Грузією відкрила багатьом на Заході, а передовсім американцям, очі, й конфлікт з Україною міг би викликати російсько-американську війну.

 

 

– Націоналізм має позитивні сторони для націй недорозвинених, до яких належать і українці. Достатньо поглянути на політичні партії – вони штучні. Одинока справжня партія – це комуністи, але й вони є з поза минулого століття.

 

 

– Розбрат був страшний. Бандерівці були винятково галичанами, греко-католиками. А мельниківці – переважно волиняками. Тому пролягали дві межі: віросповідання і політичні переконання. Серед бандерівців майже не було наддніпрянців, окрім Донцова, який, може, і не був бандерівцем, але фактично виховав їх, там не було жодного інтелектуала! То була чернь. Серед мельниківців чи не половина керівництва – Маланюк, Теліга – були, якщо проводити паралелі з козацтвом, «полковниками».

 

 

– Але кожен розумів це по-своєму. Це була не ідеологічна різниця, а конфлікт ментальностей, Галицька – вузька і тупа, представлена синами священиків, яким був і Бандера. Вони кисли у своєму провінціалізмі.

 

 

– З дитинства, коли у Центральній Польщі, місці працевлаштування мого батька-вчителя, у нашому домі перебували чимало з тих бідолах, які тинялися Польщею після розформування армії УНР. Вони не дістали жодного соціального забезпечення, помирали з голоду. Саме вони мені почали розказувати про образ України. Деякі з них були з Одеси, Харкова, Полтави. У Холмі, де я потім жив, з’явився родич Петлюри Скрипник, який став патріархом Мстиславом, я з ним теж заприязнився. Ці люди сформували мій світогляд. Із галичанством я, крім народження, не мав нічого спільного, зі східняками тільки й співпрацював. Була концепція, аби їх «притягти» до Заходу, адже повоєнні емігранти з Радянської України по духу були радянськими людьми. Якби не Іван Багряний, чимало з них стали б росіянами. Він своєю тактовністю, колосальним авторитетом переконував: буде незалежна Україна, а побудують її сучасні комсомольці.

 

 

– Поліщука друкують польські шовіністи. А він був у комуністичній Польщі прокурором. Його оплачував КДБ, про це мені сказав один польський службіст, мета – розпрацьовувати українську еміграцію. Він боїться приїхати в Україну, думає, що його тут заарештують.

 

 

– У Донецьку інші закони (сміється). Ахметову треба сказати: не робіть дурниць.

 

 

– Багато чого. Дратує мене, що українці змарнували стільки часу. За десятиліття не провели жодних реформ. Українські суди і прокуратури є імітаціями. Крім того, не відбулося жодної дискусії про злочини комунізму. Кати ходять разом із жертвами. Не знають, хто кого вбивав. У парламенті ніколи не порушувалося питання, чим є свобода громадянина і людини, чим є громадянські права. Не відбулося також дискусії про націоналізм ОУН, президент Ющенко не зовсім уявляє собі, ким були бандерівці. Неприпустимо, щоб такі обманщики, як Зварич, були міністрами. До того ж Ющенко втрачає позитивне ставлення до себе з боку міжнародної спільноти.

 

 

– Я стояв перед проблемою: або йти в партизани, чого я не міг зробити, бо ніколи не зумів би застрелити людину – був пацифістом від народження, або співпрацювати з німцями. Аби уникнути цієї дилеми я втік до Берліна. Один старий уенерівець сказав: «Такі, як ви, молоді тільки в столиці можуть пережити. Як ми могли втриматися тільки в Петербурзі, ви можете в Берліні».

 

Нацисти здобули Берлін насильно, прийшли з Мюнхена. Раніше Берлін був «червоним», прокомуністичним. Чимало тих комуністів перейшли до гітлерівців. Але засадничо Берлін залишився дуже ліберальним містом. Я почувався там добре. Господар-єврей був колишнім офіцером німецької армії, і Генштаб Вермахту зробив ков­пак-охоронець над цими людьми. Плюс разом зі мною жив український журналіст Геннадій Которович. На той час один із найкращих. Причому вдавалося бути ще й «пожирачем» жінок, після бомбардувань віджартовувався: йдемо на вулицю, тепер жінки такі м’які…

 

Німці пішли на фронт, а тут було тисячі чужинців. На головній Фрідріхштрасе можна було почути тисячі різних мов, німці навіть боялися туди вийти. Природно, була страшна розпуста – француженки, німкені. Якось ледве мене не зґвалтували!

 

– Німці випадково записали мене в документах італійцем, бо ходив до одного італійського ресторану. Тому я не боявся совітів. Потім з’ясувалося, що мій улюблений ресторан був таємним осередком італійської компартії та англійської розвідки. Його власника звали Маратьє, він пізніше був одним із тих, хто власноруч вішав Муссоліні. Кельнер Бруно володів багатьма мовами, фантастично освічена людина. Після війни виявилося, що він очолював англійську розвідку в Німеччині. До того ресторану приходили високі особи ІІІ Рейху – там подавали без обмежень і карток їжу та вино. Якось мене хотіли завербувати італійські мафіозі, сказали, що маю «дуже зручні пальці», щоб послати мене до Мілана в «Академію злодіїв» за спеціалізацією «біжутерія». Один знайомий із Буковини радив мені піти повчитися і написати пізніше бестселер. Іван Лисяк-Рудницький назвав це дурницею: «З того не висідається, як з автобусу. Тебе застрілять». Мафіозі, почувши мою відмову, образилися: «Дурень ти. Будеш бідняком, найвище – професором».

 

Я одразу зрозумів, що дружба між совітами й американцями довго не триватиме. Пригадую один танцювальний вечір, коли група американців поставила віскі, а росіяни – горілку. Молоді німкені вибрали віскі. Очікувано відбулася бійка: ламали столи, стільці, билися до крові. Пізніше Берлін поділили на чотири зони окупації (до речі, не знаю, за що дали зону французам, – їхня колаборація з німцями була найбільшою, а участь у війні – мінімальною). Я опинився в англійському секторі, моя дружина – в американському. Тоді всі зна­ли, що англійці видавали совітам їхніх колишніх громадян: і козаків, і простих людей. Було трохи лячно, але обійшлося. Мабуть, урятувало «італійське» походження.