«Цок-цок-цок», — цокає кремлівський годинник. Насувається 9 травня — головний військовий день в офіційному календарі Росії. Поки збройні сили маршируватимуть Червоною площею, лячні системи озброєнь, деякі з яких нині використовуються, торохкотітимуть бруківкою.
Помпезна церемонія відзначає епохальну перемогу над нацистською Німеччиною 78 років тому. Сучасніших тріумфів росіянам годі шукати; у війні в Україні — наймасштабнішому вторгненні Росії з 1991 року — їх узагалі немає. Єдиним сприятливим моментом за останній час стало зростання російського впливу в Африці під егідою ПВК Вагнера. Та навряд строкате збіговисько найманців гідне громового «Ура!», що луною відіб’ється від блідо-червоних стін Кремля.
Та й очільник ПВК Вагнер не прославляє російські збройні сили і їхніх лідерів. Нещодавно Євгеній Прігожин дав безжальну оцінку результатам в Україні: «На що ми перетворили російську армію — другу армію світу? Хто в біса знає… Що ми за армія, якщо не змогли навіть впоратися з малюсінькою Україною?»
Читайте також: День Перемоги. Деструктивний культ
«Всюди повний безлад, — продовжив Прігожин, — немає дисципліни. Армія всім забезпечена, але контролю абсолютно немає. Непомірний розрив між тим, що відбувається в траншеях, і тим, що знають і думають у штаб-квартирах».
Як наслідок, вважає Прігожин: «Росія опинилася на межі катастрофи… Досить обманювати населення й розповідати, що все добре».
Зрозуміло, що в Прігожина свої цілі. Він хоче отримати більше амуніції для своїх людей, яких вплутали в тривалі й поки що безплідні бої за східноукраїнське місто Бахмут. Можливо, він керується більшими амбіціями: називає «цікавими» побоювання про те, що з кращим забезпеченням ПВК Вагнер націлить зброю на російських лідерів, — схоже, вірністю там і не пахне.
Однак відверта тирада Прігожина надсилає важливий сигнал. Увага Заходу прикута до прийняття рішень в Україні. Коли почнеться контрнаступ? Які будуть пріоритети? Чи достатнє в українців забезпечення і військова підготовка? Якою ціною дається оборона Бахмута? Чим вимірюватиметься успіх? Якими будуть наслідки провалу (реального чи гаданого)? Усе це доцільні запитання, і дійсно російські невдачі були б найкращим стимулом для рішучості Заходу. Та правда також у тому, що при спробі відповісти на ці запитання слід враховувати ширшу картину. Якби Захід забезпечив кращу допомогу раніше, стратегічні розрахунки були б зараз іншими. А тепер усе можна змінити наданням винищувачів.
Читайте також: День перемоги 9 травня: чи наважимося ми розпрощатись із радянсько-рашистським спадком?
Однак значно складніше питання в тому, що діється з прийняттям рішень у Кремлі. Чи втратив Владімір Путін хватку? Чи зриває російським генералам клепку через вимоги забезпечити перемогу до 9 травня? Чи має Прігожин рацію щодо бойового духу росіян? Який вплив справила нещодавня атака (вірогідно, українськими дронами) на резервуари з паливом у Севастополі? Нагадаю: Україні не потрібно відвойовувати Крим, принаймні не на цьому етапі. Достатньо зробити життя на півострові непривабливим для цивільного російського населення. Тоді головний трофей 2014 року перетвориться на заручника.
Аналізувати всі ці питання в пресі надзвичайно складно, позаяк Росія стає дедалі більш закритим суспільством. Західним журналістам, ба навіть їхнім джерелам, у Росії загрожує ув’язнення. Значно простіше писати про Україну.
Читайте також: Як розвивається колективна пам’ять про нинішню війну – опитування
Та не зациклюймось на заголовках у пресі. Українські сили стають дедалі сильнішими, краще натренованими й оснащеними. Натомість Росія мусить давати раду з полемікою (і це ще м’яко сказано) навколо стратегії. Якщо Прігожин має рацію, то справи зовсім кепські.
Київ і Москва не лише розташовані в різних часових поясах; їхні можновладці рухаються в різному темпі. Путін, заручник власної пропаганди, поспішає. Тимчасом українці, впевнені у своїй перемозі, готові зачекати. Раджу виставити годинники за київським часом — вони відображають фактичну ситуацію.